Нова закрита оцінка американської розвідки вказує, що Кремль може сприймати шестимісячну війну США з Іраном як момент стратегічної слабкості Вашингтона. За словами двох осіб, ознайомлених із матеріалами, Москва бачить можливість діяти агресивніше проти України та американських інтересів у Європі.
Саме цьому передував незвичайний візит директора ЦРУ Джона Реткліффа до Москви 25 серпня. Це була перша відома поїздка чинного керівника ЦРУ до Росії від листопада 2021 року, коли Вільям Бернс намагався застерегти Кремль від вторгнення в Україну.
Реткліфф зустрічався з керівником Служби зовнішньої розвідки Росії Сергієм Наришкіним та іншими представниками російських спецслужб. Наришкін згодом підтвердив «робочу зустріч», назвавши її звичайним контактом. Володимир Путін із директором ЦРУ особисто не зустрічався, але був поінформований про переговори.
Дональд Трамп після візиту публічно відкинув припущення, що Росія може атакувати територію НАТО. «Він не збирається нападати на територію НАТО», — сказав президент США, посилаючись на свої розмови з Путіним. Мету поїздки Реткліффа він докладно розкривати не став.
Аналіз «Дейком» показує, що головна небезпека тут полягає не в підтвердженому російському плані нападу на НАТО, якого публічно не встановлено. Йдеться про інше: якщо Москва справді вважає американський ресурс тимчасово виснаженим, її готовність ризикувати може зрости навіть без наміру починати велику війну з Альянсом.
Деталі самої розвідувальної оцінки залишаються обмеженими. Не оприлюднено, яким способом були отримані відомості про міркування Кремля та який рівень упевненості аналітики надають висновку. Тому твердження про те, як саме Путін оцінює США, слід розглядати як розвідувальну оцінку, а не встановлений факт.
Проте матеріальна основа для такого російського розрахунку існує. Кампанія проти Ірану потребує значних запасів високоточної зброї та засобів протиракетної оборони. Особливо чутливими стали Patriot, Tomahawk та інші системи, які одночасно потрібні на Близькому Сході, у Європі та в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Окремі американські та союзницькі оцінки описують запаси перехоплювачів Patriot у Європі як критично напружені після інтенсивного застосування проти іранських ракет. Пентагон заперечує, що американські сили втратили здатність виконувати свої завдання, однак сам масштаб прискорення виробництва показує серйозність проблеми.
17 серпня ВМС США оголосили контракт із RTX на $22,9 млрд для прискорення виробництва крилатих ракет Tomahawk. Військове відомство прямо пояснило рішення необхідністю швидше нарощувати запаси високоточної зброї та розширювати промислову базу в умовах поточних операцій.
Наприкінці серпня Пентагон також уклав довгострокові угоди, покликані збільшити виробничі можливості для компонентів ракет PAC-3 MSE та перехоплювачів THAAD. Це не означає, що США «залишилися без ракет», але свідчить про необхідність відновлювати запаси темпами, яких мирна промислова модель не передбачала.
Саме тут війна з Іраном безпосередньо перетинається з українською. Києву потрібні ті самі Patriot, які американські сили використовують для захисту власних баз і союзників. Європейські країни намагаються компенсувати дефіцит, але частина нових перехоплювачів і виробничих потужностей стане доступною лише пізніше.
Для Кремля важливим може бути не абсолютний розмір американського арсеналу, а його гранична свобода маневру. Держава може залишатися набагато сильнішою за потенційного противника, але мати менше вільних засобів для негайної відповіді на ще одну кризу, якщо одночасно утримує кілька театрів воєнного ризику.
Це створює класичну проблему стратегічного перевантаження. США повинні одночасно стримувати Іран, підтримувати Україну, гарантувати безпеку союзників НАТО й зберігати достатній потенціал для Азії, де головним довгостроковим військовим суперником Вашингтон вважає Китай.
Найнебезпечнішим наслідком може бути не свідоме рішення Кремля розпочати війну з НАТО, а зміна порогу допустимого ризику. Москва може вирішити, що зараз можна дозволити собі агресивніші удари по Україні, нові повітряні провокації, диверсійні операції або інші дії нижче порогу відкритої війни.
Саме така тенденція вже викликає занепокоєння Альянсу. 12 серпня Північноатлантична рада спеціально обговорювала порушення повітряного простору Польщі та Румунії й інші інциденти з дронами. НАТО заявило, що поведінка Росії демонструє «зростаючу толерантність до ризику».
Альянс одночасно посилює інтегровану протиповітряну й протиракетну оборону від Балтики до Чорного моря. Це важливий контекст для московської поїздки Реткліффа: американське попередження, якщо воно справді було передане, стосувалося ситуації, де серія обмежених інцидентів уже формує небезпечне тло.
1 вересня Німеччина готувалася офіційно покласти на Росію відповідальність за спробу атаки начиненим вибухівкою дроном на вантажний літак в аеропорту Лейпциг/Галле. Берлін розглядає можливість відповіді разом із партнерами. Москва раніше заперечувала звинувачення у подібних диверсіях.
Такі епізоди принципово відрізняються від вторгнення російської армії до країни НАТО. Проте саме їхня неоднозначність робить їх привабливими для перевірки меж: вони змушують союзників вирішувати, чи є подія випадковістю, диверсією, воєнною атакою або приводом для колективної відповіді.
Стаття 5 Північноатлантичного договору не працює як автоматична кнопка оголошення війни. Союзники самі визначають форми допомоги державі, яка зазнала збройного нападу. Тому потенційний противник може спробувати шукати «сіру зону», де шкода реальна, але політична відповідь потребує складного узгодження.
Саме можливість такого прорахунку робить розвідувальну оцінку важливою. Якщо Москва помилково сприйме дефіцит окремих американських боєприпасів як небажання США реагувати взагалі, тактична провокація може запустити ескалацію, якої спочатку не планувала жодна зі сторін.
За словами однієї з осіб, ознайомлених із московськими переговорами, Реткліфф попередив російських представників і про інший ризик: значне посилення війни проти України може мати протилежний для Кремля політичний ефект і підштовхнути Трампа ближче до позиції Володимира Зеленського.
Ця логіка важлива для розуміння самого візиту. Поїздка директора ЦРУ не обов’язково означала, що Вашингтон мав дані про вже ухвалений наказ Путіна атакувати НАТО. Подібні контакти часто потрібні саме для того, щоб не допустити неправильного прочитання намірів іншої сторони.
Трамп назвав поїздку «напіврутинною», хоча за масштабом дипломатичного жесту вона була явно незвичайною. До Реткліффа останнім директором ЦРУ, який особисто прибував до Москви, був Бернс у листопаді 2021 року — за кілька місяців до повномасштабного вторгнення.
Паралель із 2021 роком спокушає, але вона неповна. Тоді Вашингтон намагався зупинити підготовку великого вторгнення, маючи дедалі більше доказів російського нарощування військ. У 2026 році публічно доступних доказів підготовки Росії до великої атаки на державу НАТО немає.
Нинішній сигнал радше стосується поведінки держави, яка може вважати, що співвідношення ризиків тимчасово змінилося на її користь. Для цього не потрібна впевненість у перемозі над НАТО. Достатньо припущення, що США перевантажені, а європейці уникатимуть різкої відповіді на обмежену провокацію.
Водночас у Кремля є власні обмеження. Російська армія п’ятий рік веде виснажливу війну, витрачає величезні обсяги людей, техніки й боєприпасів та все ще не змогла досягти стратегічного прориву в Україні. Відкриття повноцінного фронту проти НАТО стало б якісно іншою і значно небезпечнішою війною.
Тому найбільш правдоподібна зона ризику лежить нижче цього порогу: інтенсивніші удари по Україні, демонстративні військові маневри, порушення повітряного простору, операції спецслужб, кібератаки та диверсії, у яких складно швидко встановити відповідальність і масштаб необхідної відповіді.
Для України американська проблема зі запасами має набагато менш абстрактний вимір. Росія збільшує кількість і складність повітряних ударів, тоді як Києву потрібні дорогі перехоплювачі саме того класу, який Вашингтон витрачає на іншому театрі війни. Обмежений запас уже впливає на можливості розподілу допомоги.
Це може бути одним із розрахунків Москви: не чекати, доки США буквально вичерпають зброю, а підвищити темп у момент, коли кожен додатковий Patriot для України конкурує з американськими потребами на Близькому Сході та резервами, які Пентагон повинен зберігати для інших криз.
Проте стратегічне вікно працює в обидва боки. Швидке виснаження запасів змушує США укладати багаторічні контракти й вкладати десятки мільярдів доларів у розширення виробництва. Якщо цей промисловий цикл спрацює, нинішня нестача може перетворитися на значно більший випуск ракет у наступні роки.
Європа також дедалі більше перебирає на себе частину тягаря. Виробництво Patriot у Європі розширюється, союзники збільшують оборонні бюджети, а НАТО посилює східний фланг. Отже, російський розрахунок на довготривале ослаблення Заходу може виявитися помилковим навіть тоді, коли короткострокова напруга запасів реальна.
Тут і виникає головна суперечність між публічною впевненістю Трампа та непублічною роботою американських спецслужб. Президент каже, що Путін не атакуватиме НАТО. Розвідка, судячи з наявних даних, займається небезпечнішим питанням: що Москва може зробити, якщо вирішить, що Вашингтон не готовий відповісти.
Ці дві позиції не обов’язково взаємовиключні. Кремль може не планувати вторгнення в державу НАТО і водночас бути готовим значно підвищити рівень військового та гібридного тиску. Для стримування важливо не тільки знати остаточний намір противника, а й не дозволити йому помилитися в оцінці власної свободи дій.
Саме тому таємна поїздка Реткліффа може виявитися важливішою за її формально невідомий порядок денний. Вона показує, що Вашингтон вважає прямий канал із російськими спецслужбами необхідним у момент, коли війна з Іраном створює видиме навантаження на американський військовий ресурс.
Головний ризик для Європи зараз — не обов’язково заздалегідь запланована російська атака на НАТО. Небезпечнішим може бути Кремль, який вирішить, що має коротке вікно для більш сміливих дій, а потім помилиться щодо межі, після якої США і союзники все-таки дадуть відповідь.
У такому прочитанні місія Реткліффа була не визнанням американської слабкості, а спробою зробити ціну помилки зрозумілою Москві. Але якщо сама поїздка в Кремлі була сприйнята як доказ того, що Вашингтон боїться ескалації більше, ніж Росія, попередження могло бути прочитане саме навпаки.
