Володимир Зеленський, президент України, повернувся до Києва після напруженої дипломатичної місії, яка увінчалася водночас і приниженням з боку президента Трампа, і теплою підтримкою від європейських лідерів. Попри труднощі, що виникли під час зустрічі у Вашингтоні, Зеленський запевнив українське суспільство, що жодної альтернативи дипломатичному вирішенню конфлікту не існує. Він визнав, що шлях до припинення бойових дій та відновлення територіальної цілісності буде довгим і складним, проте Україна вже далеко не вперше протистоїть потужному сусідові.
Війна в Україні триває понад три роки, і жорстокі атаки з боку російських військ демонструють готовність Кремля утримувати окуповані території будь-якою ціною. У своєму публічному виступі Зеленський наголосив, що Україна прагне миру, але не за рахунок власного суверенітету чи безпеки громадян. Історія відносин із Росією засвідчила: спроби досягти “швидкого компромісу” без твердої системи міжнародних гарантій призводять лише до нових загроз. Приклади незаконної анексії Криму у 2014 році, багаторічного конфлікту на Донбасі й повномасштабного вторгнення у 2022–2023 роках дали зрозуміти мільйонам українців, що агресор не зупиниться сам по собі.
Тим часом ситуація у Вашингтоні поставила нові виклики перед Києвом. Президент Трамп, відомий своїми різкими заявами та схильністю до несподіваних поворотів, на зустрічі з Володимиром Зеленським публічно поставив під сумнів подальшу допомогу США. Звинувачення у «невдячності» й надмірних вимогах прозвучали доволі образливо. Та все ж, попри ситуацію, що мала відтінок дипломатичного скандалу, Зеленський закликав утримуватися від емоційних реакцій і зосередитися на стратегії. Адже Сполучені Штати залишаються ключовим союзником Києва й мають важливий вплив на формування загальної зовнішньополітичної лінії Заходу. У своїх заявах Зеленський наголосив на тому, що українське керівництво вдячне за будь-яку допомогу, однак воно захищає не лише себе, а й спільні з Європою та США цінності — демократію, права людини та міжнародне право.
У неділю пан Зеленський отримав демонстрацію підтримки з боку європейських демократій, які пообіцяли співпрацювати з Україною, щоб розробити мирний план, який потім вона могла б представити Сполученим Штатам. Пітер Ніколлс
Європейська підтримка та консолідація союзників
Ще одним вагомим пунктом у дипломатичній місії стала зустріч Володимира Зеленського з європейськими лідерами у Лондоні. Там Україну приймали з відкритими обіймами: європейські демократії підтвердили готовність підтримувати Київ доти, доки Росія не припинить бойові дії на українській території. Такі сигнали надійшли від Великої Британії, Франції, Німеччини та інших країн Європейського Союзу, які залишаються критично важливими партнерами для України. Для континенту, що пам’ятає жахи Другої світової війни, тема агресії й порушення міжнародного права залишається особливо болючою.
Чому ж європейці рішуче підтримують Україну? Відповідь полягає не лише в симпатії до українського народу чи усвідомленні загрози з боку агресивної Росії. Європа розуміє, що капітуляція України означала б серйозне послаблення всієї архітектури безпеки, яку після 1945 року вибудували з величезними зусиллями. Адже Кремль відверто показує: він не зупиниться на частині Луганської та Донецької областей, у його планах — контроль над усіма окупованими територіями, а можливо, й над більшою частиною країни.
Саме тому у Лондоні прозвучали конкретні обіцянки від європейських лідерів — допомогти Зеленському розробити спільний мирний план, який би включав ті самі безпекові гарантії. Мова про зобов’язання для Росії негайно припинити обстріли, відвести війська та звільнити всіх українців, у тому числі дітей, незаконно депортованих на територію РФ. Над цим проєктом Україна вже працює разом із партнерами. Цей підхід покликаний переконати адміністрацію Трампа, що йдеться не просто про українські амбіції, а про обґрунтований план, що відповідає міжнародному праву.
Затяжний конфлікт і роль міжнародних інституцій
Озвучені пропозиції Зеленського містять кілька важливих аспектів, які мали б допомогти повернути мир на українську землю:
- Повне припинення вогню. Це перший крок, без якого неможливо просуватися далі у жодних мирних перемовинах. Зупинення обстрілів мало б убезпечити мирне населення від подальших страждань.
- Обмін полоненими й повернення депортованих дітей. Ідеться про тисячі людей, утримуваних у російських тюрмах або вивезених насильно з рідних домівок. Повернення цих людей стало би символічним жестом, що Росія дійсно готова йти назустріч миру.
- Виведення російських військ з окупованих територій. Проблема окупованих регіонів постає головною перепоною. Зеленський послідовно заявляє, що без відновлення територіальної цілісності ні про який справедливий мир не може йтися.
- Безпекові гарантії. Україна вже неодноразово пересвідчилася, що формальних декларацій чи підписаних меморандумів замало, коли йдеться про державу-агресора. Тому ключовий пункт — запровадити механізми, здатні зупинити будь-які майбутні спроби Росії повернутися до активних бойових дій.
- Міжнародне правосуддя. На ордері Гааги (Міжнародного кримінального суду) ґрунтуються обвинувачення російського керівництва у воєнних злочинах. Це має не лише моральне, але й практичне значення, оскільки дає змогу притягнути винних до відповідальності, відстоюючи права людини й міжнародні норми.
Реалізація такої схеми залежить від доброї волі сторін, які напряму впливають на хід конфлікту. Та якщо Європейський Союз і Канада схильні підтримувати Україну, то США в особі адміністрації Трампа нині демонструють прагматичний, а часом жорсткий підхід. Заяви Трампа про те, що «не варто перейматися Путіним, коли в наших містах повно злочинців та нелегалів» чітко свідчать: Білий дім пріоритезує внутрішні питання США, а доля далекої держави в Східній Європі відходить на другий план.
Президент США Дональд Трамп зустрічається з президентом України Володимиром Зеленським у Білому домі у Вашингтоні, округ Колумбія, США, 28 лютого 2025 року. Брайан Снайдер
Внутрішньополітична ситуація в США та вплив на Україну
Адміністрація Трампа публічно озвучила сумніви щодо спільності цінностей Києва й Вашингтона, ставлячи риторичні запитання: «Чи справді нам варто допомагати Україні, що хоче безпекових гарантій, але не відповідає всіма можливими поступками?». Новий директор Національної розвідки, Тулсі Габбард, пішла навіть далі, заявивши, що українці нібито не поділяють фундаментальних принципів свободи й демократії. Для України така риторика виглядає абсурдно, оскільки вітчизняний народ боронить власну землю проти сили, що не соромиться порушувати принципи суверенітету та прагне насильно змінювати кордони Європи.
Порушення діалогу зі США на найвищому рівні — загроза, яку Зеленський намагається усунути, вдаючись до додаткових зустрічей, пояснень і закликів. Дипломатія, на яку спирається президент, передбачає системну роботу з американськими політичними колами — як із Білим домом, так і з Конгресом. У Конгресі, особливо серед представників Демократичної партії та частини республіканців, зберігається чітка позиція: безпека України нерозривно пов’язана зі стабільністю у Європі, а відтак, і з національними інтересами США.
Щоправда, позиція Дональда Трампа демонструє, наскільки мінливим може бути ставлення до міжнародної політики, залежно від особистих переконань та політичних розрахунків конкретного лідера. Попередні адміністрації США (наприклад, Байдена) підтримували Україну й надавали значні ресурси для посилення обороноздатності. Проте для Вашингтона важливо бачити результативність витрачених коштів, а несподівані образливі закиди на адресу Зеленського вказують, що всередині Трампової адміністрації є відверті сумніви щодо вигоди довготривалого партнерства.
Міжнародна підтримка як щит від ізоляції
В українських медіа нерідко звучить побоювання, що у разі погіршення стосунків із США вся воєнна й економічна допомога опиниться під загрозою. Тоді Україна ризикує залишитися наодинці з сильним агресором. Проте Європа й Канада продовжують наполегливо висловлювати солідарність із Києвом. Канадський уряд, наприклад, неодноразово виступав із заявами, що підтримка України має бути непорушною. Для Оттави, як і для інших столиць, українська незалежність є важливим питанням геополітичного балансу, оскільки перемога Росії в цій війні стимулювала б інші авторитарні режими перевіряти на міцність глобальні норми.
У геополітичному вимірі відступ України перед натиском російської воєнної машини створив би прецедент, здатний зруйнувати засадничі принципи поваги до суверенітету й непорушності кордонів. Тож мирні переговори мають шанс на успіх лише тоді, коли Москва відмовиться від своїх максималістських цілей. Росія зберігає контроль над значними окупованими територіями, і Кремль, судячи зі слів речника Дмитра Пєскова, не палає бажанням поступатися. Ба більше, у своїй риториці російська влада та її пропагандистські ЗМІ все частіше виставляють Україну “головним винуватцем” війни. Вони наполягають, що саме Київ нібито «не хоче миру». Такі заяви перевертають реальність з ніг на голову, адже сама ж Росія ініціювала вторгнення.
Український військовий використовує систему захисту від безпілотників, щоб глушити частоти та протистояти російським безпілотникам у Серебрянському лісі в Україні в лютому 2024 року. Тайлер Хікс
Мирні переговори та вимоги України
Ключовою умовою успішних мирних переговорів є реалістичний план, що гарантує збереження українського суверенітету. За словами Зеленського, Київ готовий до поступок у дрібних деталях, але не до капітуляції. Умови, які лунали у виступах українського президента:
- Непорушність міжнародного права. Усі рішення повинні базуватися на принципах Статуту ООН і Женевських конвенцій.
- Тверді гарантії безпеки. Мова про створення механізмів, що виключали би повторення агресії чи прихованої підтримки воєнних дій з боку РФ.
- Міжнародна підтримка. Зеленський наголошує, що українська сторона відкрита до будь-якої посередницької допомоги — з боку країн Європи, Канади чи інших держав, які хочуть сприяти справедливому мирові.
З іншого боку, Росія поки не виявляє готовності відмовлятися від окупованих територій. Кремль воліє затягнути конфлікт, сподіваючись на виснаження України й роздмухування політичних криз усередині неї. Такий сценарій має працювати на російську стратегію: захоплення остаточного контролю над нині зайнятими містами та, можливо, просування далі, якщо обставини дозволять.
Жертвування заради свободи
Величезна кількість українців, які зіткнулися з трагедіями війни, усвідомлюють, що навіть складний і тривалий мирний процес кращий за нескінченні обстріли та втрати. Проте “мир за будь-яку ціну” більшість людей не готові прийняти. За три роки повномасштабної війни жахіття окупації стали очевидними: руйнування міст і селищ, насильницькі депортації, цинічне придушення будь-яких проявів української ідентичності на захоплених територіях. Усе це спричинило глибоку травму для суспільства. Але водночас воно викликало й сильне прагнення відстояти свободу та права людини.
Психологічний вимір конфлікту вражає своєю складністю: люди живуть у постійній тривозі через небезпеку ракетних ударів, водночас не бажаючи йти на компроміси, здатні знищити ідентичність та гідність нації. Тож коли Захід просить Київ бути більш “гнучким”, це звучить для багатьох громадян як заклик пожертвувати собою в обмін на примарні обіцянки агресора.
Що далі?
Володимир Зеленський продовжує дипломатичні візити, домовляючись із лідерами інших країн про кроки, необхідні для втілення можливої мирної угоди. Після візиту до Європи й Канади він і далі прагне відновити довіру у відносинах зі США. Попри демарші Трампа й низку болісних заяв, Україна розраховує, що Конгрес і частина американської громадськості залишаться на боці принципів демократії та справедливості.
Міжнародна підтримка залишається ключовим щитом від потенційної ізоляції. Захід повинен чітко розуміти: виведення військ із України та повернення до міжнародно визнаних кордонів — це не лише забаганка Києва. Ідеться про дотримання принципів мирного співіснування держав, запобігання новим виткам насильства в Європі та світі. Якщо агресії не дати рішучої відсічі, це стане прецедентом для інших режимів, які можуть вирішити “перекроїти” кордони чи знищувати сусідів із метою розширення власного впливу.
Отже, чи наблизили останні закордонні зустрічі Зеленського припинення війни? Певною мірою — так. Український президент і європейські лідери продемонстрували готовність спільно працювати над детальним мирним планом. Канада теж підтримала цю ініціативу. Країни Євросоюзу запевнили, що продовжуватимуть санкційний тиск на Росію, аж поки вона не проявить реальної готовності до деескалації.
Натомість Дональд Трамп тримає дистанцію, ставлячи під питання довготривалу союзницьку допомогу. Росія тішиться цією ситуацією, бо будь-який розкол у таборі західних союзників посилює позиції Кремля. Втім, Україна все ще покладається на американський Конгрес, де значна частина законодавців, включно з республіканцями та демократами, не підтримує жорсткого відходу від допомоги Києву.
Попри складні обставини, Володимир Зеленський має намір і надалі докладати максимум зусиль, щоби дипломатія не згасала. У підсумку саме від неї залежить, чи вдасться зупинити кровопролиття без чергових хвиль насильства. Для багатьох українців ці зусилля виглядають єдиною надією на тривалий мир, позаяк історія війни з Росією довела: разові домовленості без реального механізму захисту легко руйнуються, якщо одна зі сторін не дотримується угод.
Водночас військово-політичне керівництво України наголошує, що й далі розвиватиме обороноздатність, доки триватимуть загрози безпеці. Адже навіть якщо перемовини просуватимуться успішно, «несподіваний удар у спину» назавжди лишиться у полі зору українських генералів. Тільки поєднання сильної оборони та надійних міжнародних союзів здатне забезпечити мир, який не буде зруйнований наступного дня.
Серед української громадськості чутно різні голоси: хтось прагне негайного припинення війни, щоб уберегти життя солдатів і мирних мешканців, хтось наполягає, що поступатися окупованими регіонами — зрада української незалежності. Зеленському доведеться зважувати ці настрої, уникаючи надмірних внутрішніх суперечок, бо будь-який конфлікт усередині країни лише грає на руку Кремлю.
За останні роки українці неодноразово доводили, що не дозволять жодному зовнішньому тиску зламати їхню волю до свободи. Водночас і без підтримки західних партнерів їм буде в рази складніше протидіяти військовій силі Росії, її економічному й пропагандистському тиску. Тому баланс між суверенітетом, безпекою та партнерством із Заходом є критично важливим для перспектив України.
На цьому шляху Зеленський “зайнятий дипломатією”, як зазначав він у Лондоні, і розуміє, що війна — це не лише боротьба на лінії фронту, а й докладна розмова зі світом, де треба переконувати, пояснювати, розвінчувати російські фейки та доводити правду про конфлікт. І ця битва часто вимагає не меншої мужності, ніж військові операції.
Україна ще далека від кінцевої зупинки війни. Проте надзвичайна стійкість суспільства й рішучість світових демократій дають підстави сподіватися: шлях, який зовні може здаватися безпросвітним, усе ж наблизить момент, коли російські ракети замовкнуть і коли перестануть замовчувати правду про злочини агресора. Нині ж треба докласти якнайбільше спільних зусиль, аби майбутні покоління українців жили в державі, якій не загрожують щоденні обстріли та окупація.
