У неділю, 28 червня, російські удари по південному сходу та північному сходу України забрали щонайменше п’ять життів. Географія атак — Запоріжжя, Харківщина, Сумщина — знову показала, як війна розтікається вздовж лінії фронту й кордону, не залишаючи безпечної відстані між бойовими діями та цивільним життям.
Найважчий удар припав на Запоріжжя. У місті загинули двоє людей, ще шістнадцятеро були поранені. Після атаки в одному з районів спалахнула пожежа, частина кварталу опинилася в руїнах, а зруйновані будівлі стали черговим доказом того, що російська тактика дедалі частіше б’є не лише по військовій інфраструктурі, а й по міському середовищу.
На Харківщині ракета вдарила по Змієву. Загинула одна людина, восьмеро дістали поранення, серед них двоє дітей. Для прикордонної області це не окремий епізод, а повторюваний ритм війни: повітряна тривога, вибух, пожежа, евакуація, лікарні, списки постраждалих, які оновлюються швидше, ніж громади встигають оговтатися.
За попереднім аналізом Дейком, саме такі атаки формують нову реальність прифронтових регіонів: війна більше не розділяється на фронт і тил у звичному сенсі. Для Запоріжжя, Харкова, Сум, Нікополя чи прикордонних громад щоденна загроза стала частиною міської інфраструктури — такою ж реальною, як дороги, школи й лікарні.
Окремо трагічним є випадок на півночі Харківської області, де загинув поліцейський. Він намагався організувати евакуацію жителів із громади, яка перебувала під загрозою нових ударів. Це важлива деталь: російські атаки вбивають не лише тих, хто випадково опинився в зоні ураження, а й тих, хто виводить інших із небезпеки.
На Сумщині, біля кордону з Росією, загинула літня жінка. Прикордонні села цього регіону живуть у режимі майже постійного ризику: артилерія, дрони, мінометні обстріли й евакуаційні маршрути стали там повсякденною географією. У таких громадах війна не приходить хвилями — вона тримається поруч безперервно.
Ці удари не виглядають випадковим набором епізодів. Вони складаються в модель, у якій Росія тисне на Україну не лише на полі бою, а й через виснаження цивільної інфраструктури. Коли місто змушене одночасно гасити пожежі, відновлювати комунікації, лікувати поранених і вивозити людей, його стійкість стає частиною оборони.
Запоріжжя в цій картині має особливе значення. Це великий промисловий і логістичний центр, близький до лінії фронту й окупованої частини області. Удари по місту працюють одразу в кількох вимірах: вони створюють людські втрати, руйнують житло, тримають населення в напрузі й намагаються послабити відчуття керованості в регіоні.
Харківщина має іншу, але не менш важку логіку. Російський кордон надто близько, час підльоту ракет надто короткий, а громади в північній і східній частині області роками живуть між евакуацією та поверненням. Зміїв не є символічною столицею війни, але саме такі міста показують її справжню глибину: удар може прийти туди, де люди ще вчора намагалися зберегти звичайний порядок.
Сумщина стала ще одним фронтиром цієї війни. Її прикордонні райони не завжди потрапляють у центр міжнародної уваги, але саме там російський тиск має виснажливу регулярність. Для літніх людей, які часто не хочуть або не можуть виїхати, кожен обстріл стає вибором між домом і життям.
Російська військова стратегія дедалі очевидніше спирається на ефект розпорошення. Удари по різних регіонах одночасно змушують українську систему реагування працювати на межі: рятувальники їдуть на завали, поліція організовує евакуацію, лікарні приймають поранених, місцева влада шукає житло для тих, чиї квартири згоріли або розбиті.
У цій війні цивільна стійкість стала ресурсом не менш важливим, ніж боєприпаси. Якщо місто після удару здатне швидко відкрити укриття, відновити світло, розчистити вулицю й повернути транспорт, воно фактично зменшує військовий ефект атаки. Саме тому Росія повторює удари: мета полягає не лише в руйнуванні об’єкта, а й у накопиченні втоми.
Водночас такі атаки мають і політичний сенс. Вони супроводжують російську вимогу до України приймати мир на умовах Москви. Коли Кремль говорить про переговори, а російські ракети в цей самий час б’ють по Запоріжжю, Змієву й Сумщині, дипломатія стає не альтернативою насильству, а його продовженням іншою мовою.
Для України відповідь на цю логіку залишається складною. Потрібні системи ППО, мобільні вогневі групи, укриття, евакуаційні протоколи, робота місцевої влади й психологічна витримка населення. Але жоден із цих інструментів окремо не закриває головної проблеми: Росія продовжує використовувати дальність удару як спосіб тримати під загрозою великі території.
Саме тому загибель п’ятьох людей за один день не можна сприймати як локальну статистику. За кожним таким числом стоїть розширення зони небезпеки, у якій Україна змушена одночасно воювати, рятувати, ремонтувати й переконувати людей, що життя не має остаточно поступитися страху.
Недільні атаки показали не нову, але дедалі жорсткішу закономірність. Росія не обмежується лінією фронту, бо її мета — тиснути на українське суспільство через простір, час і втому. Україна, своєю чергою, змушена будувати оборону не лише навколо позицій армії, а й навколо міст, лікарень, евакуаційних колон і прикордонних сіл.
Це і є нинішня форма війни на виснаження: фронт проходить не тільки там, де стоять військові. Він проходить через під’їзди з вибитими вікнами, через дитячі лікарняні палати, через поліцейських, які вивозять людей під обстрілами, і через літніх мешканців прикордоння, для яких дім став найнебезпечнішим місцем на карті.
