Коли 24 лютого 2022 року російські війська рушили одразу з кількох напрямків, у світі домінувало переконання: Росія швидко переможе Україну. Просування на Київ, Харків і південь виглядало стрімким, а баланс сил — беззаперечним. Кремль розраховував на блискавичну кампанію, яка змінить владу в Києві й закріпить геополітичний контроль.
Чотири роки потому ця логіка виглядає помилковою. Попри значні ресурси, російська армія не захопила жодного обласного центру, а її просування залишається повільним і виснажливим. Війна перетворилася на затяжне протистояння, де навіть незначні територіальні здобутки супроводжуються величезними втратами.
За оцінками аналітиків, загальні втрати Росії перевищили 1,2 мільйона осіб — показник, який називають «надзвичайним» навіть для масштабної війни. При цьому у 2025 році близько 400 тисяч втрат дали результат у вигляді приблизно 0,8% української території. Така диспропорція ставить під сумнів саму ефективність російської стратегії.
За підрахунками редакції Дейком, ключовою причиною цього парадоксу стала початкова стратегічна помилка Кремля: недооцінка України та спроба одночасного наступу на кількох напрямках. Саме це призвело до розтягнутих логістичних ліній, втрати темпу і зриву плану швидкої війни.
Після провалу блискавичної кампанії Росія зробила ставку на війну на виснаження. Вона мобілізувала економіку, запропонувала високі виплати контрактникам і наростила виробництво зброї. Здавалося, що час працює на Кремль, особливо на тлі проблем України з мобілізацією та затримок західної допомоги.
Однак ця стратегія зіткнулася з новою реальністю сучасної війни. Дрони, високоточна артилерія та розвідка зробили великі наступальні операції надзвичайно ризикованими. Будь-яке скупчення техніки швидко виявляється і знищується, що фактично зруйнувало класичну модель прориву фронту.
Саме тому нинішні російські наступи виглядають інакше: замість танкових клинів — дрібні штурмові групи, пересування піхоти на багі чи мотоциклах, повільне «прогризання» оборони. Це дозволяє просуватися, але не дає стратегічного результату.
Водночас Україна змогла адаптуватися. Вона створила глибоко ешелоновану оборону, особливо в районі так званого «поясу фортець» — Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов’янськ. Саме ці міста Росія намагається отримати на переговорах, що свідчить про відсутність впевненості у їх військовому захопленні.
Окремий фактор — технологічна інновація. Українські сили активно використовують дрони для розвідки, ударів і логістичного знищення противника. Це дозволяє меншій армії компенсувати чисельну перевагу Росії та нав’язувати їй невигідний формат бою.
Не менш важливою є політична складова. Попри всі труднощі, Україна зберегла незалежність, а її армія стала однією з найбільш боєздатних у Європі. Натомість Росія не досягла ключових цілей — ні зміни влади в Києві, ні демілітаризації країни.
Більше того, війна дала зворотний ефект: НАТО розширилося, включивши Фінляндію та Швецію, а європейські країни почали активно нарощувати оборонні бюджети. Таким чином, стратегічне становище Росії навіть погіршилося порівняно з 2022 роком.
Економічно ситуація також не є однозначною. Хоча Росія змогла адаптуватися до санкцій і підтримувати воєнну економіку, вона дедалі більше залежить від Китаю, стикається з інфляцією та високими ставками, а її зростання залишається обмеженим.
Попри це, Кремль продовжує просувати наратив про неминучість перемоги. Саме він лежить в основі переговорного тиску: мовляв, Україна має поступитися територіями, бо Росія «все одно переможе». Але факти на полі бою свідчать про інше.
Реальність полягає в тому, що Росія може продовжувати війну, але не може швидко її виграти. Її просування повільне, втрати високі, а стратегічні цілі залишаються недосяжними. Це не означає поразку Кремля, але означає відсутність вирішальної переваги.
У цьому контексті ключовим стає не лише військовий баланс, а й битва наративів. Якщо міжнародна спільнота приймає ідею неминучої перемоги Росії, це послаблює позиції України. Якщо ж цей міф руйнується, відкривається простір для більш збалансованих переговорів.
У найближчій перспективі війна, ймовірно, залишатиметься позиційною. Але її результат залежатиме не лише від ресурсів, а й від здатності сторін адаптуватися. І саме тут досвід останніх років показує: перевага Росії не є абсолютною, а її «всі карти» — далеко не козирні.
