Коли Володимир Путін починав повномасштабне вторгнення в Україну, це була не лише спроба силою перекроїти карту Європи. Це була ще й претензія на статус: Кремль хотів повернути собі право говорити із Заходом мовою сили й змусити США знову рахуватися з Росією як із державою, що визначає долю континенту.
Саме тому повернення Дональда Трампа в Білий дім у Москві сприймали як історичний шанс. Трамп ще під час кампанії обіцяв закінчити війну «за 24 години», а його скепсис щодо довгого фінансування України давав Кремлю підстави сподіватися, що Вашингтон або натисне на Київ, або принаймні послабить антиросійський фронт.
Російський розрахунок був доволі простим. Якщо Трамп не передасть Україну Путіну буквально, то бодай створить вікно для маневру: послабить трансатлантичну єдність, розхитає підтримку Києва, дасть Москві час дотискати фронт і паралельно відкриє шлях до ширшої «нормалізації» відносин між США та Росією.
За попереднім аналізом Дейком, саме тут і криється головне розчарування Кремля. Трамп не став для Росії прямим подарунком. Він справді ускладнив частину старих західних балансів, але не дав Путіну того, на що той розраховував найбільше: швидкого стратегічного визнання, великої угоди щодо України і статусного повернення Росії до клубу рівних Сполученим Штатам.
Формально надії на прорив певний час підживлювалися. У серпні 2025 року відбувся гучний саміт Трампа і Путіна на Алясці, який сам по собі став символічною подією: Москва прагнула показати, що після років ізоляції російський президент знову сидить за одним столом із американським лідером як незамінний співрозмовник.
Але символізм виявився не тотожним результату. Уже з матеріалів навколо саміту було видно, що Вашингтон не збирається автоматично конвертувати особисту увагу Трампа в реальні поступки Москві. Навпаки, після зустрічі Україна зберегла окремий канал до Білого дому, а переговорна рамка не дала Росії того політичного прориву, на який вона, вочевидь, сподівалася.
Ще виразніше це проявилося в темі контролю над озброєннями. Кремль намагався використати загрозу завершення New START як простір для нового великодержавного торгу. У вересні 2025 року Путін запропонував ще на рік зберегти дотримання центральних обмежень договору після його формального завершення 5 лютого 2026 року. Росія явно прагнула показати себе відповідальною стороною і нав’язати США новий діалог на темі ядерної стабільності.
Проте адміністрація Трампа не відповіла так, як цього чекала Москва. New START таки завершився 5 лютого 2026 року без взаємного формалізованого продовження обмежень, а у Вашингтоні натомість заговорили про «модернізований» формат і про необхідність ширшої схеми, яка включала б не лише Росію, а й Китай. Це якраз те, чого Кремль не хотів: замість відновлення ядерної біполярності зі США Росію фактично поставили в рамку трикутника, де її особливий статус розмивається.
Для Путіна це болісна річ не лише технічно, а й символічно. Російська зовнішня політика давно живе уявленням про паритет зі США як про доказ великодержавності. Будь-яка схема, де Вашингтон намагається мислити стратегічну стабільність уже не в дуеті з Москвою, а в ширшому контексті з Китаєм, автоматично знижує ціну російської унікальності.
Інша важлива проблема для Кремля полягає в тому, що Трамп діє не як партнер у форматі «концерту великих держав», а як політик, для якого все підпорядковано принципу Trump First. Це означає, що навіть там, де риторично він може демонструвати симпатію до Путіна або скепсис щодо Європи, практичні кроки підпорядковані не інтересам Росії, а його власному стилю сили, тиску і одноосібного контролю.
Ця логіка добре видна і в санкційній політиці. Попри окремі сигнали про небажання запроваджувати нові санкції «просто зараз», Білий дім не пішов на системне зняття тиску з Росії. Сам Трамп після саміту на Алясці прямо говорив, що не вводить нових обмежень поки що, але це було радше тактичне відкладання, а не стратегічна реабілітація Москви.
Для Кремля це означає просту, але неприємну річ: особиста хімія не замінює державної політики. Путін міг сподіватися, що повернення Трампа автоматично перезапустить відносини США і Росії в бік «здорового глузду», як це бачить Москва. Натомість виявилося, що навіть за Трампа Вашингтон не готовий швидко віддавати Росії те, що вона вважає належним їй за правом сили.
І тут війна проти України знову стає ключовою. Саме вона залишається головною кліткою для російської зовнішньої політики. Поки Кремль не може перетворити війну на переконливий стратегічний успіх, будь-які спроби будувати нову велику домовленість із США приречені впиратися в одне запитання: що саме Росія реально виграла і чому Вашингтон має трактувати її як переможця?
Для Трампа відповідь неочевидна. Він може бути байдужішим до української справедливості, ніж попередня адміністрація, може дратувати Європу, може говорити мовою угод, але він не має очевидного стимулу дарувати Путіну безкоштовний статусний тріумф. Це суперечило б його власній політичній природі, яка не терпить рівних і не любить ділитися роллю головного режисера.
Саме тому Кремль дедалі частіше стикається з парадоксом. Трамп об’єктивно розхитує частину західної архітектури — і це Росії вигідно. Але робить він це не для Москви, а для себе. Росія може вигравати від ширшого хаосу, від тріщин між США та Європою, від загальної нестабільності правил. Та це зовсім не означає, що вона отримує прямий політичний дивіденд у вигляді нового особливого партнерства з Вашингтоном.
У цьому сенсі надії Путіна справді виявилися завищеними. Він, схоже, розраховував на більше, ніж просто турбулентність у західному таборі. Йому був потрібен жест поваги, підтвердження рівності, визнання права Росії вирішувати долю України і ширше — європейської безпеки. Але Трамп, при всій своїй непередбачуваності, не продемонстрував готовності віддати Путіну саме це.
Ба більше, сама затяжна війна дедалі глибше затягує Росію в ресурсну пастку. Що довше триває кампанія без вирішального результату, то важче Кремлю продавати себе як силу, яка от-от змусить усіх рахуватися з новою реальністю. А без цього аргументу ідея «великої американсько-російської угоди» втрачає переконливість навіть для прагматиків у США.
У підсумку Трамп для Росії виявився не союзником, а радше дестабілізатором загального порядку, з якого Москва намагається витиснути вигоду. Це важлива, але значно скромніша роль, ніж та, на яку, ймовірно, сподівався Путін. Кремль може користуватися тріщинами в західній єдності, але не може вважати, що Білий дім під Трампом автоматично став провідником російських інтересів.
Тому головна політична поразка нинішнього моменту для Путіна полягає не в тому, що Трамп став ворогом Росії. Ні. Вона полягає в іншому: навіть за найзручнішого для Кремля американського президента Москва все одно не змогла отримати головного — поваги у власному розумінні, тобто визнання за нею права диктувати умови іншим. І саме це, можливо, болить російському режиму сильніше за санкції, дипломатичні затримки чи зриви символічних жестів.
