Іран прийшов на зустріч БРІКС у Нью-Делі не лише з дипломатичною скаргою, а з вимогою політичного вироку. Тегеран хоче, щоб країни блоку прямо засудили США та Ізраїль за війну, яку він називає незаконною агресією. Але саме ця вимога оголила слабкість розширеного БРІКС.
Міністр закордонних справ Ірану Аббас Аракчі заявив, що Вашингтон і Тель-Авів порушують міжнародне право, а Іран, залишаючись відкритим до дипломатії, готовий захищатися всіма доступними засобами. Це була не мова компромісу, а спроба змусити партнерів визначитися.
Проблема в тому, що БРІКС після розширення став значно важчим, але не обов’язково згуртованішим. До блоку тепер входять не лише Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка, а й Єгипет, Ефіопія, Індонезія, Іран та Об’єднані Арабські Емірати. Геополітична вага зросла, внутрішні суперечності — також.
Для Дейком ця зустріч стала показовою: БРІКС дедалі частіше претендує на роль альтернативного центру сили, але в кризі навколо Ірану стикається з власною межею. Коли всередині однієї платформи сидять держави з різними безпековими страхами, консенсус перетворюється на дипломатичну пастку.
Ірану потрібне чітке формулювання. Для Тегерана засудження США та Ізраїлю з боку БРІКС стало б доказом, що Захід більше не контролює мову міжнародної легітимності. Це був би не просто текст у підсумковій заяві, а символ: велика частина незахідного світу відмовляється приймати американську рамку війни.
Але для інших членів блоку така прямота небезпечна. Індія, яка головує у БРІКС у 2026 році, зацікавлена в стабільності енергетичних маршрутів і не хоче перетворювати майданчик на антиамериканську трибуну. Китай теж діє обережно: він критикує односторонній тиск, але не поспішає брати на себе витрати відкритого фронту.
Особливо складною є присутність ОАЕ. Для БРІКС це корисний фінансовий і енергетичний гравець, але в контексті війни навколо Ірану — ще й учасник регіонального поля напруги. Коли в одному блоці одночасно перебувають Тегеран і Абу-Дабі, кожне різке слово в підсумковій заяві стає проблемою.
БРІКС працює через консенсус, і саме це робить іранський запит таким важким. Достатньо одного серйозного заперечення, щоб спільна позиція стала м’якшою, розмитішою або взагалі неможливою. Розширення додало блоку голосів, але забрало простоту старого формату.
Війна, що почалася 28 лютого, вже вийшла далеко за межі регіонального конфлікту. Вона вдарила по морській торгівлі, енергетичній безпеці й глобальній інфляції. Ормузька протока, через яку у звичайні часи проходить приблизно п’ята частина світових нафтових потоків, стала нервовим центром кризи.
Для Індії це питання не теоретичне. Як велика економіка-імпортер енергоносіїв, вона болісно відчуває будь-який стрибок цін на нафту, загрозу страхових витрат і ризик зриву постачання. Саме тому Нью-Делі говорить не мовою засудження, а мовою безперешкодного судноплавства, стабільності та економічної безпеки.
Атака на індійське судно біля узбережжя Оману лише підсилила цей акцент. Екіпаж залишився в безпеці, але сам факт удару по комерційному судноплавству показав, як швидко війна починає зачіпати держави, які не хочуть бути її прямими учасниками.
Субрахманьям Джайшанкар у Нью-Делі обрав обережну формулу. Він не називав винних, але наголошував на значенні відкритих міжнародних водних шляхів — Ормузу, Червоного моря та інших маршрутів, від яких залежить світова економіка. Це була позиція держави, яка хоче зберегти маневр.
Водночас Індія не відмовилася від традиційної для БРІКС критики односторонніх санкцій. Для багатьох учасників блоку це один із небагатьох пунктів справжньої згоди. Санкції сприймаються не лише як правовий інструмент, а як механізм сили, що непропорційно б’є по економіках, які розвиваються.
Саме тут Іран намагається знайти спільну мову з партнерами. Його аргумент простий: тиск не може замінити дипломатію, а санкції й військові дії руйнують міжнародний порядок. Але коли ця загальна критика переходить у вимогу прямо засудити США та Ізраїль, згода починає розсипатися.
Росія та Китай можуть бути ближчими до жорсткої антизахідної риторики, але Індія, ОАЕ, Бразилія чи Індонезія мають складніші інтереси. Вони хочуть більш багатополярного світу, але не обов’язково готові платити за нього ціною розриву з Вашингтоном, енергетичної паніки чи нових ризиків для торгівлі.
У цьому й полягає головна суперечність БРІКС. Блок може виступати проти західної монополії на глобальні правила, але не завжди здатен запропонувати спільну політичну волю. Його члени однаково не люблять односторонній диктат, але по-різному уявляють, що робити, коли криза потребує конкретного вибору.
Іран хотів використати Нью-Делі як майданчик для дипломатичної мобілізації. Натомість зустріч показала, що БРІКС може стати не стільки щитом для Тегерана, скільки дзеркалом його обмежень. Підтримка загальних принципів не дорівнює готовності розділити політичну відповідальність за іранську позицію.
Це не означає провалу БРІКС. Навпаки, блок стає важливішим саме тому, що в ньому стикаються різні центри сили. Але його вплив дедалі більше залежить не від кількості учасників, а від здатності перетворити розбіжності на спільну дію. У війні навколо Ірану ця здатність поки що виглядає обмеженою.
Нью-Делі показав жорстку реальність багатополярного світу: він не завжди означає єдність проти Заходу. Частіше це простір складних розрахунків, де кожна держава шукає власну безпеку, енергію, ринки й політичний баланс. Іран просить БРІКС говорити одним голосом. Але сам блок дедалі більше звучить як хор, у якому кожен бере свою ноту.
