Перемир’я між Ізраїлем і Ліваном протрималося на папері довше, ніж у повітрі над південними селами. Уже наступного дня після оголошення про його тритижневе продовження удари й обстріли посилилися, повернувши регіон до головного питання: чи може угода зупинити війну, якщо одна з ключових сил не сидить за столом переговорів.
Президент США Дональд Трамп оголосив про продовження режиму припинення вогню після зустрічі ізраїльських і ліванських дипломатів у Вашингтоні. Формально це мало відкрити простір для переговорів вищого рівня між Ізраїлем і Ліваном. Але Hezbollah, проти якої Ізраїль веде кампанію, не є стороною цих переговорів, хоча й заявляє, що дотримуватиметься тиші, якщо її дотримуватиметься Ізраїль.
Саме тут закладена головна тріщина угоди. Ліванська держава бере участь у дипломатичному процесі, але не контролює повністю збройну силу, яка визначає безпекову реальність на півдні країни. Ізраїль веде переговори з Бейрутом, але воює з Hezbollah. Це створює перемир’я, у якому політична адреса й військова адреса не збігаються.
За оцінкою Дейком, нинішня криза показує не провал дипломатії як такої, а її межу. Вашингтон може продовжити терміни, узгодити формули й посадити представників держав за один стіл. Але він не може автоматично перетворити ліванський уряд на єдиного власника сили всередині країни, а Ізраїль — переконати відмовитися від ударів, які той називає самообороною.
Після початку перемир’я інтенсивність ударів справді знизилася. Але зниження не стало припиненням. Обидві сторони обмінювалися вогнем, а останні дні показали, що навіть обмежене насильство може швидко зруйнувати довіру. На півдні Лівану для мирних жителів різниця між повною війною і «крихким перемир’ям» часто вимірюється не дипломатичними словами, а звуком дронів над головою.
У місті Кана 49-річна Фатіма аль-Масрі прийшла на могилу чоловіка, рятувальника, який загинув у конфлікті. Її питання — яке може бути перемир’я, якщо дрони досі кружляють, а люди й далі ховають близьких, — передає головну психологічну реальність півдня. Для цивільних угода існує лише тоді, коли вона змінює ніч, дорогу, роботу швидкої допомоги й можливість повернутися додому.
Ціна конфлікту вже стала для Лівану надто високою. Загинули приблизно 2 500 людей, сотні тисяч були змушені залишити південні райони. В Ізраїлі загинули цивільні та військові. Але навіть ця арифметика не охоплює всієї руйнації: прикордонні громади з обох боків живуть у режимі відкладеного життя, де повернення додому залежить не від бажання родини, а від рішень військових штабів.
Нова фаза конфлікту почалася після того, як Hezbollah випустила ракети по Ізраїлю на підтримку Ірану. У відповідь Ізраїль розгорнув масштабну кампанію бомбардувань і наземну операцію на півдні Лівану. Війна швидко вийшла за межі звичної прикордонної напруги й стала частиною ширшої регіональної дуги, де Іран, США, Ізраїль і союзні їм сили перевіряють межі стримування.
Ізраїльські війська досі перебувають у значній частині південного Лівану. Офіційна логіка Ізраїлю — створити простір безпеки для північних громад і не дозволити Hezbollah відновити позиції біля кордону. Але для Лівану така присутність виглядає як окупація, особливо коли вона супроводжується руйнуванням сіл, попередженнями про евакуацію й ударами поза оголошеною лінією контролю.
У п’ятницю Ізраїль попередив жителів Дейр-Аамеса про евакуацію, а згодом завдав авіаударів по місту. Важливо, що цей населений пункт розташований за межами шестимильної «передової оборонної лінії», яку Ізраїль заявляв як зону свого контролю під час перемир’я. Це одразу поставило під сумнів не лише стабільність угоди, а й географічні межі ізраїльської свободи дії.
Ізраїльська армія пояснила удари тим, що з цього району Hezbollah напередодні запускала ракети по півночі Ізраїлю. Hezbollah, зі свого боку, заявила про нові удари дронами по ізраїльських військах у південному Лівані. Так формується замкнене коло: кожна сторона подає свої дії як відповідь, а перемир’я перетворюється не на паузу, а на спір про те, хто першим його порушив.
Найбільш небезпечна частина домовленості — формула про право Ізраїлю на самооборону проти запланованих, неминучих або поточних атак. Юридично вона зрозуміла: жодна держава не погодиться залишити своїх громадян без захисту. Політично вона створює величезний простір для різночитань. Якщо майже кожну загрозу можна назвати такою, що формується, тоді майже кожен удар можна подати як оборонний.
Для уряду Біньяміна Нетаньягу ця формула є гарантією свободи дії. Прем’єр заявляє, що Ізраїль і далі атакуватиме будь-яку загрозу, включно з тією, що лише виникає, і звинувачує Hezbollah у спробі зірвати мирні зусилля між Ізраїлем та Ліваном. Така позиція добре відповідає внутрішньому запиту на безпеку півночі Ізраїлю, але майже не залишає простору для повної тиші.
Для Hezbollah ця сама формула є доказом, що перемир’я не є справжнім. Лідер її парламентського блоку Мохамад Раад назвав домовленість такою, що фактично не припиняє війни, і закликав ліванську владу скасувати прямі переговори з Ізраїлем. Це не лише воєнна заява, а й внутрішній виклик Бейруту: Hezbollah показує, що не дозволить державі вести переговори так, ніби питання зброї вже вирішене.
Ліванський уряд опинився в найскладнішому становищі. Він прагне припинення руйнувань, повернення переміщених людей і відкриття дипломатичного каналу, але водночас не має повного контролю над Hezbollah. У Вашингтоні ліванська сторона домагалася припинення ізраїльських руйнувань прикордонних міст і сіл. Проте сама здатність Бейрута гарантувати безпеку Ізраїлю залишається предметом сумніву.
Це давня проблема Лівану, загострена новою війною. Держава формально представляє країну на міжнародній арені, але частина її території й військової реальності залежить від структури, яка має власну зброю, власну політичну логіку і власний зв’язок з Іраном. У мирному процесі така подвійність стає майже нерозв’язною: домовлятися треба з урядом, але стріляє не лише уряд.
Для Ізраїлю ризик полягає в іншому. Безпека північних громад стала одним із головних політичних тестів після місяців евакуацій, атак і страху. Якщо жителі півночі не повернуться, будь-яке перемир’я виглядатиме порожнім. Тому Ізраїль не готовий обмежувати себе настільки, щоб Hezbollah отримала можливість відновити позиції біля кордону.
Між цими двома страхами — ліванським страхом перед тривалою окупацією й ізраїльським страхом перед відновленням Hezbollah — і застрягла угода. Її продовження на три тижні не розв’язує суперечність, а лише переносить її вперед. Час куплено, але не ясно, чи використають його для політичного рішення, чи для підготовки наступного раунду ударів.
Особливо тривожно, що насильство вже зачепило тих, хто мав би залишатися поза логікою бою. Удари цього тижня вбили журналіста й поранили іншого на півдні Лівану. Раніше під ударом опинялися рятувальники й медична інфраструктура. Коли війна входить у простір швидких, журналістів, похоронів і кладовищ, вона руйнує не тільки фронт, а й здатність суспільства фіксувати власні втрати.
Вашингтонська дипломатія тепер працює проти часу. Три тижні — це достатньо, щоб запустити переговорний механізм, але замало, щоб змінити силову реальність на півдні Лівану. Для стійкого миру потрібні не лише підписи й заяви, а відповідь на три питання: де проходитиме фактична лінія безпеки, хто контролюватиме зброю Hezbollah і коли ізраїльські сили залишать ліванську територію.
Без цих відповідей перемир’я залишатиметься конструкцією з внутрішнім запобіжником, який може вибухнути від будь-якого запуску ракети, удару дрона чи евакуаційного попередження. Кожна сторона вже має готове пояснення, чому саме її дія є оборонною, а дія іншої — порушенням. Це найнебезпечніша форма миру: коли обидві сторони говорять мовою угоди, але продовжують мислити логікою війни.
Південний Ліван сьогодні є не лише лінією зіткнення між Ізраїлем і Hezbollah. Це випробування для всієї регіональної архітектури після нової хвилі американо-іранської напруги. Якщо перемир’я там зірветься, воно може потягнути за собою не лише ліванський фронт, а й ширшу систему стримування, яка й так тримається на тимчасових домовленостях.
Тому головний сенс останніх днів — не в тому, що перемир’я продовжили. Головний сенс у тому, що його продовжили саме тоді, коли воно вже тріщить. Це не мир, а пауза, яка щодня проходить перевірку безпілотниками, артилерією, політичними ультиматумами й пам’яттю родин, що ховають своїх загиблих.
Ліванці хочуть, щоб війна закінчилася. Ізраїльтяни хочуть повернути безпеку на північ. Вашингтон хоче показати, що здатний втримати дипломатичну рамку. Hezbollah хоче зберегти право на збройну відповідь. Поки ці цілі не складуться в одну реальність, перемир’я залишатиметься не завершенням війни, а тонкою лінією між двома її фазами.
