Дональд Трамп останніми днями наполягає, що Сполучені Штати ведуть із Тегераном «дуже добрі» та «продуктивні» розмови про завершення війни. Білий дім також продовжує публічно говорити про «продуктивні контакти», поєднуючи цю риторику з погрозами нових ударів, якщо домовленості не буде.
Іран відповідає майже дзеркально — але в протилежному напрямку. Іранські офіційні особи, державні та наближені до силових структур медіа неодноразово заявляли, що жодних переговорів із Вашингтоном немає, а твердження Трампа є або вигадкою, або частиною американської інформаційної гри.
На перший погляд це виглядає як дипломатичний абсурд: одна сторона каже, що говорить, інша — що ні. Але насправді така суперечність цілком логічна для нинішнього етапу війни. Обидві столиці мають власні причини маніпулювати публічним образом переговорів, навіть якщо певні контакти через посередників справді існують.
За попереднім аналізом Дейком, йдеться не стільки про брехню однієї зі сторін, скільки про різні завдання публічної комунікації. Вашингтон намагається знизити температуру ринків і внутрішньополітичний тиск, а Тегеран — не показати слабкість і не подарувати Трампу образ миротворця на його умовах.
Для Трампа розмови про переговори виконують одразу кілька функцій. По-перше, вони створюють враження, що війна може завершитися швидко й контрольовано. По-друге, така риторика допомагає продемонструвати американській аудиторії, що Білий дім нібито тримає не лише військову, а й дипломатичну ініціативу.
Є й цілком матеріальний ефект. Після заяв Трампа про можливі домовленості й відтермінування нових ударів по іранській енергетичній інфраструктурі ціни на нафту різко знизилися: Bloomberg повідомляв про падіння ф’ючерсів Brent на 14%, а інші ринки також відіграли частину воєнної паніки.
Саме тут починається політична арифметика. Якщо американський президент може хоча б тимчасово знизити нафтові котирування і заспокоїти фондові ринки простими заявами про «продуктивні контакти», він виграє час. І не лише для себе політично, а й для перекидання додаткових військових ресурсів у регіон.
Іранська логіка прямо протилежна. Для Тегерана визнати переговори зараз означало б публічно погодитися, що американський і ізраїльський тиск працює. У внутрішньому вимірі це виглядало б як поступка під бомбардуванням, а в зовнішньому — як символічна перемога Трампа, який примусив Іран сісти за стіл.
Крім того, Іран не зацікавлений у швидкому зниженні глобальної тривоги навколо енергетичних поставок. Ризики для Ормузької протоки і нафтового ринку залишаються одним із небагатьох важелів, які Тегеран ще може використовувати для непрямого тиску на Захід. Чим вищий нерв на ринках, тим відчутніша ціна війни для США та союзників.
Тому публічне заперечення переговорів для Ірану — це не дрібний пропагандистський жест, а частина стратегії опору. Воно дає змогу показати власному суспільству й союзникам, що режим не капітулює, не просить про перемир’я і не веде діалог із позиції прохача. Саме таку тональність Тегеран і підтримує останніми тижнями.
Водночас повне заперечення на публіці не означає повної відсутності контактів у реальності. CBS повідомляв, що іранська сторона через посередників отримала американські пункти й «вивчає» їх. Bloomberg також писав про заяви Трампа щодо перемовин і про одночасне заперечення цього в іранських медіа.
Отже, найбільш імовірний сценарій — не прямі формальні переговори, а багатошаровий бек-канал через треті країни, посередників і неофіційні сигнали. Для таких контактів публічне визнання взагалі не є обов’язковим. Навпаки, інколи їхня ефективність прямо залежить від можливості заперечувати сам факт діалогу.
Парадокс у тому, що ці суперечливі публічні лінії можуть не блокувати, а підштовхувати дипломатію. Трамп продає власній аудиторії образ швидкого врегулювання й контролю над кризою. Іран продає своїй аудиторії образ непокори й відмови говорити під тиском. Обидві сторони зберігають маневр, не визнаючи взаємних поступок заздалегідь.
При цьому межі можливого компромісу лишаються вузькими. Іран неодноразово давав зрозуміти, що не бачить сенсу говорити зі США, якщо саме Вашингтон підтримав удари, а майбутня угода, на думку Тегерана, не може ігнорувати питання суверенітету, санкцій і стратегічних важелів безпеки.
Для США проблема інша: Трамп хоче одночасно показати силу й нав’язати образ людини, яка «може укласти угоду». Але що довше він говорить про переговори без публічно підтвердженого результату, то вищий ризик, що ці заяви почнуть сприйматися як спроба виграти час, а не як ознака реального прориву.
Саме тому нинішня комунікаційна війна навколо переговорів є важливою не менше, ніж удари на землі й у повітрі. Вона впливає на нафту, на очікування союзників, на внутрішню політику обох країн і на те, з яких позицій сторони врешті можуть підійти до реального столу перемовин.
Найближчими днями інтенсивність контактів цілком може зрости — незалежно від того, визнають це публічно чи ні. І саме в цьому головна суть нинішньої суперечки: Трамп говорить про переговори, бо йому вигідно, щоб у них повірили. Іран їх заперечує, бо йому вигідно, щоб у них не побачили ознак поступки.
