Нічний Тегеран нині звучить не трафіком, а гаслами й короткими чергами пострілів. Після кількох вечорів поспіль люди знову збираються на площах і магістралях, попри темряву, перекриття та страх, який уже став частиною побуту.
Ці протести в Ірані починалися як лють через ціни й зарплати, але швидко стали судом над системою. Валютна криза та падіння іранського ріала підштовхнули спершу торговців і студентів, а далі — ширші міські кола, які втомилися від безвиході.
Зовні це виглядає як чергова хвиля невдоволення, та всередині — як злам запобіжників. Інфляція, дефіцит довіри, відчуття приниження від заборон і нерівності з’єдналися в один нерв, який держава вже не може «вимкнути наказом».
Саме тому, як оцінила газета Дейком, влада обрала знайому тактику — «відрізати кисень» інформації та зібранням: інтернет-блекаут у парі з показовими патрулями має розірвати координацію та знизити масовість виходів.
Відключення мережі — не просто цензура, а інструмент керування реальністю. Коли відео й свідчення доходять із затримкою, складніше перевіряти факти, шукати зниклих, фіксувати поранення. Це прямо б’є по прав людини й створює простір для чуток.
Amnesty International публічно попереджає: блекаут приховує масштаб насильства і сам по собі є порушенням прав. В авторитарних системах темрява — союзник кийка, бо робить репресії «невидимими», а невидиме — майже безкарним.
На мапі руху — десятки міст, і саме географія додає ризиків. Моніторинги на кшталт ISW-CTP фіксують щоденну «міграцію» протестів: великі центри підхоплюють імпульс, а менші населені пункти роблять його стійким і тривалим.
Увечері протест набуває двох облич. Є мирні марші, де люди скандують і плескають у такт, і є фаза «барикад» — багаття, перекриті дороги, атаки на символи держави. Влада охоче підсвічує друге, щоб делегітимізувати перше.
Ключовий зсув — від економіки до політики: вулиця дедалі частіше говорить про Алі Хаменеї й саму модель влади. Коли гасла переходять межу «ціна — зарплата», компроміс стає складнішим: уже недостатньо субсидій, потрібна зміна правил.
Спроба пом’якшити кризу виплатами населенню виглядає запізнілою латкою. Разова допомога не лікує причину — стагнацію й санкційну ізоляцію, а також відчуття, що ресурси перерозподіляються на користь силових та ідеологічних інститутів.
Режим відповідає ескалацією сили й права. Заяви про «без поблажливості» та погрози кваліфікувати учасників як «ворогів Бога» працюють як психологічна зброя: це не лише про суд, а про сигнал — ризик максимальний, відступу не буде.
Важливий елемент — роль силових структур, зокрема Корпус вартових ісламської революції. Їхня риторика про «червоні лінії» та «безпеку суспільства» фактично означає право на жорстке придушення, яке в минулі цикли завершувалося масовими арештами.
НетBlocks та медіаопис блекауту показують: цифрові обмеження стали системними, а не ситуативними. Це дозволяє владі контролювати темп протестів — роз’єднувати міста й дробити натовп на локальні, менш керовані, але й менш з’єднані «кишені» спротиву.
Коли інформація рветься, найгостріше питання — цифри. Різні групи оцінюють кількість загиблих по-різному, і це не просто статистична похибка: кожна цифра стає політичним аргументом, а в умовах блекауту перевірка перетворюється на окрему битву.
На цьому тлі заяви митців і культурних діячів про блекаут як «інструмент репресій» віддзеркалюють ширший страх: що насильство зростатиме там, де немає камер і зв’язку. Меседж простий — поверніть світло, інакше країна загрузне в чутках і крові.
Міжнародна реакція додає ще один шар напруги. Пости й заяви з Вашингтона — від Марко Рубіо до Дональда Трампа — підтримують морально протестувальників, але одночасно підсилюють наратив Тегерана про «зовнішнє втручання».
Цей парадокс небезпечний: чим гучніший заклик Заходу, тим легше владі маркувати протест як «проект ворогів», виправдовуючи репресії. У результаті міжнародна підтримка може мимоволі збільшувати ставку насильства, якщо її не супроводжують механізми верифікації та тиску.
У політичному полі знову з’являється фактор Reza Pahlavi, який закликає до масових виходів і страйків у ключових секторах. Але реальний рівень підтримки всередині країни важко виміряти: блекаут і страх репресій спотворюють будь-яку соціологію.
Економічний вимір не зникає, навпаки — загострюється. Санкції США й європейські обмеження роками тиснуть на фінанси, а будь-яка внутрішня турбулентність робить валюту ще слабшою. Це замкнене коло: слабка економіка живить протест, протест — ризики для економіки.
Якщо дивитися вперед, найреалістичніші сценарії — три. Перший: силове «стискання» з тимчасовим зниженням вуличної активності. Другий: перехід у страйки та «тиху непокору», коли вулиця переміщується в робочі місця й логістику.
Третій сценарій — затяжна хвиля з локальними спалахами насильства, де кожна нова смерть стає паливом для наступного вечора. Влада може утримувати контроль над центром, але втрачати керованість периферією — і це найнебезпечніша форма нестабільності для держави.
Раніше «Дейком» писав про причинно-наслідковий ланцюг «ріал — базари — блекаут» у матеріалі від 9 січня 2026 року «Іран на межі: як обвал ріала запалив протести…».
. Висновок там збігається з нинішніми подіями: економіка дала іскру, а політика зробила пожежу.
Найточніший індикатор того, куди рухається країна, — не гасла, а інфраструктура: чи відновлять зв’язок, чи зменшиться частота застосування зброї, чи з’являться канали переговорів. Без цього Іран залишатиметься в режимі ночі — коли вогонь видно здалеку, але правду складно розгледіти зблизька.
