Кілька тисяч людей із картонними плакатами в центрі Києва змусили українську владу реагувати швидше, ніж це могли зробити парламент, партії чи формальні процедури. Протест проти звільнення міністра оборони Михайла Федорова став випробуванням не лише для Володимира Зеленського, а й для всієї воєнної системи управління.
Спочатку демонстранти вимагали повернути Федорова. Згодом вимога змінилася: головною мішенню став головнокомандувач Збройних сил Олександр Сирський, із яким колишній міністр вступив у відкритий конфлікт через закупівлю озброєнь, розподіл ресурсів і темпи переходу до роботизованої війни.
Банкова не відкинула протест як несвоєчасний або шкідливий. Керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що «позицію суспільства почуто», визнавши саму дискусію нормальною для вільної країни. Зеленський тим часом розпочав серію консультацій із корпусними командирами та військовим керівництвом.
Як показує попередній аналіз Дейком, ця реакція є частиною стійкої української політичної традиції: коли формальні інституції слабшають або втрачають довіру, вулиця перетворюється на неофіційний механізм корекції влади. Президент може сперечатися з союзниками, генералами й парламентом, але не може дозволити собі не помічати громадського гніву.
Нинішні демонстрації значно менші за Майдани 2004-го чи 2013–2014 років. Вони не мають єдиного штабу, партійного керівництва або політика, який міг би говорити від імені натовпу. Проте саме ця безструктурність робить їх складними для влади: з ними неможливо домовитися через одного посередника.
Протест народився із дописів у соціальних мережах і швидко поширився за межі Києва. Федоров не очолив своїх прихильників і не з’явився на площі, оберігаючи себе від звинувачень у політичному бунті під час війни. Його замінила картонна фігура, появу якої на балконі зустрічали оплесками.
Протест у Києві в четвер — Єнджей Новіцький
Ця деталь точно передає характер руху. Демонстранти захищають не стільки конкретного посадовця, скільки образ держави, здатної змінюватися швидше за противника. Федоров став уособленням технологічної модернізації, цифрового управління, дронового виробництва та спроб скоротити шлях від розробника до фронту.
Його конфлікт із Сирським тому вийшов далеко за межі особистої неприязні. Йдеться про дві моделі війни. Перша спирається на вертикаль командування, централізований розподіл ресурсів, артилерію та контроль штабу. Друга робить ставку на безпілотники, роботизовані системи, автономність підрозділів і швидке масштабування приватних розробок.
Федоров звинувачував Генеральний штаб у блокуванні ініціатив, затягуванні рішень і нерівному розподілі озброєнь між командирами. Окремим предметом суперечки стали кошти: Сирський наполягав на додаткових закупівлях артилерійських боєприпасів, тоді як міністр прагнув збільшувати інвестиції у дрони та наземні роботи.
Для армії, яка воює проти чисельно більшого противника, це не абстрактна управлінська дискусія. Кожна гривня, спрямована на снаряд, не потрапляє до виробника безпілотної системи. Кожен місяць погоджень може означати втрачений технологічний цикл, тоді як російська армія також прискорює адаптацію.
Однак протиставлення «снаряди або дрони» спрощує реальність. Безпілотники не скасовують потреби в піхоті, артилерії, фортифікаціях і дисципліні. Водночас традиційні засоби без сучасної розвідки, автоматизації та роботизації дедалі частіше стають надто дорогими — передусім у людських життях.
Саме тому звільнення Федорова було сприйняте як можлива перемога інерції над адаптацією. Українське суспільство, яке роками збирало гроші на дрони, створювало волонтерські мережі й спостерігало за зміною поля бою майже в реальному часі, вважає технологічну війну не відомчою програмою, а питанням виживання.
Колишній міністр оборони України Михайло Федоров у Києві у четвер. Він був обличчям української технологічної війни — Єнджей Новіцький
Сирський намагався послабити конфлікт публічним вибаченням перед Федоровим. Майже одночасно він наголосив на необхідності ширше використовувати безпілотні та роботизовані системи в районі Костянтинівки. Формально це були звернення до військового середовища, політично — відповідь людям на площі.
Але вибачення не усуває головної проблеми. Протестувальники вимагають не примирення двох посадовців, а доказу, що рішення про військове керівництво ухвалюються на основі результатів, а не особистої лояльності, доступу до президента чи здатності перемагати в апаратній боротьбі.
Зеленський відповів характерним для себе способом: замість негайного кадрового рішення він почав демонструвати процес консультацій. Кількаденне спілкування з командирами корпусів завершилося спеціальною Ставкою, на якій військових напряму звели з виробниками зброї, урядовцями та силовими структурами.
Такі розмови одночасно виконують практичну й політичну функції. Президент отримує інформацію з нижчих рівнів командування, оминаючи фільтри Генерального штабу. Суспільству він показує, що не замкнувся в одному рішенні. Потенційним наступникам Сирського дає можливість проявити себе без офіційного оголошення конкурсу.
Серед найпомітніших постатей опинився командувач Об’єднаних сил Михайло Драпатий. Він підтримав технологічний курс Федорова і не приховував розбіжностей із вищим військовим керівництвом. За інших обставин така публічна нелояльність могла б коштувати посади, але протест змінив політичну ціну покарання.
Для Зеленського це знайома ситуація. Його влада тримається на надзвичайно персоналізованій комунікації: відеозверненнях, прямому емоційному контакті, образі президента, який говорить не мовою інституцій, а мовою звичайної людини. Така модель дає значну свободу, але створює особливу залежність від суспільного настрою.
Після завершення п’ятирічного терміну у 2024 році Зеленський продовжує виконувати повноваження в умовах воєнного стану. Це відповідає конституційному принципу, за яким президент залишається на посаді до вступу новообраного глави держави. Політична легітимність, однак, потребує постійного підтвердження довірою.
За відсутності виборів саме громадська підтримка стає головним неформальним ресурсом президентства. Тому навіть відносно невелика демонстрація може бути небезпечною, якщо вона виражає ширше роздратування, яке ще не набуло організованої форми. Картонний плакат інколи фіксує суспільний перелом раніше, ніж соціологічне опитування.
Українська влада знає силу таких сигналів. У 1991 році масова мобілізація підтримала рух до незалежності. У 2004-му вулиця змусила провести повторне голосування після сфальсифікованих президентських виборів. У 2014-му протест усунув режим, який спробував змінити зовнішньополітичний напрям країни через насильство.
Зеленський уже неодноразово коригував рішення під тиском демонстрацій. У 2019 році протести проти поступок Росії звузили простір для компромісів у мирному процесі. Влітку 2025-го суспільне обурення через послаблення незалежності антикорупційних органів змусило владу відновити їхні повноваження.
Це не означає, що президент поступається кожному натовпу. Він місяцями сперечався з адміністрацією Дональда Трампа щодо умов угоди про корисні копалини, наполягав на постачанні зброї та відмовлявся приймати зовнішній тиск як остаточний аргумент. Принципова різниця полягає в джерелі тиску.
Конфлікт із закордонним партнером може навіть посилювати внутрішню позицію президента, дозволяючи йому виступати захисником національних інтересів. Конфлікт із власним суспільством руйнує саму основу персоналізованої влади. Особливо коли протест стосується армії, втрат і здатності держави вести війну ефективніше.
Генерал Олександр Сирський (ліворуч) із паном Зеленським у Донецькій області у березні — Брендан Гоффман
Нинішня криза також накладається на накопичене невдоволення мобілізацією, жорсткими діями окремих працівників територіальних центрів комплектування, корупційними скандалами та відчуттям нерівності воєнного тягаря. Звільнення Федорова стало приводом, але не єдиною причиною виходу людей на площу.
Поки демонстранти критикують переважно Сирського, Зеленський зберігає можливість виступити арбітром. Якщо він надто довго відкладатиме рішення або спробує звести кризу до непорозуміння між посадовцями, невдоволення може змінити адресу. Тоді президент перестане бути тим, від кого чекають виправлення, і стане частиною проблеми.
Повернення Федорова до Міністерства оборони могло б швидко заспокоїти частину протестувальників, але означало б публічне визнання помилки Банкової. Звільнення Сирського задовольнило б іншу вимогу, проте створило б ризик турбулентності у військовому командуванні під час активних бойових дій.
Компромісний варіант — нова посада для Федорова, розширення його впливу на оборонні інновації та поступова зміна військової вертикалі — дозволив би Зеленському уникнути різкого розвороту. Проте сам Федоров досі не прийняв запропонованих ролей, а протестувальники вимагають не символічної компенсації, а реальної влади для проведення реформ.
У довшій перспективі значення цієї кризи виходить за межі персоналій. Україна має визначити, хто формує модель війни: Генеральний штаб, Міністерство оборони, президентська вертикаль, командири бойових частин чи мережа технологічних команд, виробників і волонтерів. Без чіткого розподілу відповідальності конфлікти повторюватимуться.
Війна вимагає дисципліни, але дисципліна не тотожна мовчанню. Централізація може пришвидшувати наказ, проте здатна сповільнювати інновацію. Децентралізація відкриває простір для ініціативи, але без координації породжує дублювання, конкуренцію та нерівний доступ до ресурсів.
Українська перевага виникала там, де держава, армія, бізнес і громадянське суспільство діяли як взаємопов’язана система. Нинішній протест є вимогою не руйнувати цей зв’язок заради зручності вертикалі. Люди на площі захищають право впливати на те, як країна воює і якою вона залишиться після війни.
Зеленський ще може змінити головнокомандувача, повернути Федорова або запропонувати складнішу конструкцію. Але головне рішення вже відбулося: влада визнала, що не здатна просто перечекати невдоволення. Фраза про почуту позицію суспільства стала обіцянкою, від виконання якої залежить значно більше, ніж доля двох посадовців.
Українська вулиця не завжди має готовий план і не завжди безпомилкова. Її сила полягає в іншому — у здатності встановлювати межу, за якою влада перестає пояснювати рішення й починає вимагати покори. Цього разу межею стала картонна табличка, піднята посеред воєнного Києва.
Для президента, який навчився витримувати тиск Кремля, Вашингтона і європейських столиць, найскладнішим залишається тиск людей, від імені яких він говорить. Зеленський може сперечатися з вулицею, уповільнювати її вимоги й шукати компроміс. Не чути її він не може.
