Шість місяців після початку масштабних американсько-ізраїльських ударів Іран залишається тією самою Ісламською Республікою, яку Вашингтон розраховував примусити до фундаментальної зміни поведінки. Військовий потенціал країни зазнав важких втрат, але політична система не розвалилася, а війна США з Іраном не дала швидкого результату.
Операція Epic Fury почалася 28 лютого. Вашингтон оголосив її цілями знищення загрози іранської ядерної зброї, ракетного потенціалу, військово-морських сил і мережі союзних Тегерану угруповань. Уже за перші 29 днів американське командування заявляло про понад 11 тисяч уражених цілей і більш ніж 150 пошкоджених або знищених іранських кораблів.
Політичні очікування були ще амбітнішими. Дональд Трамп на початку кампанії звертався безпосередньо до іранців, пов’язуючи удари з перспективою їхнього звільнення від чинної влади. Проте ані масового повстання, ані розколу керівництва, ані швидкого краху державних інституцій після ударів не сталося.
Натомість Тегеран пережив загибель аятоли Алі Хаменеї та частини військово-політичного керівництва, здійснив передачу верховної влади його синові Моджтабі Хаменеї й зберіг контроль над силовим апаратом. Новий верховний лідер не з’являвся публічно після поранення, але його офіс продовжує поширювати політичні звернення.
Аналіз «Дейком» показує, що головна суперечність війни США з Іраном полягає в розриві між військовим руйнуванням і політичним примусом. Вашингтон довів здатність завдавати Ірану величезних матеріальних втрат, але поки не продемонстрував механізму, який перетворює ці втрати на прийняття американських умов.
У серпні адміністрація Трампа фактично визнала, що наступний етап тиску буде економічним. 24 серпня Міністерство фінансів запустило Operation Economic Outcast — кампанію, мета якої сформульована як перекриття фінансових каналів Ірану, нафтових доходів і можливостей обходити санкції через треті країни.
Міністр фінансів Скотт Бессент заявив, що Вашингтон прагне відрізати «кожну економічну артерію», яка підтримує іранську систему. Уже 28 серпня американська влада почала процедуру проти одного з банків в ОАЕ та ввела нові обмеження проти осіб і структур, яких звинувачує у проведенні іранських операцій через міжнародну фінансову систему.
Це значно ширша концепція, ніж черговий пакет санкцій проти кількох генералів чи компаній. Вашингтон намагається підвищити ризик для банків, трейдерів, перевізників і держав, які допомагають Ірану продавати нафту, отримувати валюту або проводити платежі. Фактично йдеться про спробу максимально звузити зовнішній економічний простір Тегерана.
Проблема полягає в тому, що Іран живе під жорсткими санкціями десятиліттями. Його система вже побудувала мережі посередників, непрозорих розрахунків, бартеру та торгівлі через дружні держави. Нові обмеження можуть зробити ці механізми дорожчими, але сам факт їхнього існування зменшує шанс на миттєвий економічний обвал.
Економіка при цьому справді перебуває у важкому стані. Міжнародний валютний фонд прогнозує скорочення реального ВВП Ірану на 5,4% у 2026 році та середньорічну інфляцію близько 68,9%. Для населення це означає різке падіння купівельної спроможності, дорожчі базові товари та постійне знецінення заощаджень.
Саме тут виникає найскладніша політична дилема американської стратегії. Економічний тиск має примусити керівництво змінити поведінку, але першими його наслідки відчувають не командири Корпусу вартових ісламської революції, а сім’ї, які купують продукти, ліки, пальне й оплачують житло.
До економічної кризи додається прямий гуманітарний ефект війни. Навесні до 3,2 мільйона людей могли тимчасово залишити свої домівки всередині Ірану, переважно виїжджаючи з Тегерана та інших великих міст. Масштаб переміщення змінювався разом з інтенсивністю ударів, але показав вразливість цивільного населення.
Кількість загиблих іранців залишається предметом суперечок, а повної незалежно перевіреної статистики немає. Йдеться про тисячі загиблих, серед яких були цивільні та діти. Водночас американська сторона також зазнала людських втрат: за шість місяців конфлікту загинули 18 військовослужбовців США.
Ціна війни не обмежилася двома державами. Іран відповідав ракетними й безпілотними атаками по американських об’єктах та союзниках США в регіоні, а головним важелем Тегерана стала Ормузька протока — вузький морський коридор, через який проходить значна частина світових поставок нафти й газу.
Саме контроль над протокою став одним із найбільших парадоксів кампанії. Іранські військово-морські сили 28 серпня оголосили, що мають «повний контроль» над нею. Вашингтон того самого дня заявив протилежне — що саме американські сили контролюють судноплавні маршрути й забезпечують проходження комерційних суден.
Американське командування стверджує, що під його захистом через район пройшли близько 1 500 комерційних суден із приблизно 750 мільйонами барелів нафти. При цьому США підтримують морську блокаду іранських портів, відновлену 14 липня після чергового загострення.
Тому жодна зі сторін фактично не має необмеженого контролю. США здатні забезпечувати проходження суден військовою силою та блокувати іранські порти. Іран водночас зберігає ракети, безпілотники, катери й географічну близькість, достатні для того, щоб постійно робити міжнародне судноплавство ризикованим.
У червні здавалося, що цю проблему вдалося хоча б тимчасово перевести в дипломатичну площину. 17 червня США та Іран підписали меморандум, який передбачав припинення бойових дій і відновлення безпечного проходу комерційних суден через Ормузьку протоку.
Оман, який відігравав роль посередника, у червні підтвердив підтримку домовленостей і продовження переговорів щодо майбутньої організації судноплавства. Тегеран та Маскат тоді заявляли про необхідність безпечного проходу відповідно до міжнародного права та прав прибережних держав.
Однак ця конструкція не витримала. На початку липня американське командування звинуватило Іран в атаках на комерційні судна, після чого США відновили удари. 7 липня було атаковано понад 80 цілей, а протягом кількох наступних ночей кампанія знову розширилася.
До 21 липня американські сили повідомляли вже про одинадцяту поспіль ніч ударів. Серед цілей називалися центри управління, ангари, склади безпілотників, ракетні об’єкти та військово-морська інфраструктура, пов’язана зі спроможністю Тегерана діяти в районі протоки.
Так дипломатичний прорив червня перетворився на коротку паузу між етапами конфлікту. У Вашингтоні вважають, що Іран порушив домовленість атаками на судна. Тегеран, зі свого боку, звинувачує США в невиконанні зобов’язань і продовженні економічного та військового тиску.
Цей досвід має пряме значення для нової санкційної кампанії. Навіть якщо економічне становище змусить Іран повернутися до переговорів, постає питання, чому його керівництво має вірити, що нова домовленість протримається довше за червневу.
Для Тегерана проблема довіри працює й у зворотному напрямку. Американська адміністрація може вважати поступки Ірану тимчасовою тактикою, спрямованою на ослаблення тиску, після чого військова активність відновиться. Саме тому обидві сторони дедалі частіше трактують компроміс як потенційну пастку.
Публічні американські цілі також змінювалися протягом шести місяців. На початку Вашингтон говорив про ядерну програму, ракети, флот, регіональні угруповання і свободу іранців. Тепер економічна кампанія формулюється як спроба ізолювати режим і позбавити його фінансових ресурсів.
Але між ізоляцією та конкретним політичним результатом залишається невизначеність. Чи має Іран просто відмовитися від частини військових можливостей? Чи відкрити протоку? Чи прийняти нову ядерну угоду? Чи Вашингтон усе ще розраховує на зміну влади? Єдиної публічної відповіді немає.
Саме цю проблему виділяє дослідниця Санам Вакиль. На її оцінку, кампанія не забезпечила заявлених американських цілей. Сюзанн Мелоні також вважає, що величезна фізична шкода не означає стратегічної перемоги, якщо іранська система продовжує діяти та адаптуватися.
Есфандіяр Батмангелідж звертає увагу на іншу слабкість: санкції як інструмент примусу потребують чітко визначеної поведінки, яку противник повинен змінити в обмін на їхнє послаблення. Якщо кінцева умова нечітка, економічний біль сам по собі не створює маршруту до домовленості.
Сіна Туссі формулює цю проблему ще простіше: спроможність завдати Ірану болю очевидна, але шлях від болю до капітуляції або краху — ні. І саме цей розрив між здатністю карати та здатністю отримувати потрібне рішення залишається центральним після шести місяців конфлікту.
Водночас режим відповідає на зовнішній тиск посиленням внутрішнього контролю. Правозахисні механізми ООН у 2026 році продовжували фіксувати справи про загрозу страт, твердження про катування, свавільні затримання та порушення права на справедливий суд.
Це робить припущення про автоматичний зв’язок між економічною кризою і революцією особливо ризикованим. Зубожіння населення може породжувати невдоволення, але авторитарна держава одночасно здатна збільшувати репресії, контроль інформації та роль силових структур.
Навіть якщо невдоволення зростає, воно не обов’язково спрямовується лише проти власної влади. Після зовнішніх бомбардувань частина суспільства може одночасно критикувати режим і сприймати американський тиск як загрозу країні. Саме така подвійна реакція ускладнює розрахунок на швидкий внутрішній вибух.
Іранське керівництво, схоже, виходить із протилежної логіки: виживання державної системи прирівнюється до виживання країни. Це дозволяє владі подавати економічні втрати як необхідну жертву й вимагати від населення витримки в умовах того, що вона називає зовнішньою війною.
Новий верховний лідер Моджтаба Хаменеї наприкінці серпня закликав держави Перської затоки до більшої єдності проти зовнішніх противників. Сам факт такого звернення демонструє, що Тегеран не поводиться як влада, яка готується до капітуляції, а намагається перебудовувати регіональні відносини.
Для монархій Перської затоки досвід шести місяців також став уроком. Вони побачили, що американська військова перевага не усуває здатність Ірану відповідати по базах, інфраструктурі та судноплавству. Це створює стимул одночасно підтримувати зв’язки зі США і залишати канали для переговорів із Тегераном.
У цьому полягає один із неочікуваних стратегічних результатів кампанії. Вашингтон прагнув скоротити можливості Ірану впливати на регіон, однак сусіди отримали додаткову причину домовлятися з ним хоча б для того, щоб зменшити ризик нових ударів по власній території.
Війна також суперечить одному з центральних політичних образів Трампа — президента, який обіцяє не втягувати США у тривалі близькосхідні кампанії. Через пів року в регіоні залишаються понад 50 тисяч американських військових, а конфлікт уже пройшов через удари, перемир’я, нову ескалацію та блокаду.
Перехід до економічної війни частково знижує цей політичний ризик. Санкції не створюють щоденних кадрів американських бомбардувань і не потребують постійного пояснення нових військових втрат. Напередодні проміжних виборів у листопаді така форма тиску для Білого дому політично зручніша.
Але економічна кампанія не усуває ризику нової військової фази. Якщо Іран відповість атаками на судноплавство або американські об’єкти, Вашингтон уже продемонстрував готовність переходити від санкцій назад до авіаударів. Липнева ескалація після червневого меморандуму стала прямою ілюстрацією цього циклу.
У результаті сторони опинилися в нестійкій рівновазі. США можуть дедалі сильніше стискати іранську економіку, а Тегеран — робити дорожчими перевезення через Ормузьку протоку й зберігати загрозу регіональної відповіді. Жодна зі сторін поки не отримала достатньо, щоб визнати компроміс перемогою.
Найгірший сценарій полягає в тому, що економічний тиск не замінить війну, а лише стане паузою перед її наступним раундом. Чим гірше становище Ірану, тим сильнішою може бути спокуса використати протоку або військові удари як засіб змусити Вашингтон знову торгуватися.
Водночас американська адміністрація може трактувати будь-яку таку дію як доказ того, що санкцій недостатньо і необхідна нова силова операція. У такій логіці кожна сторона підтверджує найгірші очікування іншої, а простір для стабільної домовленості стає дедалі вужчим.
Шість місяців війни США з Іраном тому дають змішаний результат. Американська військова машина завдала величезної шкоди іранським силам, а санкційна система здатна ще сильніше погіршити економічне становище країни. Проте режим зберігся, силові інституції працюють, а ключові політичні питання залишаються відкритими.
Найпомітніша зміна відбулася не в Тегерані, а в самій американській стратегії. У лютому Вашингтон намагався швидко вирішити проблему перевагою в повітрі. У серпні він розраховує на банки, нафтові потоки, страхування, судноплавство та вторинні санкції.
Це повільніша війна, її складніше виміряти кількістю уражених об’єктів, але її людська ціна може накопичуватися роками. Інфляція, дефіцит, падіння доходів і руйнування нормальної економічної діяльності не гарантують зміни режиму — зате майже гарантовано погіршують життя мільйонів людей.
Саме тому через пів року головне питання вже не полягає в тому, чи можуть США завдати Ірану ще більшої шкоди. Відповідь очевидна: можуть. Невідомо інше — яке конкретне рішення Тегерана Вашингтон вважатиме достатнім, щоб зупинити тиск, і чи здатна нинішня стратегія взагалі привести до такого рішення.
