Питання про майбутнє Олександра Сирського перестало бути внутрішньою справою Генерального штабу. Воно вийшло на київські площі, увійшло в розмови військових уздовж усього фронту й опинилося на столі президента як рішення, яке вже неможливо відкласти без політичних наслідків.
Звільнення міністра оборони Михайла Федорова мало завершити затяжний конфлікт усередині системи. Натомість воно зруйнувало її захисну оболонку. Суперечки про закупівлі, дрони, кадрову політику та стиль командування, які раніше залишалися за закритими дверима, перетворилися на публічне звинувачення військової верхівки.
До демонстрантів, які вимагають усунути головнокомандувача, дедалі голосніше приєднуються чинні військовослужбовці, ветерани й командири. Їхня претензія полягає не лише в тому, що Сирський нібито недооцінює технології. Йдеться про систему, у якій лояльність часто вважають безпечнішою за ініціативу, а виконання наказу — важливішим за його відповідність реальності поля бою.
За оцінкою Дейком, саме ця зміна масштабу робить нинішню кризу небезпечною для Володимира Зеленського. Президент може звільнити одного генерала, але не здатен одним указом ліквідувати недовіру, яка виникла між бойовими підрозділами, Генеральним штабом, Міністерством оборони та Банковою.
У понеділок Зеленський зібрав спеціальне засідання Ставки після кількох днів розмов із корпусними командирами. Уперше в одному форматі безпосередньо звели військових, які використовують озброєння, провідних виробників, представників оборонного й фінансового блоків та спеціальних служб. Така конструкція фактично визнала головну претензію критиків: між фронтом і центром утворився небезпечний розрив.
Формулювання президента — «рішення щодо армії будуть опрацьовані» — залишило простір для будь-якого сценарію. Сирський формально продовжує виконувати обов’язки, однак сама демонстративна серія зустрічей із потенційними альтернативними центрами впливу вже послаблює його позицію. Головнокомандувач, якого публічно змушують доводити право залишатися на посаді, втрачає частину авторитету ще до кадрового рішення.
Зеленський опинився перед вибором без безпечного варіанта. Збереження Сирського може бути сприйняте як підтримка закритої військової вертикалі всупереч настроям значної частини суспільства й армії. Його відставка виглядатиме поступкою вулиці та визнанням того, що звільнення Федорова було політичною помилкою.
Але головна проблема полягає не в прізвищі наступника. Заміна командувача без зміни правил роботи лише передасть новій людині стару систему: надмірно централізовану, схильну до ручного управління, залежну від особистого доступу до президента і не завжди здатну швидко перетворювати бойовий досвід на загальноармійські рішення.
Зеленський провів спеціальну Ставку — Фото Офис Президента
Конфлікт двох моделей війни
Федоров зробив видимим те, про що українські військові говорили роками. Сучасне поле бою вже не дозволяє управляти підрозділами так, наче командир у штабі бачить ситуацію краще за офіцера на передньому краї. Дрони, цифрові карти, сенсори й системи зв’язку скоротили час між виявленням цілі та ударом, але не завжди скоротили час між проблемою та рішенням штабу.
Модель, яку уособлював Федоров, спиралася на дані, технологічні команди, швидке тестування рішень і прямий контакт із виробниками. Вона не заперечувала потреби в артилерії, піхоті чи класичному командуванні. Її основною тезою було інше: Україна не може перемогти Росію кількістю людей і боєприпасів, тому повинна компенсувати дефіцит швидкістю адаптації.
Підхід Сирського сформувався у традиції великої сухопутної армії. Він передбачає жорстку вертикаль, централізований контроль, резерви, артилерійську масу й підпорядкування операцій єдиному задуму. У війні високої інтенсивності ці принципи залишаються необхідними. Проблема виникає тоді, коли вертикаль починає захищати себе від інформації, яка суперечить її рішенням.
Сам Сирський відкинув звинувачення в опорі дроновій війні. Він нагадав, що за його командування Україна створила окремий рід сил безпілотних систем, і назвав твердження про небажання застосовувати дрони частиною штучної міфології. Це сильний формальний аргумент, але він не відповідає на питання про щоденну практику управління.
Створити окрему структуру недостатньо, якщо її ресурси залежать від старої бюрократії, а командири безпілотних підрозділів не мають впливу на планування операцій. Наявність дронів у штаті ще не означає, що вся армія стала технологічною. Справжня трансформація починається тоді, коли дані з поля бою змінюють накази, а не лише доповнюють уже ухвалені рішення.
Українська армія нині воює на фронті завдовжки близько 1200 кілометрів у середовищі, де майже кожен рух фіксується безпілотниками. Великі скупчення техніки, тривала підготовка позицій і передбачувані маршрути ротації стають цілями. У цих умовах наказ, сформований за логікою попередньої війни, може втратити сенс ще до того, як дійде до підрозділу.
Саме тому невдоволення військових не можна звести до боротьби прихильників молодого реформатора з генералами старшого покоління. Це конфлікт між різними швидкостями. Технології змінюють поле бою щотижня, тоді як військові процедури, штатні розписи, закупівлі й система відповідальності змінюються роками.
Колишній міністр оборони України Михайло Федоров у Києві у четвер. Він був обличчям української технологічної війни — Єнджей Новіцький
Армія, яка боїться власного штабу
Найнебезпечнішим симптомом кризи стали не протести цивільних, а публічні заяви командирів. Дедалі більше офіцерів говорять про атмосферу, у якій керівники підрозділів змушені думати не лише про виконання завдання, а й про те, як уникнути покарання за незручну доповідь або відмову виконувати нереалістичний наказ.
Ця культура породжує викривлену інформацію. Коли командир боїться повідомити про втрату позиції, нестачу людей або неможливість наступу, штаб отримує оптимістичну картину. На основі цієї картини ухвалюється наступний наказ, ще далі відірваний від реальності. Так виникає замкнене коло, у якому помилки накопичуються, а відповідальність спускається вниз.
Генерал Михайло Драпатий сформулював проблему особливо чітко: мовчання не захищає Збройні сили, а лише дозволяє помилкам накопичуватися до моменту, коли їх виправлення стає значно дорожчим. Його позиція важлива не тільки через зміст. Драпатого розглядають як одного з можливих претендентів на посаду головнокомандувача, а отже, він фактично пропонує альтернативну модель військового лідерства.
Полковник Святослав Паламар застеріг владу від спроб використати внутрішню втому суспільства як інструмент політичного контролю. Бригадний генерал Сергій Собко заявив, що надмірна централізація позбавляє армію тієї гнучкості, яка врятувала її у 2022 році. Це вже не критика окремого рішення, а колективний сигнал середнього й вищого командного рівня.
Для армії публічна незгода завжди ризикована. Військова структура не може функціонувати як дискусійний клуб, де кожен наказ стає предметом голосування. Однак абсолютна заборона на заперечення також руйнує боєздатність. Сучасна армія потребує дисципліни виконання, але так само потребує безпечного механізму, через який командир може сказати: цей план не відповідає обстановці.
Нинішня система, схоже, такого механізму не забезпечила. Саме тому внутрішня суперечка вийшла в соціальні мережі, колонки, інтерв’ю та на площі. Коли організація не здатна переробити критику всередині, вона отримує її зовні — у значно гострішій, політизованій і менш контрольованій формі.
Костянтинівка як символ розриву
Особливо сильне обурення викликала операція з підняття українського прапора в Костянтинівці. Відео мало показати, що Росія не контролює місто, та підтримати моральний дух. Натомість частина військових побачила в ньому пропагандистський жест, заради якого людей могли відправити в зону надзвичайного ризику.
Згодом з’явилися кадри українських бійців у російському полоні. Генеральний штаб підтвердив захоплення кількох військовослужбовців у зруйнованому місті, не уточнивши, чи брали вони участь саме в операції з прапором. Для суспільства ця невизначеність лише посилила підозру, що символічний ефект міг поставити під загрозу життя людей.
Костянтинівка стала концентрованим образом ширшої проблеми. Для штабу прапор означає присутність, контроль і політичний сигнал. Для солдата в зоні суцільного спостереження він може означати завдання, тактична цінність якого не співмірна з ризиком. Відстань між цими двома поглядами і є відстанню між картою та полем бою.
У центрі суперечки опинився 425-й окремий штурмовий полк «Скеля», який підпорядковується безпосередньо Генеральному штабу й виконує завдання на найважчих напрямках. Підрозділ уже перебував під пильною увагою через повідомлення про небойові смерті новобранців і можливі зловживання, що надало епізоду додаткової гостроти.
Критики називають такі частини «полками Сирського», натякаючи на особливий зв’язок із головнокомандувачем. Навіть якщо це визначення перебільшене, воно свідчить про проблему сприйняття: підрозділи, які напряму залежать від вищого штабу, розглядаються не лише як військовий інструмент, а і як частина персональної вертикалі.
Чому Сирський залишається цінним для Зеленського
Попри критику, Сирський не є випадковою постаттю. Він має великий оперативний досвід, відіграв важливу роль в обороні Києва та Харківській операції, знає структуру армії і не демонструє політичних амбіцій. Для президента, який прагне зберігати контроль над воєнними рішеннями, остання риса може бути не менш важливою за професійні якості.
Відносини між політичним і військовим керівництвом завжди містять потенційний конфлікт. Популярний генерал із незалежною репутацією може стати окремим центром суспільної довіри. Після напружених відносин Зеленського з Валерієм Залужним Банкова особливо чутлива до появи військової фігури, здатної конкурувати з президентом у символічному просторі.
Сирський у цьому сенсі був передбачуваним головнокомандувачем. Він не будував власного політичного образу, не вступав у публічні суперечки з президентом і залишався виконавцем загальної стратегії. Однак політична зручність може стати військовою слабкістю, якщо командувач починає сприймати президентські очікування як важливіші за незручну правду з фронту.
Тому питання про його відставку неминуче повертається до Банкової. Навіть якщо всі спірні накази формально виходили з Генерального штабу, президент визначив архітектуру командування, призначив Сирського і зберігав його на посаді попри тривалу критику. Неможливо вимагати персональної відповідальності від генерала, повністю виключаючи відповідальність політичного керівництва.
Генерал Олександр Сирський (ліворуч) із паном Зеленським у Донецькій області у березні — Брендан Гоффман
Небезпека простого кадрового рішення
Призначення нового головнокомандувача може дати Зеленському коротку політичну паузу. Протести послабляться, суспільство отримає відчуття почутої вимоги, а військові — надію на перегляд практик. Але ефект швидко зникне, якщо наступник не матиме права привести власну команду й змінити систему прийняття рішень.
Саме на цьому наголошують військові, які підтримують реформу. Для них важливе не ім’я нового командувача, а його реальні повноваження. Генерал, поставлений над незмінним апаратом і залежний від щоденних вказівок Банкової, дуже швидко відтворить поведінку попередника.
Драпатий виглядає очевидним кандидатом завдяки бойовій репутації, відкритості до технологій і підтримці серед частини офіцерського корпусу. Водночас саме ці якості можуть викликати настороженість президентського оточення. Сильний головнокомандувач повинен мати автономію, але політична вертикаль традиційно намагається обмежити будь-яку автономію, яку не контролює.
Інший ризик полягає в завищених очікуваннях. Жоден генерал не може швидко усунути нестачу піхоти, проблеми мобілізації, дефіцит протиповітряної оборони, нерівність підготовки бригад і залежність від постачань партнерів. Зміна командування не перетворить складну оборонну війну на серію технологічних перемог.
Дрони також не є універсальною відповіддю. Вони потребують частот, програмного забезпечення, боєприпасів, навчених екіпажів, зв’язку й постійного оновлення. Росія швидко копіює українські рішення, масштабує виробництво і нарощує застосування FPV-систем. Технологічна перевага існує лише доти, доки Україна змінюється швидше.
Водночас саме кампанія далекобійних ударів показала, чого може досягти така модель. Удари по логістиці, енергетичних об’єктах, складах і транспортній інфраструктурі в Московському регіоні продемонстрували здатність України переносити частину війни на територію противника, не вступаючи в симетричне змагання ресурсів.
Політична іронія полягає в тому, що криза розгорнулася саме тоді, коли технологічна стратегія почала давати помітні результати. Замість того щоб інституціоналізувати успішну модель, влада створила враження, ніби усуває її головного провідника і повертає перевагу традиційному командуванню.
Протест у Києві в четвер — Єнджей Новіцький
Вибір Зеленського
Президенту доведеться вирішити не лише, чи залишиться Сирський. Він має визначити, якою буде сама система військового управління: закритою вертикаллю, що реагує на проблеми після публічного скандалу, чи структурою, здатною постійно приймати критику, дані й ініціативу знизу.
Це потребує чіткого розмежування ролей. Генеральний штаб має відповідати за операції, але не може одноосібно визначати технологічну політику. Міністерство оборони повинно керувати закупівлями, проте не перетворювати їх на ізольовану цивільну програму. Командири мають отримати автономію, але разом із нею — вимірювану відповідальність за результат.
Необхідна й інша кадрова культура. Просування повинно залежати не від близькості до вертикалі, а від здатності зберігати людей, виконувати завдання, навчатися на помилках і поширювати успішні рішення. Поки командир бачить, що лояльність винагороджується швидше за ефективність, жодна технологічна реформа не стане незворотною.
Зеленський уже продемонстрував, що почув суспільний сигнал. Зустрічі з корпусними командирами, прямий діалог із виробниками та обіцянка змін свідчать про готовність втрутитися. Проте консультація не може нескінченно замінювати рішення, особливо коли кожен день невизначеності послаблює вертикаль командування.
Збереження Сирського вимагатиме від президента переконливого пояснення, чому критика не є достатньою для відставки і які саме зміни відбудуться за чинного керівництва. Заміна головнокомандувача потребуватиме не менш чіткої відповіді: які повноваження отримає наступник і як буде захищений від повторення того самого конфлікту.
Вулиця вимагає прізвища. Армія вимагає правил. Саме між цими двома запитами Зеленський має знайти рішення.
Відставка Сирського може завершити кадрову кризу, але не завершить кризу довіри. Вона стане початком значно складнішої роботи — перебудови армії, яка повинна одночасно зберігати дисципліну й не боятися правди, централізувати стратегію й децентралізувати ініціативу, вести виснажливу оборону й залишатися швидшою за противника.
Україна не може дозволити собі обирати між генералами та дронами, між порядком і адаптацією, між вертикаллю та свободою командирів. Її воєнна модель має поєднати ці елементи. Інакше кожна наступна технологічна перевага буде знищена не російською протидією, а внутрішньою неспроможністю перетворити новацію на систему.
Тому рішення Зеленського визначить більше, ніж долю одного головнокомандувача. Воно покаже, чи готова влада змінювати військову машину під тиском реальності — або лише змінювати людей, залишаючи недоторканним механізм, який і породив нинішню кризу.
