Президент США Дональд Трамп заявив, що Вашингтон може відмовитися від зобов’язання захищати союзників по НАТО, якщо вони зазнають нападу. Ця заява прозвучала на тлі його дедалі жорсткішого невдоволення тим, що європейські країни не надали суттєвої підтримки у війні проти Ірану. Таким чином, риторичний тиск на Альянс знову вийшов на рівень, який ставить під сумнів саму надійність американських гарантій безпеки.
Виступаючи на інвестиційній конференції в Маямі-Біч, яку спонсорував саудівський суверенний фонд, Трамп прямо сказав, що НАТО «не було поруч», коли він просив допомоги у війні з Іраном. Він назвав це «величезною помилкою» європейців, а далі дав зрозуміти, що така поведінка може мати далекосяжні наслідки для всього трансатлантичного союзу.
Трамп наголосив, що США витрачають сотні мільярдів доларів на рік на НАТО і роками захищали європейських партнерів. Але тепер, за його словами, з огляду на дії союзників, Вашингтон нібито вже не зобов’язаний робити це й надалі. Він навіть окремо підкреслив, що це «breaking news», фактично перетворивши власну репліку на політичний сигнал міжнародного масштабу.
Це не перший випадок, коли Трамп наближається до ідеї фактичного відступу США від НАТО. Ще під час свого першого терміну він погрожував діяти самостійно, якщо союзники не збільшать оборонні витрати. Тоді його зупинили республіканці в Конгресі та частина власної адміністрації. Чи піде він на подібний крок тепер, залишається незрозумілим, але сам президент свідомо підтримує образ політика, який діє непередбачувано.
Білий дім поки що не підтвердив, що йдеться саме про офіційну зміну політики США. Прессекретарка Каролін Левітт лише заявила, що Трамп давно і відкрито висловлює своє невдоволення НАТО. Але навіть без формального оформлення така риторика президента США вже сама по собі створює нову хвилю нервозності серед європейських столиць напередодні чергового саміту Альянсу.
Трамп роками критикував європейських союзників за те, що вони, на його думку, користуються американською військовою силою, не несучи співмірних витрат. Однак після того, як минулого року європейські країни та Канада погодилися істотно збільшити оборонні витрати до 5 відсотків ВВП, його тон на певний час став стриманішим. Тепер цей період фактично завершився.
Останніми місяцями Трамп знову почав дедалі агресивніше говорити про Європу. Спочатку причиною стала його ідея взяти під контроль Гренландію, яка належить Данії, а згодом новим джерелом конфлікту стала війна проти Ірану. У підсумку американська відданість НАТО знову опинилася під питанням — саме в момент, коли Альянс готується до липневого саміту в Анкарі.
Сам Трамп не приховує, що сприймав свої звернення до європейських лідерів як своєрідний тест. Він розповів, що пропонував союзникам долучитися до операції, вивести свої кораблі в Ормузьку протоку й допомогти захищати судноплавство. Але, за його словами, вони цього не зробили. У його інтерпретації це стало доказом того, що союзники не готові підтримувати США навіть тоді, коли йдеться про стратегічно важливий регіон.
Трамп також заявив, що небажання Європи втручатися дорого їй коштуватиме. На його тлі особливо важливим виглядає контекст Ормузької протоки. Через іранські атаки на судна і погрози танкерам рух через цей маршрут останніми тижнями майже паралізований, що вже призвело до різкого зростання світових цін на енергоносії. Тобто суперечка між США та Європою відбувається не на периферії, а навколо одного з ключових вузлів глобальної економіки.
Європейські лідери від самого початку з підозрою поставилися і до законності, і до доцільності ударів по Ірану. Багато хто з них і далі вважає, що стримувати ядерні амбіції Тегерана можна лише дипломатичними засобами, а не через війну. Саме тому заклики Трампа до негайного залучення союзників не зустріли готовності діяти в тому темпі, який він вимагав.
На позицію Європи впливає і внутрішня політика. У матеріалі прямо зазначено, що європейські виборці були розлючені ще січневою заявою Трампа про намір забрати Гренландію. Після цього готовність політичних лідерів вступати у нову війну за ініціативою Вашингтона стала ще меншою. Отже, нинішня прохолодна реакція Європи на іранську кампанію має не лише стратегічні, а й електоральні причини.
Особливо сильне роздратування Трамп, за даними матеріалу, відчував щодо прем’єр-міністра Великої Британії Кіра Стармера. До початку війни, 28 лютого, Стармер не дозволив використовувати ключові британські авіабази для американських ударів по Ірану. Уже після початку бойових дій він змінив позицію і дозволив таке використання, посилаючись на британське законодавство і потребу захищати союзних громадян у регіоні.
Трамп стверджував, що Стармер пізніше запропонував долучити до кампанії два британські авіаносці, але на той момент, за словами американського президента, було вже запізно, бо пропозиція надійшла лише через тиждень після початку війни. Цей епізод добре показує, що Білий дім оцінює союзників не лише за самим фактом участі, а і за швидкістю та безумовністю готовності підтримати американський курс.
На практичному рівні адміністрація США вже рухається до того, щоб передати європейцям більше відповідальності. У матеріалі сказано, що Вашингтон працює над передачею більшої частини європейських командних і планувальних структур НАТО під контроль самих європейців. Окрім того, останніми днями в Пентагоні обговорювали перенаправлення військової допомоги Україні на Близький Схід.
Але формальний перегляд політики США щодо НАТО був би значно радикальнішим кроком. Йшлося б або про скорочення десятків тисяч американських військових, дислокованих у Європі, або навіть про фактичну відмову від головного принципу договору НАТО — що напад на одного союзника є нападом на всіх 32 членів Альянсу. Саме такий сценарій і виглядає справжнім політичним землетрусом.
На цьому тлі липневий саміт НАТО в Анкарі майже гарантовано буде конфліктним. Такі зустрічі традиційно є моментами, коли союзники визначають пріоритети і координують стратегію. Але для Трампа вони давно стали також майданчиком для тиску, шантажу союзників і вимог збільшувати витрати. Тепер до старих претензій додається ще й війна з Іраном.
Французький президент Емманюель Макрон уже заявив, що Франція не братиме участі в бойових діях навколо Ірану, поки війна перебуває в активній фазі, оскільки Париж не є стороною конфлікту. Водночас він пообіцяв допомогти із забезпеченням безпеки Ормузької протоки після завершення бойової фази. Така позиція добре відображає загальний настрій Європи: не долучатися до самої війни, але мінімізувати її наслідки.
Окремо матеріал звертає увагу на поведінку генсека НАТО Марка Рютте. Останніми тижнями він намагався не псувати відносини з Трампом і навіть настільки активно хвалив американську кампанію проти Ірану, що це вже почало викликати роздратування серед інших лідерів Альянсу, які вважають, що він говорить не від їхнього імені.
Рютте прямо заявив, що Іран роками експортував хаос у регіон і в світ, а дії США зараз послаблюють цю здатність, за що він відкрито висловив схвалення. Але водночас він намагався пояснити, чому Європа не долучилася відразу: за його словами, Сполучені Штати не могли завчасно попередити союзників про атаку, щоб уникнути витоку інформації, а тому Європі просто потрібен був час, аби зібратися й визначити свої дії.
Саме ця різниця в логіці і є головною в нинішньому конфлікті всередині НАТО. Для Трампа відсутність негайної підтримки з боку Європи — це привід поставити під сумнів саму цінність Альянсу для США. Для європейців — це наслідок того, що Вашингтон діє одноосібно, не консультується з союзниками, а потім вимагає миттєвого політичного й військового підпорядкування своїм рішенням.
У підсумку нинішня атака Трампа на НАТО є не просто ще одним емоційним випадом. Вона збігається з війною проти Ірану, суперечками навколо України, тиском на Європу щодо Ормузької протоки та давнім прагненням Білого дому перекласти на союзників більше тягаря безпеки. Саме тому ця риторика сприймається не як випадковість, а як сигнал про можливий новий етап у кризі всередині трансатлантичного союзу.
