Ультиматум, нафта і примус: що насправді показав виступ Трампа про Іран

Найнебезпечніші перемир’я — ті, після яких ніхто не визнає, що відступив. Саме так виглядає нинішня двотижнева пауза між США та Іраном: Вашингтон подає її як результат тиску, Тегеран — як доказ того, що витримав удар, а світ — як тимчасове уникнення гіршого сценарію. Формально бойові дії пригальмували, але політична конкуренція за право назвати себе переможцем лише посилилася.

Зовні конструкція виглядає простою. За посередництва Пакистану сторони погодили двотижневе припинення вогню, Іран заявив про готовність відкрити Ормузьку протоку на час переговорів, а Вашингтон назвав іранський 10-пунктовий план робочою базою для подальшого врегулювання. Але в реальності саме тут починається головна проблема: сторони погодилися на паузу, не погодивши спільного сенсу цієї паузи.

Іран говорить мовою тріумфу, ніби зламав американський ультиматум. Дональд Трамп, навпаки, намагається показати, що примусив Тегеран повернутися до проходу через протоку й до переговорної логіки, від якої той раніше тікав. Коли один і той самий документ у двох столицях читають як власну перемогу, це майже завжди означає, що текст угоди або надто розмитий, або навмисно залишає простір для майбутнього конфлікту. За попереднім аналізом Дейком, саме така двозначність часто стає не фундаментом миру, а його відкладеною кризою.

Найнебезпечніші перемир’я — ті, після яких ніхто не визнає, що відступив. Саме так виглядає нинішня двотижнева пауза між США та Іраном: Вашингтон подає її як результат тиску, Тегеран — як доказ того, що витримав удар, а світ — як тимчасове уникнення гіршого сценарію. Формально бойові дії пригальмували, але політична конкуренція за право назвати себе переможцем лише посилилася.

Зовні конструкція виглядає простою. За посередництва Пакистану сторони погодили двотижневе припинення вогню, Іран заявив про готовність відкрити Ормузьку протоку на час переговорів, а Вашингтон назвав іранський 10-пунктовий план робочою базою для подальшого врегулювання. Але в реальності саме тут починається головна проблема: сторони погодилися на паузу, не погодивши спільного сенсу цієї паузи.

Іран говорить мовою тріумфу, ніби зламав американський ультиматум. Дональд Трамп, навпаки, намагається показати, що примусив Тегеран повернутися до проходу через протоку й до переговорної логіки, від якої той раніше тікав. Коли один і той самий документ у двох столицях читають як власну перемогу, це майже завжди означає, що текст угоди або надто розмитий, або навмисно залишає простір для майбутнього конфлікту. За попереднім аналізом Дейком, саме така двозначність часто стає не фундаментом миру, а його відкладеною кризою.

Перший тривожний сигнал уже видно в географії самої паузи. Ізраїль підтримав двотижневе перемир’я між США та Іраном, але одразу наголосив, що воно не поширюється на війну проти «Хезболли» в Лівані. Тобто навіть у момент деескалації конфлікт не замикається, а розпадається на кілька фронтів із різними правилами, різними дедлайнами і різними політичними інтерпретаціями. Це означає, що Близький Схід отримав не мирну рамку, а лише часткову паузу в одному з вузлів ширшої війни.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМУльтиматум, нафта і примус: що насправді показав виступ Трампа про ІранПресконференція Дональда Трампа була не просто набором погроз на адресу Тегерана. Вона окреслила ширшу політичну логіку: війна як інструмент тиску, контроль над енергетичними потоками як мета і особиста воля президента я

Другий сигнал — поведінка на місцях. Уже в перші години після оголошення угоди надходили повідомлення про нові атаки в країнах Перської затоки, а також про удари по Лівану й окремі інциденти, які свідчили: не всі польові командири або не всі союзні сили діють у синхроні з політичним центром. Для будь-якого перемир’я це критичний момент. Якщо наказ про паузу не доходить до периферії одразу або доходить із застереженнями, перемир’я починає жити не як режим тиші, а як набір винятків.

Водночас економічний ефект виявився миттєвим. На тлі звістки про припинення вогню Brent подешевшала приблизно на 14–15%, опустившись до району 95 доларів за барель, а світові фондові ринки різко пішли вгору. Це була не реакція на завершення війни, а реакція на зниження ризику негайного колапсу постачань через Ормуз — коридор, через який проходить значна частина глобального експорту нафти. Ринки відреагували швидко, бо вони завжди реагують на ймовірність відновлення руху швидше, ніж на справжню стабільність.

Але саме тут і прихована пастка надмірного оптимізму. Судноплавні компанії не поспішають повертатися до звичного режиму, а пошкоджені нафтопереробні потужності, сховища й енергетична інфраструктура не відновлюються разом із одним політичним дописом. Навіть якщо танкери знову рушать, це не означає автоматичного повернення довоєнної логістики. Енергетичний ринок заспокоївся, але не вилікувався.

Для Ірану ця пауза важлива не лише зовні, а й усередині країни. Після майже сорока днів ударів, страху і виснаження сама можливість провести ранок без очікування авіанальоту вже сприймається як психологічний перелом. Але це не скасовує іншого: війна залишила по собі збіднілу економіку, пошкоджену інфраструктуру і суспільство, яке одночасно боїться нової атаки і не довіряє крихкості нинішнього затишшя. Отже, навіть у країні, яка публічно святкує «перемогу», реальний соціальний настрій набагато ближчий до втоми, ніж до тріумфу.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПолегшення без довіри: як перемир’я з Іраном оголило новий розкол у Конгресі СШАВашингтон зітхнув із полегшенням після двотижневої паузи, але замість політичного консенсусу отримав жорсткіше запитання: хто в Америці взагалі контролює війну — Білий дім чи Конституція.

Для Трампа ця пауза теж двозначна. Вона дає йому шанс сказати, що жорсткий тиск спрацював, але водночас фіксує факт відступу від власної апокаліптичної риторики. Коли політик погрожує знищенням “цілої цивілізації”, а потім за кілька годин переходить до мови переговорів, це можна подати як майстерність торгу. Але не менш переконливо це читається як спроба вирватися з пастки власного ультиматуму. Саме тому пауза виглядає не завершенням сили, а її граничною перевіркою.

У підсумку світ отримав не розв’язку, а дуже короткий кредит часу. Його можуть використати для реальних переговорів — або для перегрупування, нових умов і нової хвилі взаємних звинувачень. Найслабше місце нинішнього перемир’я не в тому, що воно коротке. Найслабше місце в тому, що майже всі учасники вже поводяться так, ніби не уклали компроміс, а нав’язали його іншому. А з такого психологічного ґрунту мир виростає рідко.

Оголошене Дональдом Трампом двотижневе припинення вогню з Іраном зняло загрозу негайної ескалації, але не принесло до Вашингтона відчуття порядку. Воно принесло лише короткий перепочинок. У Конгресі це відчули майже всі: республіканці — як шанс проголосити силу, демократи — як доказ того, що країну спершу підвели до краю без чіткої мети, а вже потім почали шукати вихід.

Саме тому реакція Капітолія виявилася подвійною. На поверхні — полегшення від того, що удар по Ірану не відбувся тієї ж ночі. Глибше — тривога через сам спосіб ухвалення рішень. Кілька тижнів війни, різкі ультиматуми, погрози цивілізаційному знищенню, а потім раптовий відступ за посередництва Пакистану створили враження не керованої стратегії, а влади, що коливається між максималістським тиском і вимушеним гальмуванням.

Для демократів головна проблема не в тому, що Білий дім погодився на паузу. Проблема в тому, що ця пауза настала після війни без виразного мандата Конгресу. Чак Шумер публічно привітав відступ від риторики про знищення “цілої цивілізації”, але в самій тональності реакції демократів уже читалося інше: полегшення не скасовує питання про законність, межі виконавчої влади та політичну відповідальність за сам шлях до цієї точки.

Оголошене Дональдом Трампом двотижневе припинення вогню з Іраном зняло загрозу негайної ескалації, але не принесло до Вашингтона відчуття порядку. Воно принесло лише короткий перепочинок. У Конгресі це відчули майже всі: республіканці — як шанс проголосити силу, демократи — як доказ того, що країну спершу підвели до краю без чіткої мети, а вже потім почали шукати вихід.

Саме тому реакція Капітолія виявилася подвійною. На поверхні — полегшення від того, що удар по Ірану не відбувся тієї ж ночі. Глибше — тривога через сам спосіб ухвалення рішень. Кілька тижнів війни, різкі ультиматуми, погрози цивілізаційному знищенню, а потім раптовий відступ за посередництва Пакистану створили враження не керованої стратегії, а влади, що коливається між максималістським тиском і вимушеним гальмуванням.

Для демократів головна проблема не в тому, що Білий дім погодився на паузу. Проблема в тому, що ця пауза настала після війни без виразного мандата Конгресу. Чак Шумер публічно привітав відступ від риторики про знищення “цілої цивілізації”, але в самій тональності реакції демократів уже читалося інше: полегшення не скасовує питання про законність, межі виконавчої влади та політичну відповідальність за сам шлях до цієї точки.

Найгостріше це формулює ліве крило партії. Александрія Окасіо-Кортес та інші критики Трампа не сприймають перемир’я як виправлення курсу. Для них одна заява про паузу не стирає ні погроз по цивільній інфраструктурі, ні обходу конституційної логіки, за якою саме Конгрес має визначати рамки війни. У цьому сенсі припинення вогню не закрило кризу, а лише перевело її з зовнішньополітичної площини у внутрішньоамериканську — про владу, процедуру і допустимі межі президентського шантажу. За попереднім аналізом Дейком, саме такі моменти найкраще показують, чи лишається демократія інституційною системою, чи поступово підміняється імпровізацією однієї політичної волі.

Республіканська реакція була не менш показовою, але з іншого боку. Партійне керівництво загалом уникало розгорнутих пояснень — так само, як уникало їх упродовж самої ескалації. Частина республіканців просто відтворила президентське повідомлення про перемир’я, не заходячи в деталі. Інші швидко повернулися до знайомої формули “мир через силу”, ніби різкий розворот від апокаліптичних погроз до дипломатичної паузи був не вимушеним відступом, а продуманою стратегією тиску.

Та навіть усередині Республіканської партії важливо не перебільшувати єдність. Ще до оголошення паузи окремі сенатори, зокрема Рон Джонсон і Ліза Мурковскі, публічно дистанціювалися від риторики про знищення іранської цивілізації та від можливих ударів по цивільних об’єктах. Після оголошення перемир’я їхні застереження не зникли — вони просто були перекриті голосами тих, хто вирішив представити будь-який результат як перемогу Білого дому. Це і є новий нерв республіканської політики: лояльність до Трампа тримається, але дедалі частіше вимагає мовчазного ковтання того, що ще вчора могло здаватися політично немислимим.

Особливо важливо, що дискусія в Конгресі тепер прив’язана не лише до факту деескалації, а й до її змісту. Ліндсі Ґрем та інші прихильники жорсткої лінії одразу почали окреслювати умови, за яких пауза може вважатися прийнятною: контроль над іранським високозбагаченим ураном, жорсткі обмеження на майбутні ядерні можливості Тегерана, ширші гарантії безпеки. Інакше кажучи, навіть серед тих, хто публічно схвалює перепочинок, немає ознак, що Вашингтон дійшов до політичного консенсусу про те, яким саме має бути фінал цієї війни.

Звідси й головна суперечність моменту. Конгрес водночас радий уникненню негайної катастрофи й не має спільного бачення, що вважати успіхом. Для демократів неприйнятною виглядає сама логіка війни без санкції законодавців. Для республіканців ризик полягає в іншому: пауза може виявитися політичним відступом, якщо Іран не зробить поступок, які можна продати американському виборцю як реальну перемогу. Саме тому одна й та сама новина — припинення вогню — читається двома партіями майже як дві різні події.

У цьому сенсі реакція Конгресу виявилася точнішим індикатором, ніж саме президентське оголошення. Вона показала: пауза з Іраном не відновила політичну рівновагу у Вашингтоні. Навпаки, вона оголила давню тріщину між президентською зовнішньою політикою як особистим інструментом і конституційним уявленням про війну як рішення, що має проходити через інституції. Поки ця тріщина лишається відкритою, будь-яке нове загострення на Близькому Сході буде для США не лише зовнішньою кризою, а й новим тестом на цілісність власної державної системи.

Рішення Ірану звільнити іракські судна від обмежень у Ормузькій протоці не виглядає технічним послабленням. Це точковий політичний сигнал, адресований одночасно сусідам, енергетичним ринкам і військово-політичним опонентам. Контроль над вузькою водною артерією знову перетворюється на інструмент вибіркового доступу.

Ормузька протока — один із ключових маршрутів світових поставок нафти. Будь-яке обмеження тут миттєво відбивається на цінах, страхуванні танкерів і маршрутах глобальної логістики. У цьому контексті допуск окремої країни створює не лише економічний ефект, а й нову геополітичну ієрархію доступу.

Іран підкреслено відокремлює Ірак від держав, які вважає ворожими. Така риторика не випадкова: вона формує рамку «дозволеного» і «забороненого» в регіональній торгівлі. За попереднім аналізом Дейком, це рішення є не стільки жестом підтримки Багдада, скільки демонстрацією керованості транспортних потоків у зоні напруження.

Рішення Ірану звільнити іракські судна від обмежень у Ормузькій протоці не виглядає технічним послабленням. Це точковий політичний сигнал, адресований одночасно сусідам, енергетичним ринкам і військово-політичним опонентам. Контроль над вузькою водною артерією знову перетворюється на інструмент вибіркового доступу.

Ормузька протока — один із ключових маршрутів світових поставок нафти. Будь-яке обмеження тут миттєво відбивається на цінах, страхуванні танкерів і маршрутах глобальної логістики. У цьому контексті допуск окремої країни створює не лише економічний ефект, а й нову геополітичну ієрархію доступу.

Іран підкреслено відокремлює Ірак від держав, які вважає ворожими. Така риторика не випадкова: вона формує рамку «дозволеного» і «забороненого» в регіональній торгівлі. За попереднім аналізом Дейком, це рішення є не стільки жестом підтримки Багдада, скільки демонстрацією керованості транспортних потоків у зоні напруження.

Для Іраку відкриття протоки означає потенційне збільшення експорту нафти до рівня близько 3 мільйонів барелів на добу. Це суттєво для бюджету країни, який критично залежить від енергетичних доходів. Водночас сам факт дозволу ще не гарантує реального зростання поставок.

Ключове питання — готовність міжнародних судноплавних компаній працювати в зоні ризику. Навіть формальний дозвіл Ірану не знімає загроз: страхові премії зростають, екіпажі відмовляються від рейсів, а трейдери закладають у контракти додаткові ризикові коефіцієнти. У підсумку економічна вигода може виявитися обмеженою.

Невизначеність стосується й технічних деталей: чи поширюється виняток на всі обсяги іракської нафти, чи лише на судна під іракським прапором. Ця невизначеність сама по собі стає інструментом впливу — гнучким і контрольованим.

Паралельно формується ширший енергетичний контекст. Відновлення постачання іранського газу до Іраку після збоїв додає ще один рівень взаємозалежності. Енергетичний баланс у регіоні дедалі більше залежить від політичних рішень, а не лише від інфраструктури чи попиту.

Ескалація між Іраном, США та Ізраїлем лише підсилює значення протоки як важеля. Після серії ударів і відповідних атак транспортні маршрути фактично стали частиною конфліктної архітектури. Контроль над ними дозволяє впливати на ринки без прямого військового зіткнення.

У цій конфігурації Ірак опиняється в подвійній ролі. З одного боку — бенефіціар тимчасового послаблення, з іншого — країна, чия економічна стабільність прив’язується до політичної волі Тегерана. Це створює залежність, яка виходить за межі енергетики.

Вибіркове відкриття Ормузької протоки демонструє нову логіку регіональної політики: доступ до критичної інфраструктури стає привілеєм, а не правом. І саме ця логіка, а не сам факт дозволу, визначатиме, як змінюватимуться енергетичні потоки найближчим часом.

Іноді одна фраза церковного лідера важить більше, ніж десятки дипломатичних комюніке. Коли Папа Лев XIV назвав “справді неприйнятною” погрозу знищити “цілий народ” Ірану, він втрутився не просто в чергову геополітичну суперечку. Він ударив у самий центр політичної логіки, якою Дональд Трамп намагався керувати кризою навколо Ормузької протоки: спершу максимально підняти ставки, а вже потім шукати вигідний вихід.

Особлива вага цієї заяви в тому, що вона пролунала за кілька годин до оголошення двотижневого припинення вогню між США та Іраном. Отже, папський докір не був післямовою до деескалації. Він пролунав у момент, коли сценарій великого удару ще залишався реальним, а президент США все ще прив’язував мир до ультиматуму щодо негайного відкриття протоки. У цьому сенсі Лев XIV говорив не про абстрактну мораль, а про цілком конкретну межу, яку, на його думку, політична влада вже майже переступила.

Ще важливіше те, що понтифік не обмежився мовою міжнародного права. Він прямо назвав проблему моральною — такою, що стосується блага народу “в його цілісності”. Саме цим зауваженням він змістив фокус: не з того, чи мав Вашингтон формальні підстави тиснути на Тегеран, а з того, чи має будь-яка держава право говорити мовою цивілізаційного стирання. За попереднім аналізом Дейком, кризи такого масштабу часто вирішуються не лише авіаносцями, санкціями чи резолюціями, а й тим, хто першим нав’язує головну моральну рамку конфлікту. Цього разу таку рамку запропонував саме Ватикан.

Іноді одна фраза церковного лідера важить більше, ніж десятки дипломатичних комюніке. Коли Папа Лев XIV назвав “справді неприйнятною” погрозу знищити “цілий народ” Ірану, він втрутився не просто в чергову геополітичну суперечку. Він ударив у самий центр політичної логіки, якою Дональд Трамп намагався керувати кризою навколо Ормузької протоки: спершу максимально підняти ставки, а вже потім шукати вигідний вихід.

Особлива вага цієї заяви в тому, що вона пролунала за кілька годин до оголошення двотижневого припинення вогню між США та Іраном. Отже, папський докір не був післямовою до деескалації. Він пролунав у момент, коли сценарій великого удару ще залишався реальним, а президент США все ще прив’язував мир до ультиматуму щодо негайного відкриття протоки. У цьому сенсі Лев XIV говорив не про абстрактну мораль, а про цілком конкретну межу, яку, на його думку, політична влада вже майже переступила.

Ще важливіше те, що понтифік не обмежився мовою міжнародного права. Він прямо назвав проблему моральною — такою, що стосується блага народу “в його цілісності”. Саме цим зауваженням він змістив фокус: не з того, чи мав Вашингтон формальні підстави тиснути на Тегеран, а з того, чи має будь-яка держава право говорити мовою цивілізаційного стирання. За попереднім аналізом Дейком, кризи такого масштабу часто вирішуються не лише авіаносцями, санкціями чи резолюціями, а й тим, хто першим нав’язує головну моральну рамку конфлікту. Цього разу таку рамку запропонував саме Ватикан.

Для Лева XIV це не була випадкова емоційна реакція. Упродовж останніх тижнів він послідовно виступав проти ескалації війни США та Ізраїлю з Іраном, закликав повернутися до переговорів і окремо застерігав від спроб подати війну в християнських категоріях. Після того як у Вашингтоні пролунали заклики молитися за перемогу “в ім’я Ісуса Христа”, понтифік публічно відповів, що Ісус не слухає молитов тих, хто веде війну, а відкидає їх. Це вже була не дипломатична обережність, а цілеспрямований демонтаж релігійної легітимації сили.

Саме тому нинішній докір набув значення, яке виходить далеко за межі католицької етики. Папа, до того ж перший в історії понтифік, народжений у США, фактично показав: мовою, якою Білий дім пробував виправдати тиск на Іран, дедалі важче говорити навіть усередині ширшого західного морального простору. Це не означає автоматичної політичної поразки Трампа. Але це означає інше: він утрачає монополію на опис кризи. Коли президент говорить про мости, електростанції та “цілу цивілізацію”, а Папа — про неприйнятність і благо народу, саме другий голос починає задавати межі того, що світ готовий вважати допустимим.

Тут і криється головна слабкість трампівського стилю. Його політика працює доти, доки погроза виглядає як інструмент примусу. Але щойно вона починає звучати як обіцянка колективного покарання, вона втрачає навіть той цинічний раціоналізм, на який могла спиратися. Папський осуд зробив саме це: він перевів дискусію з площини “жорсткого лідерства” у площину моральної неприйнятності. Після такого зсуву будь-який крок назад уже виглядає не як тріумф сили, а як вимушений відступ від надмірності.

Не менш показово, що Лев XIV водночас не підмінив мораль політичним романтизмом. Він не закликав до абстрактного миру будь-якою ціною, а наполягав на поверненні сторін за стіл переговорів. Уже 8 квітня Ватикан привітав оголошене перемир’я як “знак глибокої надії”, але знову наголосив: тільки повернення до переговорів може справді завершити війну. Це важлива деталь. Понтифік не просто засудив погрозу; він одразу запропонував альтернативну логіку дії — не приниження супротивника, а відновлення політичного каналу.

Для самого Трампа ця історія неприємна ще й особисто. Докір надійшов не від європейських суперників, не від демократів у Конгресі й не від чергової правозахисної структури, а від фігури, яку важко звести до звичного для нього образу “партійного опонента”. Ба більше, це голос американця за походженням, який говорить з вершини глобального релігійного авторитету. У політичній оптиці це майже найгірший формат критики: її не можна легко відкинути як зовнішню ворожість чи як чергову атаку ліберального табору.

Звісно, сама папська заява не зупинила війну. Двотижневе припинення вогню стало наслідком ширшого тиску: ризику великої ескалації, посередництва Пакистану, нервозності ринків і провалу спроб надати силовому сценарію повну міжнародну легітимність. Але заява Лева XIV зробила щось інше — вона позбавила майбутній удар моральної нейтральності. Після його слів продовжувати ту саму риторику означало б уже не просто шантажувати Іран, а відкрито сперечатися з елементарною межею між примусом і дегуманізацією.

У підсумку найсильніший жест Папи в цій кризі полягав не в дипломатичній формулі, а в простому нагадуванні: народ не можна перетворювати на мішень риторики, навіть коли йдеться про війну, санкції, ядерний шантаж чи стратегічну протоку. Саме тому його докір виявився таким болючим для Білого дому. Він оголив те, що Трамп намагався приховати за мовою сили: коли політика починає говорити про знищення цілих суспільств, вона втрачає не лише стриманість, а й право називати себе порядком.

Коли лідер спершу підводить кризу до межі, а потім за півтори години до дедлайну натискає на гальма, це не завжди означає дипломатичний прорив. Часто це означає лише те, що ціна власної погрози виявилася вищою, ніж очікувалося. Саме так виглядає рішення Дональда Трампа від 7 квітня призупинити удари по Ірану на два тижні замість негайної ескалації.

Формально все виглядає як рамка для деескалації: пакистанське посередництво, двотижневе припинення вогню, потенційні переговори в Ісламабаді і прив’язка цієї паузи до відкриття Ормузької протоки. Але вже в самій формулі закладена головна проблема: Вашингтон говорить про “повне, негайне і безпечне” відкриття протоки, тоді як іранська сторона прийняла паузу, не перетворивши її на безумовне публічне визнання всіх американських умов.

Тому найважливішим результатом вечора стало не перемир’я як таке, а оголення його двозначності. Трамп отримав політичний вихід із власного ультиматуму, але не продемонстрував такої самої ясності щодо того, що саме Тегеран реально здав. Це не схоже на капітуляцію Ірану. Це схоже на паузу, в якій кожна сторона залишила собі право трактувати угоду на власну користь.

Коли лідер спершу підводить кризу до межі, а потім за півтори години до дедлайну натискає на гальма, це не завжди означає дипломатичний прорив. Часто це означає лише те, що ціна власної погрози виявилася вищою, ніж очікувалося. Саме так виглядає рішення Дональда Трампа від 7 квітня призупинити удари по Ірану на два тижні замість негайної ескалації.

Формально все виглядає як рамка для деескалації: пакистанське посередництво, двотижневе припинення вогню, потенційні переговори в Ісламабаді і прив’язка цієї паузи до відкриття Ормузької протоки. Але вже в самій формулі закладена головна проблема: Вашингтон говорить про “повне, негайне і безпечне” відкриття протоки, тоді як іранська сторона прийняла паузу, не перетворивши її на безумовне публічне визнання всіх американських умов.

Тому найважливішим результатом вечора стало не перемир’я як таке, а оголення його двозначності. Трамп отримав політичний вихід із власного ультиматуму, але не продемонстрував такої самої ясності щодо того, що саме Тегеран реально здав. Це не схоже на капітуляцію Ірану. Це схоже на паузу, в якій кожна сторона залишила собі право трактувати угоду на власну користь.

Як раніше оцінював Дейком, справжній зміст криз такого масштабу відкривається не в момент гучної заяви, а в тому, що залишається невимовленим після неї. У цьому випадку невирішеним залишилося майже все, що й привело до війни: режим проходу через Ормуз, параметри іранської ядерної програми, майбутнє санкцій, репарацій і ракетного арсеналу.

Насамперед ідеться про протоку. Для Трампа саме Ормуз був публічною межею, після якої він погрожував інфраструктурним спустошенням. Для Ірану ж протока лишається не просто транспортним коридором, а важелем переговорної сили. Звідси і розрив у мовах: Білий дім описує паузу як крок до нормалізації судноплавства, а Тегеран — як частину ширшого політичного торгу, де контроль, гарантії безпеки і форма миру ще не закриті.

Не менш промовисто те, що пауза майже не зачепила ядерного вузла конфлікту. За даними МАГАТЕ, Іран має 440,9 кілограма урану, збагаченого до 60%, а значна частина цього запасу, за оцінками, пов’язана з об’єктами в районі Ісфахана. Саме це питання робить будь-яке “перемир’я” лише зовнішньою оболонкою: доки не визначено долю цього матеріалу, ядро кризи нікуди не зникає.

Те саме стосується ракет. Іран раніше відкидав американські вимоги щодо повного демонтажу або радикального обмеження і ядерної, і балістичної складової, натомість вимагав постійного припинення війни, зняття санкцій, гарантій від нових ударів і репарацій. Якщо ці позиції не змінилися по суті, двотижнева пауза не розв’язує суперечність — вона лише відсуває момент, коли до неї доведеться повернутися.

У політичному сенсі Трамп теж не вийшов із цієї історії без втрат. Ще вранці 7 квітня він говорив мовою остаточного знищення, а ввечері вже хвалив нове іранське керівництво й описував отриманий від Тегерана 10-пунктовий план як “працездатну основу” для домовленості. Такий розворот можна подати як гнучкість переговорника, але не менш переконливо він читається як спроба вирватися з пастки власної риторики.

Є і ще одна тонка, але важлива політична деталь. Домовляючись навіть про тимчасове припинення вогню, Вашингтон фактично визнає суб’єктність тієї влади в Тегерані, яку ще недавно намагався делегітимізувати через мову сили й внутрішнього повалення. Це не формальне дипломатичне визнання в юридичному сенсі, але це визнання практичне: мир або паузу все одно доводиться укладати не з абстрактним режимом, а з тими, хто реально контролює державу, ракети й протоку.

Для ринків і для імпортерів енергоносіїв ця пауза, без сумніву, дає полегшення. Але економічне полегшення не дорівнює стратегічній ясності. Якщо Ормуз відкриється лише частково, умовно або під новими іранськими правилами, світ отримає не відновлення довоєнного статусу, а лише більш керований варіант тієї самої нестабільності. І саме такий сценарій нині виглядає не менш імовірним, ніж повне повернення до вільної навігації.

Тому головне питання після відступу Трампа звучить не так: чи вдалося уникнути удару цієї ночі. Воно звучить інакше: що саме буде через два тижні, коли настане час перевірити, чи була ця пауза містком до миру, чи лише коротким перепочинком між двома фазами тієї самої війни. Поки що відповідь радше похмура: Трамп зняв загрозу негайної катастрофи, але не усунув жодної з причин, через які вона стала можливою.

Війна США та Ізраїлю проти Ірану тривала понад п’ять тижнів і за цей час пройшла шлях від блискавичної атаки по вищому керівництву Ісламської Республіки до масштабної регіональної ескалації з ударами по військових базах, енергетичній інфраструктурі та морських маршрутах у Перській затоці.

Конфлікт швидко вийшов за межі двостороннього протистояння: до нього були втягнуті Ліван, країни Затоки, єменські хусити, а наслідки відчули глобальні нафтові ринки. Нижче — стисла хронологія ключових моментів цієї кампанії: від 28 лютого, коли почалися перші удари, до 7 квітня, коли на 39-й день війни було оголошено двотижневе перемир’я.

Президент США Трамп під час прес-брифінгу в Білому домі в понеділок — Кенні Голстон

Хронологія ключових подій війни США та Ізраїлю проти Ірану

28 лютого

Війна США та Ізраїлю проти Ірану тривала понад п’ять тижнів і за цей час пройшла шлях від блискавичної атаки по вищому керівництву Ісламської Республіки до масштабної регіональної ескалації з ударами по військових базах, енергетичній інфраструктурі та морських маршрутах у Перській затоці.

Конфлікт швидко вийшов за межі двостороннього протистояння: до нього були втягнуті Ліван, країни Затоки, єменські хусити, а наслідки відчули глобальні нафтові ринки. Нижче — стисла хронологія ключових моментів цієї кампанії: від 28 лютого, коли почалися перші удари, до 7 квітня, коли на 39-й день війни було оголошено двотижневе перемир’я.

Президент США Трамп під час прес-брифінгу в Білому домі в понеділок — Кенні Голстон

Хронологія ключових подій війни США та Ізраїлю проти Ірану

28 лютого

США та Ізраїль завдали перших ударів по території Ірану. Під атакою опинилися урядовий комплекс у Тегерані та військові об’єкти. Загинув аятола Алі Хаменеї, а також низка високопоставлених військових та розвідувальних керівників. Того ж дня удар по початковій школі для дівчат на півдні Ірану забрав щонайменше 175 життів. Іран відповів ракетами та дронами по Ізраїлю і американських базах у Катарі, Кувейті та ОАЕ.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМСША ТА ІЗРАЇЛЬ ЗАВДАЛИ УДАРУ ПО ІРАНУПісля провалу переговорів щодо ядерної програми Тегерана Дональд Трамп оголосив про початок бойових дій. Регіон входить у фазу найгострішої ескалації за останні роки.

1 березня

Іранська атака дронами по Порт-Шуайбі в Кувейті вбила шістьох американських військових — це були перші втрати США у війні. У конфлікт втягнувся «Хезболла», відкривши ракетний вогонь по Ізраїлю. Дональд Трамп заявив, що кампанія може тривати «чотири-п’ять тижнів».

8 березня

Після ліквідації частини вищого керівництва Іран оголосив новим верховним лідером Моджтабу Хаменеї, сина вбитого аятоли. Це рішення мало показати спадковість влади й небажання Тегерана демонструвати слабкість.

11 березня

Іран різко посилив атаки в районі Ормузької протоки. Було уражено щонайменше три судна. Це одразу вдарило по нафтовому ринку й підняло глобальну тривогу навколо енергетичних маршрутів.

12 березня

Моджтаба Хаменеї виступив із першою письмовою заявою як новий верховний лідер і наказав продовжувати блокування Ормузької протоки. Того ж дня в Іраку розбився американський літак-заправник KC-135, загинули шестеро членів екіпажу. Загальні втрати США зросли щонайменше до 13 військових.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМНова риторика Тегерана: верховний лідер обіцяє блокувати Ормузьку протокуМоджтаба Хаменеї у першій заяві після приходу до влади пригрозив продовжити блокаду ключового нафтового маршруту. Це посилює напруження на світових енергетичних ринках і поглиблює кризу на Близькому Сході.

13 березня

Американські сили провели масштабне бомбардування острова Харк — головного нафтового експортного вузла Ірану. Трамп стверджував, що удар був спрямований по військовій інфраструктурі, а не по нафтових об’єктах як таких.

17 березня

Ізраїль ліквідував двох ключових діячів іранської системи безпеки: Алі Ларіджані, главу Ради національної безпеки, та Голамрезу Солеймані, керівника «Басідж». Це став один із найважчих ударів по іранській верхівці після початку війни.

18 березня

Конфлікт перейшов у фазу взаємних ударів по енергетичній інфраструктурі Перської затоки. Ізраїль атакував газове родовище Південний Парс, яке забезпечує більшість видобутку газу в Ірані. У відповідь Катар заявив про іранський удар по Ras Laffan Industrial City — найбільшому у світі експортному LNG-комплексу.

23 березня

Трамп уперше публічно заявив, що США та Іран обговорюють завершення війни. Це був перший відкритий сигнал про дипломатичний трек після початку бойових дій.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТрамп про Іран і Ормузьку протоку: гучні заяви, глобальні ризики та нова геополітична реальністьПрезидент США Дональд Трамп заявив, що Сполученим Штатам не потрібна Ормузька протока, водночас проголосивши фактичну перемогу над Іраном. Ці слова викликали широкий резонанс, адже йдеться не лише про військові підсумки,

27 березня

Іранський удар по базі Prince Sultan у Саудівській Аравії поранив 12 американських військових. Це стало одним із найсерйозніших проривів американської системи ППО за весь час конфлікту.

28 березня

До війни приєдналися єменські хусити, запустивши балістичну ракету по Ізраїлю. Ракету було перехоплено, але сам факт означав подальше розширення війни на регіональному рівні.

3 квітня

Іран збив американський винищувач F-15E. Один член екіпажу був врятований того ж дня, пошук другого тривав ще дві доби. Це був перший випадок у цій війні, коли Іран знищив американський бойовий літак.

7 квітня

Дональд Трамп оголосив про двотижневе перемир’я з Іраном. Іранська рада нацбезпеки підтвердила домовленість і подала її як власну політичну перемогу. На 39-й день війни було оголошено припинення вогню.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМУльтиматум, нафта і примус: що насправді показав виступ Трампа про ІранПресконференція Дональда Трампа була не просто набором погроз на адресу Тегерана. Вона окреслила ширшу політичну логіку: війна як інструмент тиску, контроль над енергетичними потоками як мета і особиста воля президента я

Підсумок хронології

Війна тривала понад п’ять тижнів і швидко вийшла за межі двостороннього конфлікту. Вона охопила Іран, Ізраїль, Ліван, країни Перської затоки, морські маршрути Ормузької протоки та глобальні енергетичні ринки. Її логіка розвивалася від блискавичного удару по іранському керівництву до широкої регіональної ескалації, ударів по інфраструктурі та спроби дипломатичного замороження конфлікту.

Найнебезпечніше в нинішній американській риториці щодо Ірану — не лише жорсткість, а масштаб формулювань. Коли президент США публічно пов’язує дедлайн по Ормузькій протоці з можливістю загибелі «цілої цивілізації», він говорить уже не мовою стримування, а мовою політичного винищення.

До вечора вівторка, 7 квітня, ультиматум був сформульований максимально прямо: відкрити Ормузьку протоку або зіткнутися з ударами по енергетичній та критичній інфраструктурі. У попередніх публічних заявах ішлося про електростанції, мости, нафтові об’єкти та установки опріснення води — тобто про вузли, від яких залежить повсякденне життя країни.

Саме тому ця історія вже не зводиться до темпераменту Трампа або його звичного стилю тиску. Погроза зруйнувати системи, критичні для виживання цивільного населення, переводить кризу з площини жорстких переговорів у площину права війни. Там діють не політичні інстинкти, а правила, які прямо обмежують удари по об’єктах, необхідних для життя мирних людей.

Найнебезпечніше в нинішній американській риториці щодо Ірану — не лише жорсткість, а масштаб формулювань. Коли президент США публічно пов’язує дедлайн по Ормузькій протоці з можливістю загибелі «цілої цивілізації», він говорить уже не мовою стримування, а мовою політичного винищення.

До вечора вівторка, 7 квітня, ультиматум був сформульований максимально прямо: відкрити Ормузьку протоку або зіткнутися з ударами по енергетичній та критичній інфраструктурі. У попередніх публічних заявах ішлося про електростанції, мости, нафтові об’єкти та установки опріснення води — тобто про вузли, від яких залежить повсякденне життя країни.

Саме тому ця історія вже не зводиться до темпераменту Трампа або його звичного стилю тиску. Погроза зруйнувати системи, критичні для виживання цивільного населення, переводить кризу з площини жорстких переговорів у площину права війни. Там діють не політичні інстинкти, а правила, які прямо обмежують удари по об’єктах, необхідних для життя мирних людей.

У цьому, по суті, і полягає головний зсув, який фіксує Дейком: найсильніший ефект такої риторики полягає не в тому, що вона може бути виконана буквально, а в тому, що вона нормалізує саме уявлення про допустимість колективного покарання як інструмента зовнішньої політики. Коли така мова лунає з Білого дому, вона починає змінювати межі допустимого ще до наказу.

У Трампа, безумовно, є звична манера вести торг через перебільшення, дедлайни, ескалацію і видовищність. Але в іранському сюжеті ця модель працює інакше. Тут йдеться не про тариф, не про кордон і навіть не про разову військову акцію. Тут предметом тиску стають цивільна інфраструктура, енергетична безпека Близького Сходу, глобальний нафтовий ринок і сама репутація США.

Міжнародне гуманітарне право допускає удари по військових цілях, навіть якщо вони мають подвійне призначення. Але воно не дає права руйнувати або робити непридатними об’єкти, від яких залежить виживання цивільного населення, якщо логіка удару зводиться до позбавлення людей води, енергії чи базових умов існування. І саме цю межу нинішня американська риторика почала небезпечно розмивати.

Наслідки тут не лише юридичні, а й стратегічні. Ормузька протока — один із ключових енергетичних вузлів світу: у 2024 році та в першому кварталі 2025 року через неї проходило понад чверть глобальної морської торгівлі нафтою і близько п’ятої частини світового споживання нафти та нафтопродуктів. Коли президент США поєднує долю цього маршруту з погрозами тотального руйнування, він б’є одночасно по ринку, союзниках і власній дипломатії.

Додаткову вагу цій кризі надає і тон самої адміністрації. У недавніх офіційних повідомленнях Білий дім уже описував кампанію проти Ірану в максимально тріумфалістських категоріях — із заявами про знищені флот і авіацію та «безпрецедентні» втрати противника. Така мова важлива не лише як пропаганда успіху. Вона показує, що дипломатія у Вашингтоні дедалі більше підпорядковується логіці демонстративного приниження супротивника, а не логіці керованої деескалації.

Показово, що тріщини пішли навіть усередині американського правого табору. Критика пролунала не тільки від демократів, які заговорили про обмеження воєнних повноважень президента, а й від частини колишніх союзників Трампа справа. Коли до однієї лінії занепокоєння сходяться моральний осуд, правові застереження і страх перед стратегічним самопошкодженням Америки, це означає, що проблема давно вийшла за межі партійного рефлексу.

При цьому сам Білий дім залишає собі простір для відступу. Паралельно з ультимативною риторикою зберігався і дипломатичний люфт: Пакистан просив Вашингтон про двотижневе продовження, а адміністрація підтвердила, що пропозицію передано президентові. Це типовий трампівський прийом — довести публічний тиск до межі, а потім використати саму межу як переговорний актив. Але чим апокаліптичніша мова, тим вужчим стає простір для контрольованого відходу назад.

Саме тут і проходить головний стратегічний ризик для США. Навіть якщо найбільш радикальні слова так і залишаться словами, вони вже працюють проти американських інтересів. Союзники чують, що Вашингтон дедалі легше говорить про удари по цивільних системах. Супротивники отримують доказ для своєї тези про подвійні стандарти. А нейтральний світ бачить не гаранта правил, а державу, що дедалі частіше користується мовою примусу без внутрішнього гальма.

У підсумку питання стоїть ширше, ніж доля одного дедлайну або навіть одного конфлікту. Коли президент США починає описувати зовнішню політику через образи знищення цивілізації, він ризикує змінити не лише поведінку Ірану. Він змінює уявлення світу про саму Америку. І саме це робить нинішню риторику небезпечнішою за звичайний блеф: вона руйнує легітимність раніше, ніж руйнуються мости, електростанції чи протоки.

За словами американського чиновника, американські військові удари по Ірану припинилися відповідно до двотижневої угоди про припинення вогню.

За словами американського чиновника, американські військові удари по Ірану припинилися відповідно до двотижневої угоди про припинення вогню.

Рада національної безпеки Ірану заявила, що Іран здобув перемогу, і привітала народ Ірану з його непокорою у п'ятитижневій війні зі Сполученими Штатами та Ізраїлем, а також заявила, що Сполучені Штати прийняли весь 10-пунктний мирний план Ірану, включаючи гарантії ненападу на Іран, контроль Ірану над Ормузькою протокою та репатріацію за фінансові втрати.

«Ми вітаємо народ Ірану з цією перемогою та повторюємо, що доки не будуть остаточно визначені остаточні деталі перемоги, посадовці та народ повинні залишатися єдиними та непохитними», – заявила рада.

У повідомленні президента Трампа на Truth Social йшлося лише про його готовність обговорити пропозицію з 10 пунктів.

Рада національної безпеки Ірану заявила, що Іран здобув перемогу, і привітала народ Ірану з його непокорою у п'ятитижневій війні зі Сполученими Штатами та Ізраїлем, а також заявила, що Сполучені Штати прийняли весь 10-пунктний мирний план Ірану, включаючи гарантії ненападу на Іран, контроль Ірану над Ормузькою протокою та репатріацію за фінансові втрати.

«Ми вітаємо народ Ірану з цією перемогою та повторюємо, що доки не будуть остаточно визначені остаточні деталі перемоги, посадовці та народ повинні залишатися єдиними та непохитними», – заявила рада.

У повідомленні президента Трампа на Truth Social йшлося лише про його готовність обговорити пропозицію з 10 пунктів.

Іранська пропозиція з 10 пунктів включає скасування всіх санкцій, які були запроваджені проти Ірану кожною американською адміністрацією з часів адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Але незрозуміло, чи захоче Захід відмовитися від цього потужного економічного важеля, перш ніж отримати значні поступки щодо ядерної програми Ірану, його ракет та репресій проти протестувальників.

Іранська пропозиція з 10 пунктів включає скасування всіх санкцій, які були запроваджені проти Ірану кожною американською адміністрацією з часів адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Але незрозуміло, чи захоче Захід відмовитися від цього потужного економічного важеля, перш ніж отримати значні поступки щодо ядерної програми Ірану, його ракет та репресій проти протестувальників.

Ціни на нафту різко впали наприкінці торгів, оскільки угода про припинення вогню, схоже, була укладена до крайнього терміну, встановленого Трампом. Ціна на нафту West Texas Intermediate, вітчизняний еталон, впала більш ніж на 9 відсотків до приблизно 102 доларів за барель. Ф'ючерси на фондовий індекс S&P 500, які дають інвесторам можливість робити ставки на ринок до відкриття бірж у середу, зросли на 1,5 відсотка після нестабільного дня торгів, який завершився незначним зростанням індексу.

Ціни на нафту різко впали наприкінці торгів, оскільки угода про припинення вогню, схоже, була укладена до крайнього терміну, встановленого Трампом. Ціна на нафту West Texas Intermediate, вітчизняний еталон, впала більш ніж на 9 відсотків до приблизно 102 доларів за барель. Ф'ючерси на фондовий індекс S&P 500, які дають інвесторам можливість робити ставки на ринок до відкриття бірж у середу, зросли на 1,5 відсотка після нестабільного дня торгів, який завершився незначним зростанням індексу.

Коли лідер спершу говорить мовою знищення, а потім за кілька годин оголошує паузу, головною новиною стає не сама деескалація. Головною новиною стає крихкість рішення, ухваленого на межі. Двотижневе припинення вогню між США та Іраном, про яке Дональд Трамп заявив увечері 7 квітня, виглядає не як прорив дипломатії, а як екстрене гальмування перед ударом, наслідки якого могли б вийти далеко за межі Близького Сходу.

Формула паузи проста лише зовні. Ідеться про двотижневе припинення бойових дій, запропоноване Пакистаном, із тимчасовим відкриттям Ормузької протоки для комерційного судноплавства на цей самий період. Саме ця зв’язка — припинення вогню плюс прохід через головний енергетичний коридор регіону — дала всім сторонам шанс виграти час без формального визнання поразки.

Але політичний зміст моменту полягає в іншому. Ще того самого дня Трамп погрожував Ірану загибеллю “цілої цивілізації” і прив’язував ультиматум до встановленого дедлайну. До вечора та сама криза була вже подана як вікно для домовленостей. Ця різка зміна показала не гнучкість сили, а нестійкість самої логіки тиску: коли ставка піднімається до апокаліптичного максимуму, будь-який крок назад починає виглядати не перемогою, а вимушеним відступом.

Коли лідер спершу говорить мовою знищення, а потім за кілька годин оголошує паузу, головною новиною стає не сама деескалація. Головною новиною стає крихкість рішення, ухваленого на межі. Двотижневе припинення вогню між США та Іраном, про яке Дональд Трамп заявив увечері 7 квітня, виглядає не як прорив дипломатії, а як екстрене гальмування перед ударом, наслідки якого могли б вийти далеко за межі Близького Сходу.

Формула паузи проста лише зовні. Ідеться про двотижневе припинення бойових дій, запропоноване Пакистаном, із тимчасовим відкриттям Ормузької протоки для комерційного судноплавства на цей самий період. Саме ця зв’язка — припинення вогню плюс прохід через головний енергетичний коридор регіону — дала всім сторонам шанс виграти час без формального визнання поразки.

Але політичний зміст моменту полягає в іншому. Ще того самого дня Трамп погрожував Ірану загибеллю “цілої цивілізації” і прив’язував ультиматум до встановленого дедлайну. До вечора та сама криза була вже подана як вікно для домовленостей. Ця різка зміна показала не гнучкість сили, а нестійкість самої логіки тиску: коли ставка піднімається до апокаліптичного максимуму, будь-який крок назад починає виглядати не перемогою, а вимушеним відступом.

Як раніше оцінював Дейком, у великих геополітичних кризах важить не лише те, хто завдає ударів, а й те, хто контролює останню сходинку перед катастрофою. Цього разу виявилося, що Вашингтон довів конфлікт майже до межі, за якою вже важко відрізнити дипломатію від шантажу, а стримування — від готовності зруйнувати всю архітектуру регіональної безпеки.

Ключову роль у цьому розвороті відіграв Пакистан. Ісламабад не просто попросив про відтермінування дедлайну, а запропонував політичну конструкцію, яка дозволяла обом сторонам зберегти обличчя: США призупиняють удари, Іран відкриває Ормуз, переговори отримують два тижні на спробу перейти від тактичної паузи до ширшої домовленості. Для Пакистану це не епізодична медіація, а спроба закріпитися як незамінний посередник у конфлікті, де прямі контакти дедалі менш надійні.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМУльтиматум, нафта і примус: що насправді показав виступ Трампа про ІранПресконференція Дональда Трампа була не просто набором погроз на адресу Тегерана. Вона окреслила ширшу політичну логіку: війна як інструмент тиску, контроль над енергетичними потоками як мета і особиста воля президента я

Саме тому оголошене припинення вогню не можна читати як завершення війни. Воно лише купує час для пошуку форми, в якій сторони зможуть припинити взаємне виснаження, не визнавши власної стратегічної помилки. Поточна фаза цієї війни триває з кінця лютого, коли удари США та Ізраїлю по Ірану перетворили кризу навколо Ормузької протоки на центр нової близькосхідної ескалації. Відтоді кожен раунд тиску лише звужував простір для довіри.

Для Трампа це рішення має ще й внутрішньоамериканський вимір. Йому довелося відступати після того, як жорстка риторика про мости, електростанції та іншу цивільну інфраструктуру почала сприйматися не як демонстрація рішучості, а як вихід за межі політичної й правової норми. Коли погрози виглядають ближчими до покарання суспільства, ніж до тиску на режим, навіть союзникам стає важко продавати таку лінію як раціональну зовнішню політику.

Другий фактор — міжнародний. За кілька годин до дедлайну Рада Безпеки ООН не дала мандата на “оборонне” відкриття Ормузької протоки: Росія й Китай наклали вето, заблокувавши спробу надати майбутній силовій операції бодай мінімальну колективну легітимність. Після цього будь-який новий удар виглядав би вже не як дія під міжнародним прикриттям, а як рішення вузької коаліції, що збільшувало політичну ціну ескалації для Білого дому.

Третій фактор — економічний. Ормузька протока залишається артерією світового нафтового ринку: через неї проходить близько п’ятої частини глобальних поставок нафти. Тому питання вже давно не зводиться до двостороннього конфлікту між США та Іраном. Йдеться про енергетичну безпеку, страхування перевезень, інфляційний тиск, стабільність імпортерів і нервову реакцію ринків на кожен новий сигнал про блокаду або удари по інфраструктурі. Двотижнева пауза — це спроба зупинити не лише військову, а й економічну детонацію.

Для Ірану ця домовленість також не є капітуляцією. Тимчасове відкриття протоки в обмін на паузу дає Тегерану можливість показати, що він не відмовився від важеля тиску, а лише переводить його в інший режим. Це дозволяє іранській стороні зберегти тезу про те, що вона діє не під диктовку, а в межах ширшого торгу про безпеку, удари, санкційний режим і правила подальших переговорів. Саме тому нинішнє припинення вогню виглядає радше як пауза у примусі, ніж як зародок стабільного миру.

Найнебезпечніше в цій історії те, що всі сторони тепер мають власну версію того, що саме сталося. Вашингтон може подати це як поступку Ірану під тиском сили. Тегеран — як доказ того, що ультиматуми не спрацювали. Пакистан — як тріумф дипломатичного посередництва. Але саме така множинність версій і робить паузу крихкою: якщо сторони не погодили спільний сенс угоди, вони дуже швидко почнуть сперечатися вже не про майбутній мир, а про те, хто кого переграв у короткому перепочинку.

Отже, двотижневе припинення вогню — це не фінал, а тест. Воно має показати, чи здатні США, Іран і посередники перевести кризу з режиму ультиматумів у режим структурованих переговорів. Якщо цього не станеться, нинішня пауза увійде в історію не як початок врегулювання, а як короткий перепочинок перед новим витком війни, де ціна помилки буде ще вищою — для Близького Сходу, для світової економіки і для самого американського президента, який уже побачив, наскільки небезпечно наближати політику до мови остаточного знищення.

Іран прийняв пропозицію Пакистану про двотижневе припинення вогню після шалених дипломатичних зусиль Пакистану та втручання в останню хвилину Китаю, ключового союзника, який попросив Іран проявити гнучкість та розрядити напруженість, а також на тлі зростаючого занепокоєння щодо економічної руйнації внаслідок пошкодження критично важливої ​​інфраструктури, повідомили троє іранських чиновників. Вони сказали, що припинення вогню було схвалено новим верховним лідером, аятолою Моджтабою Хаменеї.

Іран прийняв пропозицію Пакистану про двотижневе припинення вогню після шалених дипломатичних зусиль Пакистану та втручання в останню хвилину Китаю, ключового союзника, який попросив Іран проявити гнучкість та розрядити напруженість, а також на тлі зростаючого занепокоєння щодо економічної руйнації внаслідок пошкодження критично важливої ​​інфраструктури, повідомили троє іранських чиновників. Вони сказали, що припинення вогню було схвалено новим верховним лідером, аятолою Моджтабою Хаменеї.

Коли Рада Безпеки блокує резолюцію в момент морської кризи, це майже ніколи не означає нейтралізацію конфлікту. Частіше це означає інше: війна виходить із простору колективної легітимності й переходить у зону односторонніх рішень, ситуативних коаліцій та ще вищої непередбачуваності.

Саме це сталося 7 квітня, коли Росія й Китай наклали вето на проєкт резолюції про відкриття Ормузької протоки. Документ підтримали 11 членів Ради Безпеки, ще дві країни утрималися. Формально йшлося вже не про наступальні дії, а про “оборонні” кроки для відновлення судноплавства, але навіть така пом’якшена редакція не пройшла.

На перший погляд це виглядає як черговий параліч ООН. Насправді йдеться про значно більше. Провалене голосування перекреслило спробу перетворити регіональну ескалацію на операцію з міжнародним прикриттям. Після цього будь-яке силове втручання в районі протоки матиме слабшу юридичну опору і набагато вищу політичну ціну.

Коли Рада Безпеки блокує резолюцію в момент морської кризи, це майже ніколи не означає нейтралізацію конфлікту. Частіше це означає інше: війна виходить із простору колективної легітимності й переходить у зону односторонніх рішень, ситуативних коаліцій та ще вищої непередбачуваності.

Саме це сталося 7 квітня, коли Росія й Китай наклали вето на проєкт резолюції про відкриття Ормузької протоки. Документ підтримали 11 членів Ради Безпеки, ще дві країни утрималися. Формально йшлося вже не про наступальні дії, а про “оборонні” кроки для відновлення судноплавства, але навіть така пом’якшена редакція не пройшла.

На перший погляд це виглядає як черговий параліч ООН. Насправді йдеться про значно більше. Провалене голосування перекреслило спробу перетворити регіональну ескалацію на операцію з міжнародним прикриттям. Після цього будь-яке силове втручання в районі протоки матиме слабшу юридичну опору і набагато вищу політичну ціну.

Як раніше оцінював Дейком, великі міжнародні кризи ламаються не лише по лінії фронту, а й по лінії формулювань. Хто саме названий агресором, що визнано “самообороною”, а що — “захистом навігації”, у таких конфліктах вирішує не менше, ніж рух авіаносців і ракетних батарей.

Росія й Китай відкинули не просто текст, а саму його конструкцію. Їхня логіка полягала в тому, що проєкт покладав відповідальність за кризу виключно на Іран, майже виносячи за дужки удари США та Ізраїлю, після яких протока й стала ареною глобального шантажу. Для Москви й Пекіна це був не нейтральний інструмент стабілізації, а дипломатичний місток до нової хвилі сили.

Як військовий радник президента та найвищий та найпомітніший офіцер армії, генерал Кейн має значну відповідальність перед військами, якими він керує — ВМС США

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМУльтиматум, нафта і примус: що насправді показав виступ Трампа про ІранПресконференція Дональда Трампа була не просто набором погроз на адресу Тегерана. Вона окреслила ширшу політичну логіку: війна як інструмент тиску, контроль над енергетичними потоками як мета і особиста воля президента я

Тут важлива одна тонка, але принципова річ. Обидві держави намагалися заблокувати не лише конкретну резолюцію, а й прецедент: щоб Рада Безпеки не стала майданчиком, через який морську суперечку в зоні великої війни можна швидко переформатувати в санкціоновану військову операцію. Інакше будь-яке “оборонне відкриття” завтра може виявитися мовою для ширшої кампанії примусу.

Для Бахрейну та арабських монархій затоки ситуація виглядає інакше. Для них Ормуз — не абстрактна географія, а нерв енергетичного порядку. Через протоку в нормальні періоди проходили близько 20 мільйонів барелів нафти й нафтопродуктів на добу, а нинішні збої вже звели потоки до менш ніж 10% довоєнного рівня. Це б’є не тільки по ціні на нафту, а й по страхуванню, фрахту, бюджетах імпортерів і борговій стійкості слабших економік.

Саме тому бахрейнський проєкт був спробою не стільки розпочати війну, скільки колективізувати її ризики. Країни затоки хотіли не залишатися сам на сам із перекритою артерією, а втягнути в її розблокування ширший міжнародний механізм. Але в нинішньому балансі сил навіть пом’якшений текст виявився надто близьким до легалізації примусу, щоб пройти без зіткнення з правом вето.

Особливо промовистим стало утримання Пакистану, який паралельно намагається посередничати між Тегераном і Вашингтоном. Це не жест нейтралітету в чистому вигляді, а швидше дипломатія страху: будь-яке остаточне приєднання до однієї сторони закриває простір для торгу, а отже — і для останніх каналів деескалації. Те, що разом із Пакистаном утрималася ще й Колумбія, лише підкреслило: навіть серед тих, хто не користується вето, готовності благословити такий крок не було.

На рішення Ради Безпеки тиснув і часовий фактор. Голосування відбулося за кілька годин до встановленого Дональдом Трампом дедлайну для Ірану, а сама криза вже була отруєна риторикою про знищення “цілої цивілізації”. За таких обставин навіть “оборонна” резолюція переставала виглядати вузьким технічним інструментом. В очах критиків вона починала читатися як пролог до ударів по інфраструктурі й подальшої ескалації.

Авіаудари зруйнували Тегеранський університет Шахіда Бехешті. У посібнику з воєнного права американських військових зазначено, що «захист цивільного населення від шкідливого впливу воєнних дій є однією з головних цілей воєнного права» — Араш Хамуші

Це і є головний зміст нинішнього провалу. ООН не змогла дати спільну відповідь не тому, що сторони не бачать проблеми судноплавства. Вони не можуть погодити базове: де закінчується безпека морських шляхів і починається нова архітектура силового переділу Близького Сходу. Поки на це питання немає спільної відповіді, будь-яка резолюція стає не механізмом миру, а битвою за право назвати власну ескалацію законною.

Для глобальної економіки наслідки давно вийшли за межі нафтових графіків. Падіння транзиту через Ормуз уже транслюється в дорожче енергопостачання, тиск на валюти країн-імпортерів, ризики для торгівлі добривами й посилення продовольчої вразливості. Чим довше протока лишається фактично закритою, тим менше це схоже на локальну кризу і тим більше — на тест міцності всього світового торговельного ладу.

Тому російсько-китайське вето не можна читати ані як перемогу миру, ані як просту обструкцію. Воно не відкрило Ормуз і не зняло ризик великої війни. Воно лише відмовилося наділяти цю війну печаткою колективної законності. У короткій перспективі це стримує негайну легалізацію силового сценарію. У довшій — робить світ ще небезпечнішим, бо наступні рішення тепер можуть ухвалюватися вже поза стінами ООН, швидше, жорсткіше і без навіть символічного міжнародного консенсусу.

Трамп заявив, що угода «підлягає згоді Ісламської Республіки Іран на ПОВНЕ, НЕГАЙНЕ та БЕЗПЕЧНЕ ВІДКРИТТЯ Ормузької протоки», що означає, що Іран ще не погодився на умови. У минулому Іран наполягав на тому, що відкриє протоку лише в обмін на повну мирну угоду, яка гарантуватиме відсутність подальших нападів з боку США та Ізраїлю, але не припинення вогню.

Трамп заявив, що угода «підлягає згоді Ісламської Республіки Іран на ПОВНЕ, НЕГАЙНЕ та БЕЗПЕЧНЕ ВІДКРИТТЯ Ормузької протоки», що означає, що Іран ще не погодився на умови. У минулому Іран наполягав на тому, що відкриє протоку лише в обмін на повну мирну угоду, яка гарантуватиме відсутність подальших нападів з боку США та Ізраїлю, але не припинення вогню.

Трамп заявив, що погодився з пропозицією Пакистану, яка передбачає двотижневе припинення вогню та негайне відкриття Ормузької протоки. Протягом наступних двох тижнів, за словами Трампа, Сполучені Штати працюватимуть над завершенням угоди з Іраном.

«Причина цього полягає в тому, що ми вже виконали та перевиконали всі військові цілі, і дуже далеко просунулися до остаточної Угоди щодо довгострокового МИРУ з Іраном та МИРУ на Близькому Сході», – написав він у соціальних мережах. «Ми отримали від Ірану пропозицію з 10 пунктів і вважаємо, що вона є робочою основою для переговорів».

Трамп заявив, що погодився з пропозицією Пакистану, яка передбачає двотижневе припинення вогню та негайне відкриття Ормузької протоки. Протягом наступних двох тижнів, за словами Трампа, Сполучені Штати працюватимуть над завершенням угоди з Іраном.

«Причина цього полягає в тому, що ми вже виконали та перевиконали всі військові цілі, і дуже далеко просунулися до остаточної Угоди щодо довгострокового МИРУ з Іраном та МИРУ на Близькому Сході», – написав він у соціальних мережах. «Ми отримали від Ірану пропозицію з 10 пунктів і вважаємо, що вона є робочою основою для переговорів».

Президент США Трамп погодився на двотижневе припинення вогню з Іраном, про що він оголосив на Truth Social.

Президент США Трамп погодився на двотижневе припинення вогню з Іраном, про що він оголосив на Truth Social.

До 20:00 за Вашингтоном у вівторок, 7 квітня, коли Дональд Трамп вимагав від Ірану відкрити Ормузьку протоку, світ почув одразу кілька несумісних версій того, що відбувається за лаштунками. З одного боку лунали слова про поступ у переговорах, з іншого — сигнали про замороження контактів, зрив каналів і готовність до нової ескалації. Це вже не звичайний дипломатичний хаос. Це середовище, у якому сама невизначеність починає працювати як інструмент сили.

Найвиразніше цю роздвоєність показав Пакистан. Прем’єр-міністр Шехбаз Шаріф публічно попросив Вашингтон дати ще два тижні на переговори, одночасно закликавши сторони до короткого перемир’я, а Тегеран — відкрити протоку як жест доброї волі. Білий дім підтвердив лише одне: пропозицію передали президентові, і відповідь буде. Сам по собі цей лаконізм уже промовистий. Коли ставок так багато, мовчання теж стає формою позиції.

Але майже в той самий момент із іранського боку надходили сигнали протилежного змісту. Після публічної погрози Трампа про загибель «цілої цивілізації» з’явилися повідомлення, що Тегеран згортатиме або різко обмежуватиме навіть непрямі контакти через посередників. На рівні дипломатичної логіки це виглядає не як емоційний жест, а як спроба не дозволити дедлайну перетворитися на капітуляцію в прямому ефірі.

Коли президент Сполучених Штатів переходить від мови стримування до мови знищення, криза перестає бути лише міжнародною. Вона стає внутрішньою. Погроза Дональда Трампа стерти “цілу цивілізацію” у відповідь на блокування Ормузької протоки вивела американську політику в зону, де вже йдеться не про силу, а про межі допустимого.

Найпомітніший наслідок цієї заяви — не лише різка реакція демократів, а відкрите відторгнення всередині правого табору. Для частини республіканців, консерваторів і медійних союзників Трампа проблема вже не зводиться до Ірану. Вона полягає в тому, чи має президент право говорити мовою колективного покарання, ніби державна влада не обмежена ні законом, ні моральною межею.

Особливість моменту в тому, що опір пролунали не з периферії, а з середовищ, які ще донедавна були важливою частиною трампістської коаліції. І коли в цьому середовищі починають звучати слова про 25-ту поправку, незаконні накази та загрозу для самої Америки, мова вже не про емоційний сплеск, а про симптом глибшого розриву. За попереднім аналізом Дейком, саме зовнішньополітичні кризи найчастіше оголюють справжню архітектуру влади: хто підтримує лідера з переконання, а хто — лише до першого порушення табу.

Коли президент Сполучених Штатів переходить від мови стримування до мови знищення, криза перестає бути лише міжнародною. Вона стає внутрішньою. Погроза Дональда Трампа стерти “цілу цивілізацію” у відповідь на блокування Ормузької протоки вивела американську політику в зону, де вже йдеться не про силу, а про межі допустимого.

Найпомітніший наслідок цієї заяви — не лише різка реакція демократів, а відкрите відторгнення всередині правого табору. Для частини республіканців, консерваторів і медійних союзників Трампа проблема вже не зводиться до Ірану. Вона полягає в тому, чи має президент право говорити мовою колективного покарання, ніби державна влада не обмежена ні законом, ні моральною межею.

Особливість моменту в тому, що опір пролунали не з периферії, а з середовищ, які ще донедавна були важливою частиною трампістської коаліції. І коли в цьому середовищі починають звучати слова про 25-ту поправку, незаконні накази та загрозу для самої Америки, мова вже не про емоційний сплеск, а про симптом глибшого розриву. За попереднім аналізом Дейком, саме зовнішньополітичні кризи найчастіше оголюють справжню архітектуру влади: хто підтримує лідера з переконання, а хто — лише до першого порушення табу.

Реакція правих показала, що табу справді існує. Маржорі Тейлор Ґрін, яка довго лишалася одним із найвідданіших голосів трампізму, публічно назвала таку логіку злом і божевіллям. Такер Карлсон, чия аудиторія роками формувала нерв правоконсервативного електорату, фактично поставив питання про межу особистої лояльності до президента, коли йдеться про накази, що можуть спрямовуватися проти цивільного населення.

Це критично важливий зсув. Американська права давно сперечається про масштаби держави, кордони, міграцію, культуру, але значна частина руху MAGA об’єднувалася ще й навколо обіцянки не втягувати країну в нові великі війни. Саме цей ізоляціоністський нерв, недовіра до “нескінченних конфліктів” і скепсис щодо зовнішніх авантюр допомогли Трампу відрізнитися від старого республіканського істеблішменту.

Тому нинішня криза має не лише моральний, а й ідеологічний вимір. Якщо Трамп переходить від гасла “Америка передусім” до риторики тотального руйнування, він входить у пряму суперечність із частиною власної політичної легенди. Для його бази це звучить не як послідовність, а як розрив контракту. Не випадково критики справа нагадують: перемоги Трампа були можливі не тому, що він обіцяв нові війни, а тому, що він обіцяв покласти край старим.

Ще один важливий аспект — легітимність державного насильства. Коли сенатор Рон Джонсон застерігає від ударів по цивільній інфраструктурі, а інші республіканці публічно відмежовуються від ідеї знищення “цілої цивілізації”, вони насправді захищають не лише репутацію партії. Вони захищають базовий принцип: навіть у конфлікті зі стратегічним противником США не можуть дозволити собі риторику, яка нагадує не державне стримування, а каральну фантазію.

Тут постає і стратегічний рахунок. Погроза стерти Іран “до кам’яного віку” може справити сильне враження на внутрішню аудиторію, але вона руйнує довіру союзників, мобілізує противників і ускладнює будь-який простір для деескалації. У питанні Ормузької протоки, енергетичної безпеки, нафтового ринку та стабільності Близького Сходу риторика має значення не менше, ніж військові пересування. Іноді одне речення створює більше ризиків, ніж одна авіаносна група.

Саме тому колишні чиновники та праві коментатори говорять уже не лише про Іран, а про статус самих Сполучених Штатів. Країна, яка претендує на роль гаранта глобального порядку, не може звучати як актор, готовий ототожнити тиск із винищенням. Інакше Америка втрачає не тільки моральний авторитет, а й стратегічну перевагу, яка завжди спиралася на поєднання сили, передбачуваності та здатності встановлювати правила, а не лише порушувати їх.

Показово й те, що критика Трампа тепер іде двома потоками. Перший — інституційний: занепокоєння щодо меж президентських повноважень, законності наказів, цивільного контролю та конституційних механізмів стримування. Другий — електоральний: страх, що така риторика відштовхне ту частину виборців, яка приймала жорсткість, але не готова приймати апокаліптичну безмежність. Разом ці два потоки утворюють небезпечну для Білого дому суміш.

Усе це не означає негайного краху трампістської коаліції. Політична історія Трампа побудована на здатності переживати скандали, перевертати порядок денний і змушувати союзників повертатися в стрій. Але саме зовнішня політика часто виявляється межею, за якою навіть найвідданіші прихильники починають бачити не силу лідера, а втрату самоконтролю. Особливо коли йдеться про ядерно чутливий регіон, глобальні транспортні маршрути й ризик великої війни.

Для Республіканської партії цей епізод важливіший, ніж здається. Він ставить перед нею питання, яке вона довго відкладала: чи є в партії межа персональної лояльності до Трампа, коли його слова вступають у конфлікт із консервативною етикою держави, військовою традицією та самим інстинктом політичного самозбереження. Якщо такої межі немає, партія дедалі більше перетворюється на механізм обслуговування однієї волі. Якщо є — доведеться визнати, що трампізм уже не тримає правий табір так монолітно, як раніше.

Погроза знищити “цілу цивілізацію” виявилася не демонстрацією сили, а моментом істини. Вона показала, що головний конфлікт розгортається не лише між Вашингтоном і Тегераном. Не менш гострий конфлікт триває всередині самої Америки — між державою, яка хоче лишатися центром світового порядку, і політичним стилем, який дедалі частіше говорить мовою межового руйнування. І саме цей внутрішній конфлікт може виявитися для Трампа небезпечнішим, ніж будь-яка зовнішня криза.

Посол Ірану в Пакистані у вівторок ввечері заявив у соціальних мережах, що дипломатія, спрямована на припинення війни, зробила «крок вперед» з «критичного, делікатного етапу». Ця заява пролунала після того, як прем'єр-міністр Пакистану, який виступав посередником у пошуках мирної угоди, звернувся до президента Трампа з проханням продовжити термін виконання на два тижні.

Посол Ірану в Пакистані у вівторок ввечері заявив у соціальних мережах, що дипломатія, спрямована на припинення війни, зробила «крок вперед» з «критичного, делікатного етапу». Ця заява пролунала після того, як прем'єр-міністр Пакистану, який виступав посередником у пошуках мирної угоди, звернувся до президента Трампа з проханням продовжити термін виконання на два тижні.

У вівторок речник іранських військових попередив, що якщо президент Трамп виконає свої погрози щодо нищівних атак на Іран, іранські військові атакуватимуть інфраструктуру Сполучених Штатів та їхніх союзників таким чином, що це може позбавити їх доступу до нафти та газу регіону на роки. Попередження пролунало після того, як речник описав нову хвилю ракетних ударів та ударів безпілотників по всьому регіону, включаючи об'єкти, пов'язані зі США, у Перській затоці, нафтохімічні об'єкти в Саудівській Аравії, пов'язані з американськими компаніями, та численні об'єкти в Ізраїлі.

У вівторок речник іранських військових попередив, що якщо президент Трамп виконає свої погрози щодо нищівних атак на Іран, іранські військові атакуватимуть інфраструктуру Сполучених Штатів та їхніх союзників таким чином, що це може позбавити їх доступу до нафти та газу регіону на роки. Попередження пролунало після того, як речник описав нову хвилю ракетних ударів та ударів безпілотників по всьому регіону, включаючи об'єкти, пов'язані зі США, у Перській затоці, нафтохімічні об'єкти в Саудівській Аравії, пов'язані з американськими компаніями, та численні об'єкти в Ізраїлі.

Міністерство закордонних справ Кувейту у вівторок заявило, що консульство країни в іракському місті Басра було штурмовано та саботовано, назвавши це «неприйнятним та небезпечним порушенням дипломатичних норм і конвенцій». Міністерство заявило, що вважає Ірак відповідальним за інцидент. Кілька людей загинули в будинку поблизу Басри в результаті ракетного обстрілу з боку Кувейту, повідомили раніше агентству Reuters представники служб безпеки.

Міністерство закордонних справ Кувейту у вівторок заявило, що консульство країни в іракському місті Басра було штурмовано та саботовано, назвавши це «неприйнятним та небезпечним порушенням дипломатичних норм і конвенцій». Міністерство заявило, що вважає Ірак відповідальним за інцидент. Кілька людей загинули в будинку поблизу Басри в результаті ракетного обстрілу з боку Кувейту, повідомили раніше агентству Reuters представники служб безпеки.

Ізраїльські військові опублікували нові попередження про евакуацію для міста Тир та його передмість на півдні Лівану, де вони атакували "Хезболлу" - угруповання ополчення, яке підтримується Іраном.

Ізраїльські військові опублікували нові попередження про евакуацію для міста Тир та його передмість на півдні Лівану, де вони атакували "Хезболлу" - угруповання ополчення, яке підтримується Іраном.

Згідно з офіційними заявами іранських ЗМІ, Ізраїль завдав нових ударів по інфраструктурі Ірану, і на його думку, на нафтохімічні заводи в Асалуї ​​та Махшарі. Іранський чиновник заявив, що також було атаковано алюмінієвий завод в Араку. Удари відбулися на тлі інтенсивних дипломатичних зусиль, очолюваних Пакистаном для деескалації напруженості.

Згідно з офіційними заявами іранських ЗМІ, Ізраїль завдав нових ударів по інфраструктурі Ірану, і на його думку, на нафтохімічні заводи в Асалуї ​​та Махшарі. Іранський чиновник заявив, що також було атаковано алюмінієвий завод в Араку. Удари відбулися на тлі інтенсивних дипломатичних зусиль, очолюваних Пакистаном для деескалації напруженості.

Національна ірано-американська рада, некомерційна організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні, заявила, що у вівторок ввечері разом із приблизно 20 іншими організаціями проводить екстрений мітинг біля Білого дому на знак протесту проти риторики президента Трампа щодо війни. У відповідь на заяву Трампа про те, що «ціла цивілізація» може бути знищена, президент організації Джамаль Абді сказав: «Це не є двозначним, погроза знищенням цивілізації є геноцидною мовою». Він назвав ці коментарі «небезпечною та незаконною ескалацією, яка наражає на небезпеку мільйони мирних жителів».

Національна ірано-американська рада, некомерційна організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні, заявила, що у вівторок ввечері разом із приблизно 20 іншими організаціями проводить екстрений мітинг біля Білого дому на знак протесту проти риторики президента Трампа щодо війни. У відповідь на заяву Трампа про те, що «ціла цивілізація» може бути знищена, президент організації Джамаль Абді сказав: «Це не є двозначним, погроза знищенням цивілізації є геноцидною мовою». Він назвав ці коментарі «небезпечною та незаконною ескалацією, яка наражає на небезпеку мільйони мирних жителів».

Мешканці Тегерана тікають з іранської столиці в одному з найбільших масових виїздів з початку війни, повідомляють четверо іранців, які сьогодні вирушили на північ. Вони прямують на північ до берегів Каспійського моря, побоюючись погрози президента Трампа щодо удару по електростанціях. Державні ЗМІ Ірану повідомили, що рух транспорту зараз єдиний в одному напрямку на північ, щоб вмістити велику кількість автомобілів, що виїжджають з Тегерана гірською дорогою, що з'єднує столицю з північчю. «Дорога була переповнена», – сказав Мансур, мешканець Тегерана, який виїхав з родиною. «Нам знадобилося ще кілька годин, щоб дістатися сюди. Усі бояться того, що може статися сьогодні ввечері».

Мешканці Тегерана тікають з іранської столиці в одному з найбільших масових виїздів з початку війни, повідомляють четверо іранців, які сьогодні вирушили на північ. Вони прямують на північ до берегів Каспійського моря, побоюючись погрози президента Трампа щодо удару по електростанціях. Державні ЗМІ Ірану повідомили, що рух транспорту зараз єдиний в одному напрямку на північ, щоб вмістити велику кількість автомобілів, що виїжджають з Тегерана гірською дорогою, що з'єднує столицю з північчю. «Дорога була переповнена», – сказав Мансур, мешканець Тегерана, який виїхав з родиною. «Нам знадобилося ще кілька годин, щоб дістатися сюди. Усі бояться того, що може статися сьогодні ввечері».

У сучасних війнах слова президента інколи важать майже стільки ж, скільки крилаті ракети. Один публічний сигнал здатен змінити не лише дипломатичний клімат, а й внутрішню архітектуру військового командування. Саме це і сталося в момент, коли з Білого дому пролунали погрози знищити енергетичну, нафтову та водну інфраструктуру Ірану.

На перший погляд, ідеться про черговий епізод агресивної політичної риторики Дональда Трампа. Але проблема значно глибша. Коли глава держави публічно описує удари по об’єктах, від яких залежить виживання цивільного населення, він зміщує межу допустимого ще до того, як віддано будь-який формальний наказ. І саме в цей момент у фокусі опиняється не лише сам президент, а й людина у формі поруч із ним.

Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн опинився в найскладнішій точці цієї конструкції. Він не командує військами безпосередньо на театрі бойових дій і не входить до оперативного ланцюга ухвалення наказів про конкретні удари. Але саме він є головним військовим радником президента і публічним втіленням американської армії як інституції.

У сучасних війнах слова президента інколи важать майже стільки ж, скільки крилаті ракети. Один публічний сигнал здатен змінити не лише дипломатичний клімат, а й внутрішню архітектуру військового командування. Саме це і сталося в момент, коли з Білого дому пролунали погрози знищити енергетичну, нафтову та водну інфраструктуру Ірану.

На перший погляд, ідеться про черговий епізод агресивної політичної риторики Дональда Трампа. Але проблема значно глибша. Коли глава держави публічно описує удари по об’єктах, від яких залежить виживання цивільного населення, він зміщує межу допустимого ще до того, як віддано будь-який формальний наказ. І саме в цей момент у фокусі опиняється не лише сам президент, а й людина у формі поруч із ним.

Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн опинився в найскладнішій точці цієї конструкції. Він не командує військами безпосередньо на театрі бойових дій і не входить до оперативного ланцюга ухвалення наказів про конкретні удари. Але саме він є головним військовим радником президента і публічним втіленням американської армії як інституції.

У цьому й полягає головна колізія, яку вже раніше фіксував у своїх оцінках Дейком: формальна відсутність наказового повноваження не звільняє від політичної й моральної відповідальності. Коли президент говорить про тотальне руйнування, суспільство, союзники і самі військові чують не лише його голос. Вони дивляться на мовчання генерала.

Генерал Кейн стикається зі складним становищем, оскільки пан Трамп посилює свої погрози не лише керівництву Ірану та його військовим, а й базовій інфраструктурі, яка забезпечує життя його людей — Кенні Голстон

Спроба Кейна відповісти на пряме питання про межу між військовою операцією і воєнним злочином показала цю напругу майже в оголеному вигляді. Він говорив про процедури, мінімізацію ризиків, професіоналізм, законні цілі. Усе це правильні слова. Але їхня правильність і стала ознакою слабкості моменту: коли політична верхівка звучить мовою знищення, технократична мова процедур починає виглядати не як відповідь, а як ухиляння.

Проблема не в одному невдалому брифінгу. Проблема в тому, що риторика про удари по електростанціях, нафтових об’єктах, мостах чи системах водозабезпечення майже автоматично виводить конфлікт у площину міжнародного гуманітарного права. Закони війни дозволяють уражати військові цілі, навіть якщо вони розташовані в цивільному середовищі. Але вони не дають карт-бланш на руйнування інфраструктури, від якої залежить життя мільйонів людей.

Тут працює не політична інтуїція, а жорстка юридична логіка. Принцип розрізнення вимагає відокремлювати військові об’єкти від цивільних. Принцип пропорційності забороняє удари, якщо очікувана шкода для цивільних є надмірною щодо безпосередньої воєнної переваги. Принцип військової необхідності не дозволяє перетворювати базові системи життєзабезпечення на інструмент колективного покарання. Саме тому погроза залишити країну без води, електрики чи палива звучить не як демонстрація сили, а як підхід, небезпечно близький до воєнного злочину.

Для генерала Кейна ця межа особливо чутлива. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів у США — це не просто старший офіцер. Це людина, яка має берегти професійний кодекс армії тоді, коли політична влада прагне використовувати військо як продовження власного темпераменту. Американська система цивільного контролю над армією вимагає від генералів підпорядкування обраній владі. Але вона не вимагає, щоб військові беззастережно розчинялися в політичній волі, якщо та починає руйнувати саму правову рамку служби.

Як військовий радник президента та найвищий та найпомітніший офіцер армії, генерал Кейн має значну відповідальність перед військами, якими він керує — ВМС США

У цьому сенсі становище Кейна ще складніше через контекст Пентагону. Нинішнє цивільне керівництво оборонного відомства демонструє значно меншу прихильність до традиційних обмежень війни, ніж це було в попередні роки. Скепсис щодо «надто жорстких правил ведення бою» давно циркулює в американському правому середовищі. Там Женевські конвенції часто подають як перешкоду ефективності, а не як рамку, яка відділяє професійну армію від каральної сили.

Саме тому особиста лояльність Кейна до Трампа, яка досі вважалася його політичною перевагою, тепер стає інституційним тягарем. Президент явно довіряє йому більше, ніж багатьом попереднім військовим керівникам. Кейн не конфліктний, не публічний, не схильний до демонстративного спротиву. Для Білого дому такий генерал зручний: він не перетворює закриті дискусії на політичну драму. Але для самої армії саме ця стриманість може виявитися небезпечною, якщо вона буде прочитана як готовність проковтнути все.

Трамп уже має досвід конфліктів із міністрами оборони та генералами, які намагалися гальмувати його найбільш радикальні інстинкти. Різниця нинішнього моменту в тому, що тепер у президента менше внутрішніх запобіжників, а навколо нього більше людей, готових трактувати силу як право. Через це роль голови Об’єднаного комітету начальників штабів різко зростає навіть без зміни його формальних повноважень.

Парадокс у тому, що Кейн повинен діяти саме там, де його влада найменш видима. Він не може перетворитися на політичного опонента президента. Не може публічно вести власну зовнішню політику. Не може замінити собою Конгрес чи суд. Але він здатен формувати мову, в якій описується війна всередині американської державної машини. А мова у воєнний час — це не декорація. Це спосіб, у який система визначає межі дозволеного.

Не менш важливий і зовнішній вимір. Удари по цивільній інфраструктурі Ірану були б прочитані не лише як епізод регіональної ескалації. Для союзників США в Європі та Азії це стало б тестом на те, чи зберігає Вашингтон статус держави, що апелює до правил, а не тільки до сили. Для суперників — подарунком, який дозволяє звинуватити Америку в подвійних стандартах. Для нейтральних країн — доказом, що мова про «порядок, заснований на правилах» працює доти, доки вона не заважає політичній волі сильнішого.

Ще один вимір — внутрішній стан самої армії. Професійне військо тримається не тільки на дисципліні та техніці. Воно тримається на вірі, що служба має правовий і моральний сенс. Коли офіцери та солдати бачать, що політичне керівництво дедалі вільніше ставиться до базових обмежень війни, руйнується не просто імідж. Руйнується психологічний контракт між державою і тими, кого вона відправляє на бій.

Останні кадрові сигнали лише посилюють цю тривогу. Звільнення старших офіцерів без чітких пояснень, демонстративне переформатування верхівки командування, тиск на інституційну автономію армії — усе це створює атмосферу, в якій генерали мусять думати не лише про противника, а й про політичну температуру у Вашингтоні. Для військової системи це токсичний стан. Він змушує офіцерів рахувати не тільки юридичні ризики операції, а й ризик не сподобатися політичному центру.

Водночас переоцінювати здатність Кейна «врятувати систему» теж було б помилкою. Американська демократія не має і не повинна мати одного генерала, на якого можна перекласти відповідальність за стримування цивільної влади. Це робота інституцій: Конгресу, судів, професійного корпусу юристів, союзницького тиску, громадського контролю. Якщо вся надія концентрується в одному офіцері, це вже ознака глибшої політичної слабкості.

40-й день пам'яті учнів школи Мінаб, які загинули внаслідок американо-ізраїльських авіаударів у Тегерані — Араш Хамуші

Але й недооцінювати значення його позиції не можна. Історія цивільно-військових відносин показує: у критичні моменти інституційна стійкість часто залежить від того, чи здатні окремі посадовці правильно назвати речі своїми іменами до того, як станеться непоправне. У цьому сенсі навіть стриманий, неемоційний голос генерала може мати значення — якщо він не розчиняється в евфемізмах.

Найнебезпечніше в нинішній ситуації те, що мова про «тотальне знищення» поступово нормалізується як допустимий стиль державного управління війною. Спочатку це виглядає як блеф. Потім — як інструмент тиску. А далі система починає підлаштовуватися під сам факт того, що подібні слова більше нікого не шокують. Саме так і зміщуються межі. Не одним наказом, а повільним звиканням до неможливого.

Для Ірану це означає ризик нової ескалації довкола Ормузької протоки, енергетичної безпеки, нафтового ринку і ширшої архітектури Близького Сходу. Для США — ризик втратити не лише дипломатичний ресурс, а й одну з небагатьох переваг, яку американська армія справді культивувала десятиліттями: репутацію сили, що прагне діяти в межах закону навіть там, де закон обмежує тактичну свободу.

Саме тому історія генерала Дена Кейна сьогодні — це не історія однієї людини. Це історія про те, чи може професійна військова етика вистояти в момент, коли політичне керівництво спокушає її мовою руйнування. І про те, чи здатна найбільша армія світу залишатися інституцією, а не інструментом настрою.

Відповідь на це питання поки що не дана. Але вже зрозуміло інше: у війнах нового десятиліття вирішальним буде не тільки те, які цілі вражають ракети, а й те, хто і як визначає саму природу законної цілі. Коли ця межа розмивається нагорі, тиск неминуче спускається вниз — до генералів, офіцерів, солдатів і зрештою до самої держави. Саме там сьогодні і стоїть Ден Кейн: між наказом, правом і честю.

Риторика Дональда Трампа знову різко змістилася від політичного тиску до прямої загрози силового сценарію. Його останні заяви щодо Ірану поєднують ультимативні вимоги відкрити Ормузьку протоку з натяками на удари по критичній інфраструктурі — електростанціях і мостах. Це вже не дипломатичний сигнал, а демонстративна ескалація.

Ключова деталь — не лише зміст, а й форма. Публічні висловлювання стають жорсткішими, інколи навмисно грубими, що вказує на спробу тиску через психологічну перевагу. Водночас така манера руйнує простір для переговорів і підвищує ймовірність неправильного прочитання намірів у Тегерані.

Ормузька протока — вузол, через який проходить значна частина світових нафтових потоків. Будь-яка загроза її блокування миттєво відбивається на цінах на нафту, логістиці постачання та стабільності енергетичних ринків. Саме тому питання її відкритості виходить далеко за межі двостороннього конфлікту.

Риторика Дональда Трампа знову різко змістилася від політичного тиску до прямої загрози силового сценарію. Його останні заяви щодо Ірану поєднують ультимативні вимоги відкрити Ормузьку протоку з натяками на удари по критичній інфраструктурі — електростанціях і мостах. Це вже не дипломатичний сигнал, а демонстративна ескалація.

Ключова деталь — не лише зміст, а й форма. Публічні висловлювання стають жорсткішими, інколи навмисно грубими, що вказує на спробу тиску через психологічну перевагу. Водночас така манера руйнує простір для переговорів і підвищує ймовірність неправильного прочитання намірів у Тегерані.

Ормузька протока — вузол, через який проходить значна частина світових нафтових потоків. Будь-яка загроза її блокування миттєво відбивається на цінах на нафту, логістиці постачання та стабільності енергетичних ринків. Саме тому питання її відкритості виходить далеко за межі двостороннього конфлікту.

Як оцінила газета «Дейком», нинішня стратегія Вашингтона виглядає внутрішньо суперечливою: одночасно звучать твердження про незалежність США від протоки і вимоги негайно її розблокувати. Така подвійність сигналів підриває передбачуваність і знижує ефективність стримування.

Трамп не вперше встановлює жорсткі дедлайни, обіцяючи швидке завершення протистояння з Іраном. Проте кожне нове попередження супроводжується зміщенням акцентів: від економічного тиску до військових сценаріїв. Це створює ефект «розтягнутої ескалації», коли погрози накопичуються без чіткої розв’язки.

Для Ірану Ормузька протока — не лише економічний ресурс, а й інструмент геополітичного впливу. Контроль над нею дозволяє балансувати між прямим протистоянням і непрямим тиском на глобальні ринки. Відкрите поступлення під ультиматумами означало б втрату важеля, тому швидких рішень чекати не варто.

США, у свою чергу, намагаються демонструвати, що можуть діяти незалежно від цього маршруту. Але навіть із розвиненою енергетичною автономією американська економіка залишається вплетеною у світовий нафтовий ринок. Будь-який збій у Перській затоці неминуче відгукується глобальними коливаннями.

Загрози ударів по інфраструктурі — це окрема лінія ризику. Ураження енергетичних об’єктів або транспортних вузлів може швидко перерости у масштабнішу військову ескалацію, втягуючи регіональних гравців і підвищуючи напруження в Перській затоці. Такий сценарій складно контролювати після його запуску.

Паралельно зростає фактор невизначеності. Суперечливі сигнали, короткі ультиматуми та зміна тональності ускладнюють прогнозування подальших кроків. Це впливає не лише на політику, а й на фінансові ринки, страхові ставки для судноплавства та інвестиційні рішення в енергетиці.

У підсумку конфлікт навколо Ормузької протоки поступово виходить із площини риторики в площину структурного ризику. Коли слова починають формувати очікування ударів, вони вже самі стають фактором дестабілізації. І саме це робить нинішню фазу протистояння особливо небезпечною — навіть без реального пострілу.

Згідно з даними S&P Global Market Intelligence, у вівторок Ормузькою протокою перетнули 10 суден. Цей показник не є найнижчим з початку війни; дані свідчать, що у березні було кілька днів, коли жодне судно не проходило цим життєво важливим водним шляхом. До війни протокою щодня проходило близько 150 суден.

Згідно з даними S&P Global Market Intelligence, у вівторок Ормузькою протокою перетнули 10 суден. Цей показник не є найнижчим з початку війни; дані свідчать, що у березні було кілька днів, коли жодне судно не проходило цим життєво важливим водним шляхом. До війни протокою щодня проходило близько 150 суден.

Місяць інтенсивної військової операції на Близькому Сході поступово змінює свою якість. Те, що починалося як контрольована силова демонстрація США проти Ірану, дедалі більше набуває рис повноцінного конфлікту з відчутними втратами. Семеро втрачених літаків — це не статистична похибка, а сигнал про зростання ціни повітряної переваги.

Хронологія інцидентів демонструє не лише масштаб, а й характер проблем. Перші втрати сталися через «дружній вогонь» — три F-15 були збиті власною системою ППО союзника. Це не просто трагічна помилка, а індикатор складності координації в багатонаціональному театрі бойових дій, де швидкість рішень випереджає їхню точність.

Далі — технічні збої та аварії. Катастрофа літака-заправника KC-135 із загибеллю екіпажу показала іншу вразливість: інфраструктурну. Повітряна кампанія тримається не лише на винищувачах, а й на системах підтримки — і саме вони стають слабкою ланкою під навантаженням постійних операцій.

Місяць інтенсивної військової операції на Близькому Сході поступово змінює свою якість. Те, що починалося як контрольована силова демонстрація США проти Ірану, дедалі більше набуває рис повноцінного конфлікту з відчутними втратами. Семеро втрачених літаків — це не статистична похибка, а сигнал про зростання ціни повітряної переваги.

Хронологія інцидентів демонструє не лише масштаб, а й характер проблем. Перші втрати сталися через «дружній вогонь» — три F-15 були збиті власною системою ППО союзника. Це не просто трагічна помилка, а індикатор складності координації в багатонаціональному театрі бойових дій, де швидкість рішень випереджає їхню точність.

Далі — технічні збої та аварії. Катастрофа літака-заправника KC-135 із загибеллю екіпажу показала іншу вразливість: інфраструктурну. Повітряна кампанія тримається не лише на винищувачах, а й на системах підтримки — і саме вони стають слабкою ланкою під навантаженням постійних операцій.

Саме тут, за попереднім аналізом Дейком, проявляється ключова тенденція: втрати США не концентруються в одному типі інцидентів. Вони розподілені між бойовими діями, технічними аваріями та помилками управління. Це означає, що проблема не точкова, а системна — і стосується всієї архітектури операції.

Атака на авіабазу в Саудівській Аравії, під час якої було знищено літак раннього попередження E-3 Sentry, підкреслила інший вимір конфлікту — вразливість тилу. Якщо раніше подібні об’єкти вважалися відносно безпечними, тепер вони опинилися в зоні досяжності іранських засобів ураження. Це змінює логіку розміщення сил і підвищує витрати на їхній захист.

Окрему увагу привертають інциденти з F-35 і останні втрати F-15 та A-10. Високотехнологічні платформи, які мали забезпечити беззаперечну перевагу в повітрі, змушені діяти в умовах насиченої протиповітряної оборони. Факт, що навіть вони зазнають уражень або змушені до аварійних посадок, свідчить про адаптацію іранської ППО до сучасних загроз.

Порятунок екіпажів і публічні заяви політичного керівництва лише частково знімають напругу. Військові втрати залишаються не лише тактичним, а й політичним фактором. Кожен збитий літак — це питання ефективності стратегії, а кожен врятований або втрачений пілот — елемент внутрішнього тиску на адміністрацію.

Попри заяви про незмінність курсу, сама динаміка конфлікту вказує на інше. Зростання втрат означає, що операція переходить у фазу, де технологічна перевага вже не гарантує безпеки. Іран, не маючи паритету у повітрі, робить ставку на асиметрію — і ця ставка починає давати результат.

У підсумку формується нова реальність: повітряна кампанія США більше не виглядає односторонньою. Вона стає дорожчою, складнішою і політично чутливішою. І головне — втрачає головний актив, на якому будувалася її логіка: відчуття повного контролю над небом.

Державний департамент повідомив, що державний секретар Марко Рубіо розмовляв з Іветт Купер, міністром закордонних справ Великої Британії, про напади Ірану на Близькому Сході у війні, розпочатій Сполученими Штатами та Ізраїлем. Дипломати обговорили фактичну блокаду Ормузької протоки іранськими військовими та «необхідність міжнародних зусиль для забезпечення вільного судноплавства та надходження енергоносіїв на світові ринки», – заявив заступник речника департаменту Томмі Піготт.

Державний департамент повідомив, що державний секретар Марко Рубіо розмовляв з Іветт Купер, міністром закордонних справ Великої Британії, про напади Ірану на Близькому Сході у війні, розпочатій Сполученими Штатами та Ізраїлем. Дипломати обговорили фактичну блокаду Ормузької протоки іранськими військовими та «необхідність міжнародних зусиль для забезпечення вільного судноплавства та надходження енергоносіїв на світові ринки», – заявив заступник речника департаменту Томмі Піготт.

У вівторок торгівля на нафтовому та фінансовому ринках була нестабільною, оскільки статус переговорів між США та Іраном залишався невизначеним, а кінцевий термін руйнівних ударів по Ірану, встановлений президентом Трампом, наближався. Ціна на нафту марки Brent, міжнародний еталон, встановилася на рівні 109,27 долара за барель, що на 0,5 відсотка менше за день. Ціна на американську нафту встановилася на рівні 112,95 долара, що на 0,5 відсотка більше. Індекс S&P 500, після падіння більш ніж на 1 відсоток протягом дня, завершив у вівторок із зростанням на 0,08 відсотка.

У вівторок торгівля на нафтовому та фінансовому ринках була нестабільною, оскільки статус переговорів між США та Іраном залишався невизначеним, а кінцевий термін руйнівних ударів по Ірану, встановлений президентом Трампом, наближався. Ціна на нафту марки Brent, міжнародний еталон, встановилася на рівні 109,27 долара за барель, що на 0,5 відсотка менше за день. Ціна на американську нафту встановилася на рівні 112,95 долара, що на 0,5 відсотка більше. Індекс S&P 500, після падіння більш ніж на 1 відсоток протягом дня, завершив у вівторок із зростанням на 0,08 відсотка.

Прем'єр-міністр Пакистану Шехбаз Шаріф закликав президента Трампа продовжити термін, встановлений Іраном для повторного відкриття Ормузької протоки, на два тижні, заявивши, що дипломатичні зусилля щодо припинення війни «просуваються стабільно, потужно та потужно, і можуть призвести до суттєвих результатів найближчим часом». У своєму посланні на X він закликав усі ворогуючі сторони дотримуватися двотижневого припинення вогню, щоб дозволити переговори, та попросив Іран знову відкрити Ормузьку протоку протягом цього ж періоду як жест доброї волі.

Пакистан позиціонує себе як ключового посередника у зусиллях щодо припинення війни, сприяючи переговорам та передаючи пропозиції між Іраном та Сполученими Штатами.

Прем'єр-міністр Пакистану Шехбаз Шаріф закликав президента Трампа продовжити термін, встановлений Іраном для повторного відкриття Ормузької протоки, на два тижні, заявивши, що дипломатичні зусилля щодо припинення війни «просуваються стабільно, потужно та потужно, і можуть призвести до суттєвих результатів найближчим часом». У своєму посланні на X він закликав усі ворогуючі сторони дотримуватися двотижневого припинення вогню, щоб дозволити переговори, та попросив Іран знову відкрити Ормузьку протоку протягом цього ж періоду як жест доброї волі.

Пакистан позиціонує себе як ключового посередника у зусиллях щодо припинення війни, сприяючи переговорам та передаючи пропозиції між Іраном та Сполученими Штатами.

Стурбовані погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію» в Ірані у вівторок, понад чверть демократів у Конгресі закликали до усунення Трампа з посади, або шляхом імпічменту, або шляхом позбавлення його влади його кабінетом міністрів через 25-ту поправку. Багато хто висловив занепокоєння щодо здорового глузду президента та заявив, що його пост у соціальних мережах з погрозами щодо масштабних руйнувань серед цивільного населення є доказом того, що він психічно не придатний обіймати посаду.

Стурбовані погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію» в Ірані у вівторок, понад чверть демократів у Конгресі закликали до усунення Трампа з посади, або шляхом імпічменту, або шляхом позбавлення його влади його кабінетом міністрів через 25-ту поправку. Багато хто висловив занепокоєння щодо здорового глузду президента та заявив, що його пост у соціальних мережах з погрозами щодо масштабних руйнувань серед цивільного населення є доказом того, що він психічно не придатний обіймати посаду.

Папа Лев XIV, звертаючись до журналістів у вівторок ввечері в Італії, поновив заклики до миру, з якими він звертався посеред війни на Близькому Сході, закликаючи «всіх людей доброї волі завжди шукати миру, а не насильства, відкидати війну, особливо війну, яку багато хто називає несправедливою, яка продовжує загострюватися і яка нічого не вирішує».

Він також натякнув на заяву президента Трампа, зроблену у вівторок, про знищення «цілої цивілізації», не називаючи імені американського лідера, сказавши: «Сьогодні, як ми всі знаємо, ця загроза також існувала проти всього народу Ірану. І це справді неприйнятно! Тут, безумовно, є питання міжнародного права, але ще більше це моральне питання, що стосується блага народу в цілому, в його цілісності».

Папа Лев XIV, звертаючись до журналістів у вівторок ввечері в Італії, поновив заклики до миру, з якими він звертався посеред війни на Близькому Сході, закликаючи «всіх людей доброї волі завжди шукати миру, а не насильства, відкидати війну, особливо війну, яку багато хто називає несправедливою, яка продовжує загострюватися і яка нічого не вирішує».

Він також натякнув на заяву президента Трампа, зроблену у вівторок, про знищення «цілої цивілізації», не називаючи імені американського лідера, сказавши: «Сьогодні, як ми всі знаємо, ця загроза також існувала проти всього народу Ірану. І це справді неприйнятно! Тут, безумовно, є питання міжнародного права, але ще більше це моральне питання, що стосується блага народу в цілому, в його цілісності».

Миротворчі сили Організації Об'єднаних Націй у Лівані, відомі як UNIFIL, заявили, що у вівторок увечері ізраїльські військові затримали одного зі своїх миротворців «після блокування логістичного конвою». Миротворця було звільнено протягом години після втручання високопосадовців UNIFIL, заявили UNIFIL, але зазначили, що «будь-яке затримання миротворця Організації Об'єднаних Націй є кричущим порушенням міжнародного права», і закликали до «повної поваги» до їхнього захищеного статусу та свободи пересування.

Миротворчі сили Організації Об'єднаних Націй у Лівані, відомі як UNIFIL, заявили, що у вівторок увечері ізраїльські військові затримали одного зі своїх миротворців «після блокування логістичного конвою». Миротворця було звільнено протягом години після втручання високопосадовців UNIFIL, заявили UNIFIL, але зазначили, що «будь-яке затримання миротворця Організації Об'єднаних Націй є кричущим порушенням міжнародного права», і закликали до «повної поваги» до їхнього захищеного статусу та свободи пересування.

Історії військових операцій рідко розгортаються навколо однієї людини. Але інколи саме одна точка на карті — сигнал аварійного маяка — змушує переглянути пріоритети цілої кампанії. Операція США в Ірані, під час якої було врятовано пілота збитого F-15, стала саме таким випадком: стратегія поступилася тактиці, а техніка — людському життю.

Інцидент почався зі збиття американського винищувача над територією Ірану — першої подібної втрати в межах поточної військової кампанії. Один член екіпажу був евакуйований одразу, інший зник. Його пошук швидко перетворився на окрему військову операцію з високим рівнем ризику та політичної чутливості.

Рішення про пріоритетність порятунку ухвалювалося на найвищому рівні. Частину інших дій у регіоні було тимчасово призупинено, а ресурси — переорієнтовано на пошуково-рятувальну місію. До неї залучили спецпризначенців, авіацію, розвідку та складну систему координації в режимі реального часу.

Історії військових операцій рідко розгортаються навколо однієї людини. Але інколи саме одна точка на карті — сигнал аварійного маяка — змушує переглянути пріоритети цілої кампанії. Операція США в Ірані, під час якої було врятовано пілота збитого F-15, стала саме таким випадком: стратегія поступилася тактиці, а техніка — людському життю.

Інцидент почався зі збиття американського винищувача над територією Ірану — першої подібної втрати в межах поточної військової кампанії. Один член екіпажу був евакуйований одразу, інший зник. Його пошук швидко перетворився на окрему військову операцію з високим рівнем ризику та політичної чутливості.

Рішення про пріоритетність порятунку ухвалювалося на найвищому рівні. Частину інших дій у регіоні було тимчасово призупинено, а ресурси — переорієнтовано на пошуково-рятувальну місію. До неї залучили спецпризначенців, авіацію, розвідку та складну систему координації в режимі реального часу.

Як оцінила газета «Дейком», масштаб операції свідчить не лише про важливість конкретного офіцера, а й про зміну військової доктрини США: максимальне збереження особового складу навіть ціною матеріальних втрат і тактичних компромісів.

Операція проходила в умовах безпосередньої загрози зіткнення з іранськими силами. Для стримування противника застосовувалися авіаудари та бомбардування, які мали створити буфер навколо району пошуку. Сам пілот, за попередніми даними, перебував у гірській ущелині, маючи лише особисту зброю для самозахисту.

Ключову роль у виявленні місця перебування відіграла розвідка. Паралельно з цим було розгорнуто інформаційну операцію з дезорієнтації: поширювалися сигнали про нібито вже здійснену евакуацію. Це дозволило виграти час і зменшити ризик прямого контакту з іранськими підрозділами.

Кульмінація місії виявилася технічно складнішою, ніж сам пошук. Два транспортні літаки, які мали забезпечити евакуацію спецпризначенців, не змогли злетіти з віддаленої бази. Причини залишаються предметом окремого аналізу — від технічних несправностей до умов місцевості чи обмежень інфраструктури.

Рішення було жорстким і безальтернативним: літаки знищили на місці, щоб вони не дісталися противнику. Це не лише тактичний крок, а й показник рівня ризику, який супроводжував операцію. Втрата техніки стала платою за швидкість і секретність.

Евакуацію завершили за допомогою додатково направлених літаків. Група вийшла з іранського повітряного простору вночі, дотримуючись мінімальної дистанції між бортами для координації та захисту. Пораненого офіцера доставили до Кувейту, де він отримав медичну допомогу.

Цей епізод відкриває ширший контекст. Військові кампанії дедалі більше залежать від точкових рішень, де важать не лише стратегічні цілі, а й моральні імперативи. Порятунок одного військового стає сигналом для всієї системи: держава готова інвестувати значні ресурси у кожного.

Водночас такі операції мають і зворотний бік. Втрата техніки, ризик ескалації, залучення розвідки та інформаційних маніпуляцій — усе це підвищує загальну напруженість у регіоні. Подібні місії не ізольовані, вони впливають на баланс сил і формують нові правила гри.

Історія з F-15 показує: сучасна війна — це не лише про контроль територій чи повітряного простору. Це також про контроль над ризиком, швидкістю рішень і готовністю платити за людське життя будь-яку ціну.

Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк у вівторок засудив «тираду запальної риторики, що використовується у війні на Близькому Сході». Хоча у своєму засудженні він включив «всі сторони», він особливо зазначив «новітні загрози знищення цілої цивілізації» та бомбардування цивільної інфраструктури, що є явним натяком на нещодавні заяви президента Трампа. «Це огидно», – сказав Тюрк. Він зазначив, що навмисний напад на цивільне населення та цивільну інфраструктуру є воєнним злочином згідно з міжнародним правом. «Здійснення таких погроз є найсерйознішим міжнародним злочином», – сказав він.

Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк у вівторок засудив «тираду запальної риторики, що використовується у війні на Близькому Сході». Хоча у своєму засудженні він включив «всі сторони», він особливо зазначив «новітні загрози знищення цілої цивілізації» та бомбардування цивільної інфраструктури, що є явним натяком на нещодавні заяви президента Трампа. «Це огидно», – сказав Тюрк. Він зазначив, що навмисний напад на цивільне населення та цивільну інфраструктуру є воєнним злочином згідно з міжнародним правом. «Здійснення таких погроз є найсерйознішим міжнародним злочином», – сказав він.

У вівторок американські кіберслужби фактично сказали головне без зайвого драматизму: війна з Іраном може дістатися не лише баз і кораблів, а й повсякденної інфраструктури всередині США. CISA разом із ФБР, АНБ та партнерами попередила про активність, пов’язану з іранськими структурами, спрямовану на критичну інфраструктуру, а сам сигнал був прив’язаний до водопостачання, енергосистеми та промислових контролерів Rockwell Automation й Allen-Bradley.

Найцікавіше в цьому попередженні — його навмисна неповнота. Влада не назвала конкретні об’єкти, не описала масштаб пошкоджень і не показала гучного інциденту, який можна було б винести на першу шпальту. Але саме так і виглядає серйозний сигнал у сфері кібербезпеки критичної інфраструктури: не звіт про вже завершену катастрофу, а спроба змусити операторів діяти до того, як цифровий збій перетвориться на фізичне порушення роботи насосів, клапанів, підстанцій і диспетчерських систем. Це аналітичний висновок із характеру самого урядового попередження та рекомендованих захисних дій.

Промисловий контролер — не ефектний символ війни, але саме він дедалі частіше стає її реальним вузлом. PLC керує процесами, які зазвичай лишаються невидимими для більшості людей: подачею води, роботою електротехнічного обладнання, автоматикою підприємств, логікою об’єктів operational technology. Тому кібератака на такий контур уже не є просто крадіжкою даних. Це потенційна кібервійна, здатна перейти у кіберфізичний ефект — від зупинки сервісу до руйнування технологічного циклу.

У вівторок американські кіберслужби фактично сказали головне без зайвого драматизму: війна з Іраном може дістатися не лише баз і кораблів, а й повсякденної інфраструктури всередині США. CISA разом із ФБР, АНБ та партнерами попередила про активність, пов’язану з іранськими структурами, спрямовану на критичну інфраструктуру, а сам сигнал був прив’язаний до водопостачання, енергосистеми та промислових контролерів Rockwell Automation й Allen-Bradley.

Найцікавіше в цьому попередженні — його навмисна неповнота. Влада не назвала конкретні об’єкти, не описала масштаб пошкоджень і не показала гучного інциденту, який можна було б винести на першу шпальту. Але саме так і виглядає серйозний сигнал у сфері кібербезпеки критичної інфраструктури: не звіт про вже завершену катастрофу, а спроба змусити операторів діяти до того, як цифровий збій перетвориться на фізичне порушення роботи насосів, клапанів, підстанцій і диспетчерських систем. Це аналітичний висновок із характеру самого урядового попередження та рекомендованих захисних дій.

Промисловий контролер — не ефектний символ війни, але саме він дедалі частіше стає її реальним вузлом. PLC керує процесами, які зазвичай лишаються невидимими для більшості людей: подачею води, роботою електротехнічного обладнання, автоматикою підприємств, логікою об’єктів operational technology. Тому кібератака на такий контур уже не є просто крадіжкою даних. Це потенційна кібервійна, здатна перейти у кіберфізичний ефект — від зупинки сервісу до руйнування технологічного циклу.

Як уже відзначав Дейком, найнебезпечніша риса сучасної ескалації полягає не в екзотичній складності атаки, а в банальності входу. Попередні спільні advisories США та партнерів показували, що пов’язані з КВІР актори вже атакували PLC у водному, енергетичному, транспортному та суміжних секторах, часто використовуючи інтернет-доступність пристроїв, стандартні порти, а іноді й заводські або відсутні паролі. Саме тому уряд знову повертається до майже принизливо базових вимог: прибрати operational technology з відкритого інтернету, увімкнути multifactor authentication, замінити default passwords і розвести IT та OT-контури.

Це робить особливо вразливим саме сектор водопостачання. За оцінкою GAO, у США існує близько 170 тисяч систем питної води та водовідведення, а EPA досі не завершила повноцінну національну стратегію кіберзахисту сектора й мала проблеми навіть із достовірністю інструментів оцінки ризику. Іншими словами, країна входить у фазу великої геополітичної напруги з інфраструктурою, де багато операторів давно знають про кіберзагрози, але не мають однаково сильного рівня захисту, персоналу й грошей на модернізацію.

У цьому є й історична іронія. Ще у 2010 році американські ICS-advisories описували Stuxnet як шкідливе ПЗ, спрямоване на Siemens control software. Сьогодні стратегічна граматика повертається у дзеркальному вигляді: логіка удару по індустріальному керуванню вже не виглядає винятком для ядерного об’єкта десь далеко, вона стає нормальною мовою протистояння навколо критичної інфраструктури, де мішенню можуть бути вже не центрифуги, а муніципальна вода, енергетика й міські системи.

Саме тому нинішнє попередження варто читати не як технічну примітку, а як політичний документ війни. Для держави, яка не може легко завдати симетричного удару по материкових США, кібератака на water systems або energy systems є привабливим інструментом: вона дешевша за ракету, менш помітна за диверсію, дає простір для заперечення і тисне не на фронт, а на цивільний ритм життя. Окремі урядові та приватні оцінки вже фіксують підвищений ризик disruptive attacks, DDoS-кампаній, ransomware і навіть destructive activity з боку іранських акторів на тлі теперішньої війни.

Звідси й головний висновок. Реальна слабкість сучасної наддержави може починатися не там, де бракує авіації чи ПРО, а там, де водоканал, електромережа або локальний оператор досі тримають промислові контролери занадто близько до публічної мережі. Попередження CISA важливе не тому, що воно обіцяє темряву вже цієї ночі. Воно важливе тому, що показує: у 2026 році геополітика, кібербезпека, водопостачання, енергосистема і промислова автоматика остаточно злилися в один театр війни — і перемикач цього театру часто стоїть не в штабі, а в шафі з PLC.

Генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров'я доктор Тедрос Адханом Гебреєсус у вівторок повторив попередні попередження Міжнародного агентства з атомної енергії щодо продовження ударів поблизу іранської атомної електростанції в Бушері. «Такі дії можуть призвести до серйозної радіологічної аварії із серйозними та довгостроковими наслідками для здоров'я людей зараз і для майбутніх поколінь, а також завдати шкоди навколишньому середовищу в Ірані, регіоні та за його межами», – сказав він. У понеділок МАГАТЕ підтвердило наслідки військових ударів поблизу станції, яку воно назвало «діючою станцією з великою кількістю ядерного палива», заявивши, що влучання «можуть спричинити серйозну радіологічну аварію».

Генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров'я доктор Тедрос Адханом Гебреєсус у вівторок повторив попередні попередження Міжнародного агентства з атомної енергії щодо продовження ударів поблизу іранської атомної електростанції в Бушері. «Такі дії можуть призвести до серйозної радіологічної аварії із серйозними та довгостроковими наслідками для здоров'я людей зараз і для майбутніх поколінь, а також завдати шкоди навколишньому середовищу в Ірані, регіоні та за його межами», – сказав він. У понеділок МАГАТЕ підтвердило наслідки військових ударів поблизу станції, яку воно назвало «діючою станцією з великою кількістю ядерного палива», заявивши, що влучання «можуть спричинити серйозну радіологічну аварію».

Найважливіше про цю війну сьогодні говорить не лише сама зброя, а й те, про що влада готова говорити вголос. Коли Білий дім і Пентагон із майже кінематографічною насолодою розкривають деталі ризикованої операції з порятунку американського льотчика, але водночас уникають публічного звіту про удар по іранській школі, це вже не просто різниця в інформаційній тактиці. Це ієрархія цінностей, у якій героїзм придатний для трансляції, а відповідальність — ні.

Рятувальна місія справді була масштабною. За публічними словами Дональда Трампа й генерала Дена Кейна, США задіяли десятки літаків, сотні військових, розвідувальні технології ЦРУ, вертольоти, дозаправлення в повітрі й операції з відволікання, щоб витягти екіпаж F-15E, збитого над Іраном; одного авіатора дістали за кілька годин, другого — майже через дві доби. Це той тип військової історії, який легко перетворюється на наратив про мужність, технічну перевагу і державну рішучість.

На іншому полюсі — удар 28 лютого по початковій школі в Мінабі. Попередні висновки американського військового розслідування, на які посилаються правозахисники та сенатори, вказують, що саме США, ймовірно, відповідальні за атаку Tomahawk по школі, де загинули щонайменше 168–175 людей, переважно діти; окремі матеріали також вказують на використання застарілих даних під час вибору цілі. Саме тут офіційна відвертість раптом закінчується.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану Есмаїл Багаї у соціальних мережах засудив знищення Ізраїлем синагоги в центрі Тегерана та осквернення сувоїв Тори. «Напад на цю прекрасну синагогу, як і напади на мечеті, церкви, школи, лікарні, житлові райони та промислову інфраструктуру, викликає огиду у всіх іранців», – сказав він. «Іранці єдині та рішуче налаштовані захищати свою батьківщину».

Ізраїльські військові у дописі на своєму перськомовному акаунті X висловили жаль з приводу «супутньої шкоди» синагозі, яка, за їхніми словами, була пошкоджена, коли вони обстріляли високопоставленого командира у вівторок ввечері.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану Есмаїл Багаї у соціальних мережах засудив знищення Ізраїлем синагоги в центрі Тегерана та осквернення сувоїв Тори. «Напад на цю прекрасну синагогу, як і напади на мечеті, церкви, школи, лікарні, житлові райони та промислову інфраструктуру, викликає огиду у всіх іранців», – сказав він. «Іранці єдині та рішуче налаштовані захищати свою батьківщину».

Ізраїльські військові у дописі на своєму перськомовному акаунті X висловили жаль з приводу «супутньої шкоди» синагозі, яка, за їхніми словами, була пошкоджена, коли вони обстріляли високопоставленого командира у вівторок ввечері.

Іран у вівторок припинив прямий дипломатичний контакт зі Сполученими Штатами напередодні дедлайну, який Дональд Трамп прив’язав до відкриття Ормузької протоки. Тегеран залишив можливість непрямих сигналів через посередників, але сам факт розриву показовий: переговорний канал не витримав не лише воєнного тиску, а й риторики, яка перейшла від примусу до погрози знищення цілої країни.

Вашингтон наполягав на угоді в межах короткого вікна деескалації, а посередники, серед яких фігурували Пакистан, Єгипет і Туреччина, просували 45-денне припинення вогню як паузу для ширших домовленостей. Іран, зі свого боку, відкинув тимчасову паузу, передавши через Пакистан власну відповідь із вимогою не короткого перепочинку, а постійного припинення війни, зняття санкцій і політичних гарантій. Уже до дедлайну було видно, що сторони сперечаються не про техніку миру, а про саме визначення капітуляції.

Але вирішальним стало інше. Коли Трамп публічно заговорив про те, що “ціла цивілізація помре цієї ночі”, і знову прив’язав можливу ескалацію до мостів, електростанцій та іншої критичної інфраструктури, він різко звузив простір для тих сил усередині Ірану, які ще могли продавати суспільству компроміс як раціональний вихід. У такому режимі погроза перестає бути важелем і стає подарунком для жорсткої лінії.

Іран у вівторок припинив прямий дипломатичний контакт зі Сполученими Штатами напередодні дедлайну, який Дональд Трамп прив’язав до відкриття Ормузької протоки. Тегеран залишив можливість непрямих сигналів через посередників, але сам факт розриву показовий: переговорний канал не витримав не лише воєнного тиску, а й риторики, яка перейшла від примусу до погрози знищення цілої країни.

Вашингтон наполягав на угоді в межах короткого вікна деескалації, а посередники, серед яких фігурували Пакистан, Єгипет і Туреччина, просували 45-денне припинення вогню як паузу для ширших домовленостей. Іран, зі свого боку, відкинув тимчасову паузу, передавши через Пакистан власну відповідь із вимогою не короткого перепочинку, а постійного припинення війни, зняття санкцій і політичних гарантій. Уже до дедлайну було видно, що сторони сперечаються не про техніку миру, а про саме визначення капітуляції.

Але вирішальним стало інше. Коли Трамп публічно заговорив про те, що “ціла цивілізація помре цієї ночі”, і знову прив’язав можливу ескалацію до мостів, електростанцій та іншої критичної інфраструктури, він різко звузив простір для тих сил усередині Ірану, які ще могли продавати суспільству компроміс як раціональний вихід. У такому режимі погроза перестає бути важелем і стає подарунком для жорсткої лінії.

Як уже відзначав Дейком, авторитарні системи найкраще мобілізуються не тоді, коли їм пропонують складний компроміс, а тоді, коли зовнішній тиск можна перекодувати в історію про національне приниження і цивілізаційне виживання. Саме це зараз і відбувається в Тегерані: будь-яка внутрішня дискусія про поступки починає виглядати не як прагматизм, а як слабкість перед ворогом, який більше не приховує наміру бити по самому каркасу повсякденного життя. Це аналітичний висновок із публічної риторики сторін та реакції іранського керівництва.

Саме тому нинішній зрив контактів важливий не лише дипломатично, а й політично. Ще вчора розмова могла точитися навколо умов перемир’я, режиму судноплавства, санкцій, ядерної програми й регіональної безпеки. Сьогодні вона дедалі більше зводиться до питання, чи можна взагалі вести переговори після того, як одна сторона почала описувати іншу не як противника, а як цивілізацію, допустиму до стирання. У такій рамці компроміс стає майже психологічно неможливим.

Це особливо важливо для іранської внутрішньої політики. Навіть якщо в керівництві існували суперечки щодо тактичної деескалації, публічна мова про руйнування мостів, енергосистеми й міської інфраструктури неминуче підсилює тих, хто роками доводив: США не можна довіряти навіть у форматі тимчасового перемир’я. Коли зовнішній ультиматум торкається не лише військових об’єктів, а базових умов цивільного життя, аргумент “домовлятися треба зараз” слабшає, а аргумент “відступ тільки пришвидшить новий удар” стає політично сильнішим. Це також є обґрунтованим висновком із зафіксованої динаміки переговорів і погроз.

Паралельно руйнується і міжнародна легітимність тиску. Генеральний секретар ООН назвав подібну риторику підбурливою, а міжнародні правові й гуманітарні структури наголошують: навмисні удари по цивільній інфраструктурі можуть становити воєнний злочин. Це означає, що дипломатичний провал розгортається не в нейтральному полі, а на тлі дедалі ширшої дискусії про межі допустимого у війні. Коли примус починає виглядати як готовність знехтувати правом війни, він втрачає частину сили навіть для союзників.

Ормузька протока, звісно, лишається серцевиною кризи. Саме вона тримає разом військовий, економічний та енергетичний вимір конфлікту, а її блокування вже стало глобальною проблемою для ринків, логістики й урядів далеко за межами регіону. Але тут і полягає стратегічна помилка максималізму: що вища ціна кризи для світу, то сильнішою стає спокуса вимагати швидкого рішення будь-якою ціною. І що агресивнішим стає цей тиск, то легше Тегерану подати себе не джерелом загрози, а стороною, яку хочуть примусити до підкорення.

У цьому сенсі зрив прямого контакту — не випадковий збій і не емоційна реакція на одну фразу. Це структурний наслідок стратегії, в якій дедлайн, бомбардування інфраструктури, погрози цивілізаційному знищенню й вимога швидкої поступки зібрані в один пакет. Така стратегія може лякати ринки, союзників і цивільне населення. Але вона не обов’язково ламає режим, який побудований на логіці облоги. Навпаки, вона часто повертає йому головний політичний ресурс — мобілізацію через страх і гідність.

Саме тому нинішній момент варто читати тверезо. Трамп, схоже, вважає, що гранична ескалація пришвидшує угоду. Насправді вона зменшує кількість людей у Тегерані, здатних цю угоду просувати. І що більше Вашингтон говорить мовою руйнування, то менше шансів, що Іран відповість мовою поступки. У короткій перспективі така риторика створює драму. У довшій — вона цементує війну.

Посол Ірану в Організації Об'єднаних Націй заявив на засіданні Ради Безпеки у вівторок, що Іран «категорично відкидає» тимчасове припинення вогню і що будь-яка угода повинна забезпечити те, що він назвав остаточним припиненням агресії, з достовірними, перевіреними гарантіями запобігання її повторенню.

Посол Амір Саїд Іравані зробив ці заяви після того, як Росія та Китай наклали вето на резолюцію Ради Безпеки щодо Ормузької протоки, що він схвалив.

Посол Ірану в Організації Об'єднаних Націй заявив на засіданні Ради Безпеки у вівторок, що Іран «категорично відкидає» тимчасове припинення вогню і що будь-яка угода повинна забезпечити те, що він назвав остаточним припиненням агресії, з достовірними, перевіреними гарантіями запобігання її повторенню.

Посол Амір Саїд Іравані зробив ці заяви після того, як Росія та Китай наклали вето на резолюцію Ради Безпеки щодо Ормузької протоки, що він схвалив.

Провідний демократ у Комітеті Сенату з питань збройних сил заявив, що попередження президента Трампа про те, що «ціла цивілізація загине сьогодні ввечері», якщо з Іраном не буде досягнуто угоди, «примірне з геноцидом». Сенатор Джек Рід з Род-Айленда, зазвичай стриманий голос, сказав, що президент, «здається, втратив контроль» і «став таким же фанатичним, як і лідери режиму в Тегерані». «Зловісні настрої, які він пропонує, були б злочином», – сказав він.

Провідний демократ у Комітеті Сенату з питань збройних сил заявив, що попередження президента Трампа про те, що «ціла цивілізація загине сьогодні ввечері», якщо з Іраном не буде досягнуто угоди, «примірне з геноцидом». Сенатор Джек Рід з Род-Айленда, зазвичай стриманий голос, сказав, що президент, «здається, втратив контроль» і «став таким же фанатичним, як і лідери режиму в Тегерані». «Зловісні настрої, які він пропонує, були б злочином», – сказав він.

Фарсі-X Армії оборони Ізраїлю повідомив, що у вівторок ввечері військові атакували високопоставленого командира у військовому штабі Ірану Хатам аль-Анбія. Ім'я чиновника не названо, і зазначається, що результати удару все ще оцінюються.

Воно висловило жаль з приводу «супутньої шкоди» синагозі, пошкодженої в результаті цього удару, який, за його словами, був спрямований на високопоставленого військового чиновника.

Фарсі-X Армії оборони Ізраїлю повідомив, що у вівторок ввечері військові атакували високопоставленого командира у військовому штабі Ірану Хатам аль-Анбія. Ім'я чиновника не названо, і зазначається, що результати удару все ще оцінюються.

Воно висловило жаль з приводу «супутньої шкоди» синагозі, пошкодженої в результаті цього удару, який, за його словами, був спрямований на високопоставленого військового чиновника.

У сучасній війні найнебезпечніше починається не тоді, коли лунають вибухи, а тоді, коли зникають слова, що досі стримували вибір цілей. Якщо державний лідер відкрито говорить про знищення електростанцій, мостів і цивільної інфраструктури як про допустимий інструмент тиску, війна змінює не тільки масштаб. Вона змінює саму норму.

Саме це сьогодні відбувається навколо погроз завдати ударів по Ірану так, щоб паралізувати не лише військові можливості країни, а й її повсякденне життя. Мова вже не про окремі об’єкти на полі бою, а про енергосистему, транспорт, міське середовище, тобто про ті структури, без яких цивільне населення не може ані лікуватися, ані пересуватися, ані просто виживати.

Юридично межа тут доволі чітка, хоча політично її постійно намагаються розмити. Міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції, принцип пропорційності та сам закон війни виходять з базового правила: цивільні об’єкти не можуть бути законною мішенню лише тому, що їхнє знищення болісне для суспільства. Війна не дає ліцензії на нищення цивільного життя як такого.

У сучасній війні найнебезпечніше починається не тоді, коли лунають вибухи, а тоді, коли зникають слова, що досі стримували вибір цілей. Якщо державний лідер відкрито говорить про знищення електростанцій, мостів і цивільної інфраструктури як про допустимий інструмент тиску, війна змінює не тільки масштаб. Вона змінює саму норму.

Саме це сьогодні відбувається навколо погроз завдати ударів по Ірану так, щоб паралізувати не лише військові можливості країни, а й її повсякденне життя. Мова вже не про окремі об’єкти на полі бою, а про енергосистему, транспорт, міське середовище, тобто про ті структури, без яких цивільне населення не може ані лікуватися, ані пересуватися, ані просто виживати.

Юридично межа тут доволі чітка, хоча політично її постійно намагаються розмити. Міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції, принцип пропорційності та сам закон війни виходять з базового правила: цивільні об’єкти не можуть бути законною мішенню лише тому, що їхнє знищення болісне для суспільства. Війна не дає ліцензії на нищення цивільного життя як такого.

Як уже відзначав Дейком, найтривожніший симптом ескалації — не сама жорстокість бойових дій, а спроба представити руйнування цивільного середовища як нібито раціональну військову технологію. У цей момент мова права підмінюється мовою примусу, а цивільне населення починають розглядати не як тих, кого слід захищати, а як середовище тиску на противника.

Тут і з’являється небезпечна сіра зона, на яку часто спираються військові штаби. Електростанції, енергомережі, мости, логістичні вузли можуть називати об’єктами подвійного призначення. Формально така логіка не виникла з повітря: справді існує інфраструктура, що одночасно підтримує цивільне життя і може давати військову перевагу. Але саме тому поріг для удару по ній має бути не нижчим, а набагато вищим.

Інакше поняття “подвійного призначення” перетворюється на універсальне виправдання майже для всього. Якщо електрика живить і лікарню, і військовий штаб, чи стає вся енергосистема законною ціллю? Якщо містом рухаються і цивільні, і військові машини, чи дозволяє це руйнувати переправу без огляду на гуманітарні наслідки? Саме в таких питаннях і вирішується, чи працює міжнародне право, чи його лише цитують.

Наслідки ударів по цивільній інфраструктурі завжди ширші за сам момент атаки. Блекаут — це не просто темрява. Це зупинка насосів, перебої з водою, колапс холодових ланцюгів для ліків, ризик для реанімацій, транспортний хаос, зростання смертності серед тих, хто ніколи не тримав у руках зброї. Коли під удар іде електростанція, мішенню стає не бетонний об’єкт, а ціла система виживання міста.

Саме тому принцип пропорційності в міжнародному гуманітарному праві не є декоративною формулою. Він вимагає зважувати не лише очікувану військову вигоду, а й передбачувану шкоду для цивільного населення. Якщо командування знає, що руйнування певного об’єкта спричинить масові страждання, воно не може вдавати, ніби цього ефекту не існує. Передбачувана гуманітарна катастрофа — не побічна деталь, а центральний елемент правової оцінки.

Окрема небезпека полягає в тому, що публічні погрози з найвищого політичного рівня змінюють поведінку не лише супротивника, а й власної військової вертикалі. Коли керівник держави риторично легалізує удари по цивільних об’єктах, це створює атмосферу, в якій незаконний наказ може почати сприйматися як очікувана форма лояльності. Правова межа руйнується не одним рішенням, а поступовим зсувом допустимого.

Це особливо важливо в добу дронів, супутникового наведення, алгоритмів і постійного спостереження. Технології роблять майже будь-яку точку досяжною, але не роблять її автоматично законною мішенню. Навпаки, що точнішими стають інструменти ураження, то слабшим виглядає виправдання на кшталт “інакше було неможливо”. Висока точність зброї не скасовує відповідальності — вона підвищує вимогу до вибору цілі.

У цьому сенсі нинішня дискусія виходить далеко за межі Ірану. Вона стосується всієї глобальної норми війни після України, Гази, Лівану та інших конфліктів, де цивільні дедалі частіше опиняються в центрі бойової логіки. Якщо удари по електростанціях, мостах і міській інфраструктурі почнуть нормально описувати як ефективний спосіб примусу, то міжнародне гуманітарне право втратить не букву, а авторитет.

І тоді найнебезпечнішим стане не окремий воєнний злочин, а нова звичка. Світ поступово звикне до думки, що цивільна інфраструктура — це просто розширене поле бою, а захист цивільних — лише риторичний додаток до пресрелізів. Саме проти цієї звички й існують Женевські конвенції: не для того, щоб зробити війну гуманною, а для того, щоб не дозволити їй остаточно знищити межу між армією і суспільством.

Тому питання сьогодні стоїть жорстко і без евфемізмів. Чи залишаються електростанції, мости, лікарні, водогони й міська інфраструктура цивільними об’єктами, захищеними міжнародним правом, чи їх уже готові переписати в категорію допустимих мішеней за політичної потреби. Від відповіді на це залежить не тільки доля окремої кампанії проти Ірану, а й те, чи лишається в сучасній війні хоча б мінімальна правова межа.

Демократичні законодавці в Комітеті з питань закордонних справ Палати представників засудили погрози президента Трампа вчинити воєнні злочини в Ірані, знищивши цивільну інфраструктуру країни та знищивши її «всю цивілізацію», як він висловився в дописі в соціальних мережах у вівторок вранці. «Погрози знищити іранські електростанції та мости – це не стратегія, це воєнний злочин», – заявив Грегорі Мікс з Нью-Йорка, провідний демократ у комітеті. «У цей критичний момент Сполучені Штати повинні негайно домагатися деескалації та скоординованої дипломатичної стратегії з нашими союзниками».

Демократичні законодавці в Комітеті з питань закордонних справ Палати представників засудили погрози президента Трампа вчинити воєнні злочини в Ірані, знищивши цивільну інфраструктуру країни та знищивши її «всю цивілізацію», як він висловився в дописі в соціальних мережах у вівторок вранці. «Погрози знищити іранські електростанції та мости – це не стратегія, це воєнний злочин», – заявив Грегорі Мікс з Нью-Йорка, провідний демократ у комітеті. «У цей критичний момент Сполучені Штати повинні негайно домагатися деескалації та скоординованої дипломатичної стратегії з нашими союзниками».

Повернення Сесіль Колер і Жака Парі до Франції виглядає як щасливий фінал приватної трагедії. Насправді це насамперед політичний епізод великої близькосхідної кризи: двоє вчителів, затриманих під час туристичної поїздки, стали частиною торгу між державою, що тримає людей, і державою, яка змушена повертати своїх громадян у дедалі гірших умовах.

Їх арештували в Ірані у травні 2022 року. Після більш ніж трьох років ув’язнення їх випустили з в’язниці в листопаді 2025-го, але не дозволили залишити країну: відтоді вони перебували на території французького посольства в Тегерані. Лише тепер Тегеран дав згоду на виїзд, а Париж публічно подякував Оману за посередництво.

Саме ця затримка між звільненням і реальним від’їздом пояснює суть справи краще за будь-які заяви. Формально люди вже не в тюрмі, але фактично ще залишаються інструментом тиску. Робоча група ООН з питань довільних затримань визнала їхнє ув’язнення свавільним, а Париж давно називав такі справи не звичайним кримінальним переслідуванням, а державною практикою захоплення заручників.

Повернення Сесіль Колер і Жака Парі до Франції виглядає як щасливий фінал приватної трагедії. Насправді це насамперед політичний епізод великої близькосхідної кризи: двоє вчителів, затриманих під час туристичної поїздки, стали частиною торгу між державою, що тримає людей, і державою, яка змушена повертати своїх громадян у дедалі гірших умовах.

Їх арештували в Ірані у травні 2022 року. Після більш ніж трьох років ув’язнення їх випустили з в’язниці в листопаді 2025-го, але не дозволили залишити країну: відтоді вони перебували на території французького посольства в Тегерані. Лише тепер Тегеран дав згоду на виїзд, а Париж публічно подякував Оману за посередництво.

Саме ця затримка між звільненням і реальним від’їздом пояснює суть справи краще за будь-які заяви. Формально люди вже не в тюрмі, але фактично ще залишаються інструментом тиску. Робоча група ООН з питань довільних затримань визнала їхнє ув’язнення свавільним, а Париж давно називав такі справи не звичайним кримінальним переслідуванням, а державною практикою захоплення заручників.

Як уже відзначав Дейком, у подібних історіях ключовою подією є не сам арешт, а момент, коли людина перетворюється на дипломатичний актив. Іран давно працює саме в цій логіці: іноземний громадянин, особливо з європейської країни, стає не лише об’єктом слідства, а й важелем у ширшому конфлікті — від санкцій і ядерної програми до переговорів про регіональну безпеку.

Звільнення цієї пари саме зараз важко відривати від воєнного контексту. Франція намагалася дистанціюватися від війни США та Ізраїлю проти Ірану, наголошуючи на безпеці своїх громадян, захисті власних об’єктів і свободі навігації, а не на входженні у ще одну близькосхідну кампанію. Така позиція, з одного боку, зменшувала простір для прямої конфронтації з Тегераном, а з іншого — відкривала вузький канал для переговорів.

Це не означає, що Париж пом’якшив свою лінію щодо Ірану. Навпаки, Франція разом із партнерами посилила тиск навколо іранської ядерної програми, озброєнь і регіональної дестабілізації. Але сучасна дипломатія часто влаштована парадоксально: країна може одночасно вимагати санкцій, говорити про порушення прав людини і все ж вести дуже прагматичні перемовини про конкретних людей, відокремлюючи гуманітарний канал від усього іншого.

Показово й те, що Франція торік винесла цю справу до Міжнародного суду ООН, а у вересні 2025 року сама попросила зняти її з розгляду. Це не є прямим доказом таємної угоди, але добре показує інше: коли йдеться про повернення заручників, юридичний шлях майже завжди поступається місцем політичному торгу. Суд створює тиск, але двері відчиняє не він, а переговорник.

Навіть навколо самого звільнення сторони просувають різні версії. Тегеран намагається показати, що йдеться про частину ширшого обміну й підтвердження власної переговорної ваги. Париж це заперечує, бо для нього принципово не легалізувати враження, ніби захоплення іноземців справді працює як ефективна модель зовнішньої політики. У цій розбіжності — вся моральна двозначність подібних операцій.

Для Емманюеля Макрона повернення пари — ще й внутрішньополітичний момент. У час, коли Франція намагається не бути втягнутою у велику війну на Близькому Сході, звільнення власних громадян дає рідкісний приклад зовнішньополітичного результату без військової участі. Але це не перемога в чистому вигляді: держава виконує базовий обов’язок, водночас демонструючи, наскільки обмеженими є її інструменти перед режимом, що мислить людьми як розмінною монетою.

Для Європи ця історія має ще неприємніший висновок. Кожне успішне повернення заручника рятує конкретне життя, але не руйнує систему. Якщо за звільненням не настає відчутна політична ціна для держави, що вдалася до свавільного ув’язнення, практика лише закріплюється. Дипломатія заручників тримається саме на цій асиметрії: гуманна демократія завжди буде боротися за своїх людей, а авторитарний режим завжди знатиме, що на цьому можна заробити.

Тому повернення Сесіль Колер і Жака Парі — це не кінець історії, а її найвидиміший епізод. Франція забирає додому двох своїх громадян, але сама архітектура кризи лишається незмінною: Іран знову показав, що вміє конвертувати людські долі в дипломатичний ресурс, а Європа — що досі не знайшла способу зламати цю модель, не ризикуючи життями тих, кого намагається врятувати.

Ціни на акції та нафту дещо змінили свої попередні тенденції після того, як Axios опублікувала звіт, у якому йдеться про «проблиск» прогресу в переговорах між Сполученими Штатами та Іраном. У звіті посилаються на офіційних осіб США та Ізраїлю, а також два інших неназваних джерела. Індекс S&P 500 залишається приблизно на 0,3 відсотка нижче, порівняно з падінням на понад 1 відсоток раніше того ж дня. Внутрішні ціни на сиру нафту знизилися з максимуму за день, але залишилися більш ніж на 2 відсотки вищими, перевищивши 115 доларів за барель.

Ціни на акції та нафту дещо змінили свої попередні тенденції після того, як Axios опублікувала звіт, у якому йдеться про «проблиск» прогресу в переговорах між Сполученими Штатами та Іраном. У звіті посилаються на офіційних осіб США та Ізраїлю, а також два інших неназваних джерела. Індекс S&P 500 залишається приблизно на 0,3 відсотка нижче, порівняно з падінням на понад 1 відсоток раніше того ж дня. Внутрішні ціни на сиру нафту знизилися з максимуму за день, але залишилися більш ніж на 2 відсотки вищими, перевищивши 115 доларів за барель.

Посольство США в Саудівській Аравії рекомендує американцям переглянути можливість здійснення хаджу цього року «через поточну ситуацію з безпекою та періодичні перебої в подорожах».

Очікується, що кожен працездатний мусульманин, який може собі це дозволити, хоча б раз у житті здійснить подорож до Мекки, найсвятішого міста ісламу.

Посольство США в Саудівській Аравії рекомендує американцям переглянути можливість здійснення хаджу цього року «через поточну ситуацію з безпекою та періодичні перебої в подорожах».

Очікується, що кожен працездатний мусульманин, який може собі це дозволити, хоча б раз у житті здійснить подорож до Мекки, найсвятішого міста ісламу.

У вівторок конфлікт навколо Ірану увійшов у нову фазу: це була вже не просто ескалація, а прискорення за графіком. Чим ближче підходив дедлайн, призначений Дональдом Трампом на 8:00 вечора за східним часом США 7 квітня 2026 року, тим швидше сторони намагалися змінити реальність до настання цієї години. Ізраїль бив по мостах і транспортних вузлах в Ірані, Сполучені Штати завдали ударів по військових цілях на острові Харк, а Іран відповідав пусками в бік Ізраїлю та спробами дістати енергетичні об’єкти в Саудівській Аравії та ОАЕ. Це вже не дипломатія під тиском. Це тиск, який почав пожирати саму дипломатію.

Найважливіше тут те, що ритм ударів змінився не випадково. Вашингтон і Єрусалим намагалися довести Тегерану, що ціна затягування зростає буквально щогодини. Але Тегеран прочитав це інакше: не як сигнал до компромісу, а як доказ того, що від нього вимагають не угоди, а підкорення. Саме тому, за повідомленнями американських та інших західних джерел, Іран вийшов із переговорного процесу зі США, який і без того буксував через посередників. У результаті до вечора вівторка війна вийшла з формули “удари заради угоди” і наблизилася до формули “удари замість угоди”.

За попереднім аналізом Дейком, саме в цьому і полягає справжній злам моменту. Поки дедлайни ще сприймалися як частина переговорної гри, вони залишали простір для маневру. Але коли до них додалася риторика про “цілу цивілізацію”, яку можна знищити за одну ніч, тиск втратив форму важеля і набув форми екзистенційної погрози. Для будь-якої мобілізаційної системи, а особливо для іранської, це майже гарантовано означає одне: навіть внутрішньо втомлене суспільство легше зшити через страх зовнішнього знищення, ніж розколоти на користь зовнішнього диктату.

У вівторок конфлікт навколо Ірану увійшов у нову фазу: це була вже не просто ескалація, а прискорення за графіком. Чим ближче підходив дедлайн, призначений Дональдом Трампом на 8:00 вечора за східним часом США 7 квітня 2026 року, тим швидше сторони намагалися змінити реальність до настання цієї години. Ізраїль бив по мостах і транспортних вузлах в Ірані, Сполучені Штати завдали ударів по військових цілях на острові Харк, а Іран відповідав пусками в бік Ізраїлю та спробами дістати енергетичні об’єкти в Саудівській Аравії та ОАЕ. Це вже не дипломатія під тиском. Це тиск, який почав пожирати саму дипломатію.

Найважливіше тут те, що ритм ударів змінився не випадково. Вашингтон і Єрусалим намагалися довести Тегерану, що ціна затягування зростає буквально щогодини. Але Тегеран прочитав це інакше: не як сигнал до компромісу, а як доказ того, що від нього вимагають не угоди, а підкорення. Саме тому, за повідомленнями американських та інших західних джерел, Іран вийшов із переговорного процесу зі США, який і без того буксував через посередників. У результаті до вечора вівторка війна вийшла з формули “удари заради угоди” і наблизилася до формули “удари замість угоди”.

За попереднім аналізом Дейком, саме в цьому і полягає справжній злам моменту. Поки дедлайни ще сприймалися як частина переговорної гри, вони залишали простір для маневру. Але коли до них додалася риторика про “цілу цивілізацію”, яку можна знищити за одну ніч, тиск втратив форму важеля і набув форми екзистенційної погрози. Для будь-якої мобілізаційної системи, а особливо для іранської, це майже гарантовано означає одне: навіть внутрішньо втомлене суспільство легше зшити через страх зовнішнього знищення, ніж розколоти на користь зовнішнього диктату.

Тому удари по мостах і транспортній інфраструктурі мають значення більше, ніж окремі тактичні епізоди. Міст — це не просто споруда. Це знак того, що війна почала бити по здатності країни рухатися, постачати, працювати і тримати буденну цілісність. Те саме стосується залізниці, нафтологістики і зв’язку між регіонами. Коли такі цілі стають нормою, конфлікт переходить із площини “послабити військовий потенціал” у площину “розхитати сам каркас державного життя”. Саме це ми і побачили у вівторок.

Удар по військових цілях на Харк теж був не лише військовим жестом. Острів Харк — нерв іранського нафтового експорту. Навіть якщо удари не знищили безпосередньо нафтові потужності, сам вибір цього вузла означав, що США хотіли показати Ірану свою готовність торкнутися центру його зовнішньоекономічного дихання. Це дуже тонка, але зрозуміла мова: ми ще не перекрили кровообіг, але вже демонструємо, що можемо дотягнутися до артерії. Такі сигнали рідко ведуть до довіри. Вони частіше ведуть до жорсткішої оборонної логіки.

Відповідь Ірану підтвердила, що регіональна географія війни продовжує розширюватися. Саудівська Аравія повідомила, що уламки збитих ракет упали поблизу енергетичних об’єктів у східній частині країни. В ОАЕ фіксували нові запуски та перехоплення, а в Шарджі йшлося про інцидент із балістичною ракетою. Це означає, що Перська затока остаточно перестає бути лише “фоном” великої війни. Вона стає її прямим середовищем. Чим більше таких епізодів, тим ближче регіон до стану, коли нейтральний тил перестає існувати навіть формально.

Не менш важливо й те, що Ізраїль і США фактично синхронізували різні типи тиску. Ізраїль бив по транспорту й внутрішньому зв’язку Ірану, а США — по військових цілях, критично важливих для стратегічної економіки та символіки примусу. Така комбінація створює для Тегерана відчуття багатошарового стискання: всередині країни порушується звична інфраструктура, а зовні демонструється вразливість ключових експортних вузлів. Але саме ця багатошаровість і знижує шанси на швидке політичне відступлення, бо режим починає сприймати ситуацію не як частковий тиск, а як сценарій поетапного знекровлення.

Парадоксально, але дедлайн Трампа, схоже, прискорив не мир, а очищення позицій. США показали, що готові йти далі. Ізраїль показав, що не збирається звужувати кампанію до символічних ударів. Іран показав, що готовий відповідати ширше по регіону і водночас відмовлятися від переговорів, якщо ті супроводжуються мовою цивілізаційного знищення. Кожна сторона вийшла до вечора з жорсткішою, а не гнучкішою позицією. Це і є головний результат доби.

Саме тому вівторок слід читати не як день, коли війна підійшла до розв’язки, а як день, коли вона остаточно перейшла в режим змагання систем. Уже недостатньо просто завдати удару. Потрібно встигнути завдати його до певної години, показати здатність зламати чужу логістику, похитнути чужу економіку, розширити карту ризику на сусідів і при цьому не дати супернику часу перевести страх у нову політичну рамку. Коли конфлікт починає жити в такому темпі, кожен дедлайн стає не сходинкою до компромісу, а турбіною нової ескалації. І саме це у вівторок побачив Близький Схід.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану висловив незгоду з погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію». Речник Есмаїл Багаї заявив у соціальних мережах, що «сила культури, логіки та віри «цивілізованої» нації у її праведну справу, безсумнівно, переможе логіку грубої сили». Він сказав, що Іран «застосує всі свої можливості та можливості», якщо Трамп виконає свої погрози щодо руйнівних ударів по іранській інфраструктурі.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану висловив незгоду з погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію». Речник Есмаїл Багаї заявив у соціальних мережах, що «сила культури, логіки та віри «цивілізованої» нації у її праведну справу, безсумнівно, переможе логіку грубої сили». Він сказав, що Іран «застосує всі свої можливості та можливості», якщо Трамп виконає свої погрози щодо руйнівних ударів по іранській інфраструктурі.

У Лівані вівторок був днем не лише жалоби, а й політичного оголення. Похорон П’єра Муавада і Флавії Мурад у Яхшуші швидко вийшов за межі приватної втрати. Те, що вони загинули у власному домі в Айн-Сааде, в християнському районі на схід від Бейрута, далеко від звичних зон ударів, зробило цю смерть особливо руйнівною для суспільної уяви. Війна раптом увійшла не туди, де її чекали, а туди, де ще трималося відчуття відносної недоторканності.

Саме тому ця атака вдарила по Лівану сильніше, ніж черговий звіт про зруйновані квартали на півдні. Муавад був місцевим діячем Lebanese Forces — сили, яка роками будувала свою ідентичність на різкому спротиві Hezbollah. Коли така людина гине не на фронті, а вдома, разом із дружиною і ще однією жінкою, трагедія перестає виглядати як “побічний ефект” війни між Ізраїлем та шиїтським рухом. Вона починає читатися як доказ того, що межа між “їхньою” і “нашою” війною для решти Лівану стрімко стирається.

Ізраїль визнав, що вдарив по “терористичній цілі”, а згодом заявив, що Муавад “точно не був ціллю” і що обставини його загибелі переглядаються. Але політична шкода вже настала. Коли держава спершу б’є, а потім уточнює, кого саме не хотіла вбити, для суспільства це звучить не як відповідальність, а як запізніла технічна ремарка після моральної катастрофи.

Архієпископ Пол Коклі, президент Конференції католицьких єпископів США, закликав президента Трампа не проводити погрози військових дій в Ірані. «Загроза знищення цілої цивілізації та навмисне націлювання на цивільну інфраструктуру не можуть бути морально виправданими», – заявив архієпископ Коклі у надзвичайно різкій заяві, безпосередньо критикуючи президента. «Я закликаю президента Трампа відступити від прірви війни та домовитися про справедливе врегулювання заради миру та до того, як буде втрачено ще більше життів».

Він закликав «усіх людей, які прагнуть справжнього миру», приєднатися до майбутнього молитовного чування Папи Лева XIV у суботу.

Архієпископ Пол Коклі, президент Конференції католицьких єпископів США, закликав президента Трампа не проводити погрози військових дій в Ірані. «Загроза знищення цілої цивілізації та навмисне націлювання на цивільну інфраструктуру не можуть бути морально виправданими», – заявив архієпископ Коклі у надзвичайно різкій заяві, безпосередньо критикуючи президента. «Я закликаю президента Трампа відступити від прірви війни та домовитися про справедливе врегулювання заради миру та до того, як буде втрачено ще більше життів».

Він закликав «усіх людей, які прагнуть справжнього миру», приєднатися до майбутнього молитовного чування Папи Лева XIV у суботу.

Війна США та Ірану в цій історії починається не з ракети і не з телевізійного звернення. Вона починається з кімнати, де сумнів уже не мав політичної ваги. Саме там американська зовнішня політика перестала бути процесом зважування ризиків і стала продовженням президентського імпульсу.

Упродовж кількох тижнів Білий дім збирав вузьке коло радників у ситуаційній кімнаті, щоб обговорити не лише військову операцію, а й саму рамку конфлікту. Ізраїль привіз до Вашингтона не стільки аргументи, скільки готовий сценарій: швидкий удар, параліч Ірану, мінімальна відповідь і шанс на зміну режиму.

У такій конструкції Близький Схід постав не як вузол довгих наслідків, а як поле керованої геополітики. Ядерна програма Ірану, ракетна інфраструктура, режим аятол і регіональна ескалація були зібрані в одну логіку: якщо діяти жорстко й швидко, система нібито зламається раніше, ніж встигне відповісти.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану висловив незгоду з погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію». Речник Есмаїл Багаї заявив у соціальних мережах, що «сила культури, логіки та віри «цивілізованої» нації у її праведну справу, безсумнівно, переможе логіку грубої сили». Він сказав, що Іран «застосує всі свої можливості та можливості», якщо Трамп виконає свої погрози щодо руйнівних ударів по іранській інфраструктурі.

Речник Міністерства закордонних справ Ірану висловив незгоду з погрозою президента Трампа знищити «цілу цивілізацію». Речник Есмаїл Багаї заявив у соціальних мережах, що «сила культури, логіки та віри «цивілізованої» нації у її праведну справу, безсумнівно, переможе логіку грубої сили». Він сказав, що Іран «застосує всі свої можливості та можливості», якщо Трамп виконає свої погрози щодо руйнівних ударів по іранській інфраструктурі.

Нафтові ринки поводяться незвично за кілька годин до крайнього терміну о 20:00, який президент Трамп встановив для Ірану для укладення угоди про відновлення Ормузької протоки. Американська ціна на нафту West Texas Intermediate зросла на 3 відсотки, торгуючись близько 116 доларів за барель. Але міжнародний еталон, нафта Brent, майже не змінилася, торгуючись близько 110 доларів за барель.

Ця різниця зводиться до таємниць нафтового ринку: ціни в США відображають вартість нафти, яку буде забезпечено у травні, тоді як міжнародні ціни відображають вартість нафти, поставленої у червні. Коротше кажучи, чим швидше вам потрібна нафта, тим дорожча вона.

Нафтові ринки поводяться незвично за кілька годин до крайнього терміну о 20:00, який президент Трамп встановив для Ірану для укладення угоди про відновлення Ормузької протоки. Американська ціна на нафту West Texas Intermediate зросла на 3 відсотки, торгуючись близько 116 доларів за барель. Але міжнародний еталон, нафта Brent, майже не змінилася, торгуючись близько 110 доларів за барель.

Ця різниця зводиться до таємниць нафтового ринку: ціни в США відображають вартість нафти, яку буде забезпечено у травні, тоді як міжнародні ціни відображають вартість нафти, поставленої у червні. Коротше кажучи, чим швидше вам потрібна нафта, тим дорожча вона.

Рада Безпеки ООН не ухвалила резолюцію Бахрейну, яка закликає країни скоординувати дії щодо відкриття Ормузької протоки. Росія та Китай, постійні члени, наклали вето на резолюцію. 11 голосів було «за», два — «проти». Пакистан, який виступає посередником між Іраном та США, був однією з двох країн, що утрималися.

Рада Безпеки ООН не ухвалила резолюцію Бахрейну, яка закликає країни скоординувати дії щодо відкриття Ормузької протоки. Росія та Китай, постійні члени, наклали вето на резолюцію. 11 голосів було «за», два — «проти». Пакистан, який виступає посередником між Іраном та США, був однією з двох країн, що утрималися.

Посольство США в Бахрейні видало попередження щодо подорожей, в якому застерігає всіх співробітників уряду США залишатися вдома та закликає своїх громадян у країні робити те саме до подальшого повідомлення. Напередодні крайнього терміну, встановленого президентом Трампом у вівторок увечері, у Перській затоці спостерігається зростання кількості іранських атак, що мають знову відкрити Ормузьку протоку.

Крихітне острівне королівство Бахрейн – найменше на Близькому Сході за розміром та населенням – є домівкою для П'ятого флоту ВМС США. З початку війни воно витримувало атаки іранських ракет та безпілотників. За даними міністерства оборони, країна перехопила та знищила дев'ять безпілотників за останні 24 години.

Посольство США в Бахрейні видало попередження щодо подорожей, в якому застерігає всіх співробітників уряду США залишатися вдома та закликає своїх громадян у країні робити те саме до подальшого повідомлення. Напередодні крайнього терміну, встановленого президентом Трампом у вівторок увечері, у Перській затоці спостерігається зростання кількості іранських атак, що мають знову відкрити Ормузьку протоку.

Крихітне острівне королівство Бахрейн – найменше на Близькому Сході за розміром та населенням – є домівкою для П'ятого флоту ВМС США. З початку війни воно витримувало атаки іранських ракет та безпілотників. За даними міністерства оборони, країна перехопила та знищила дев'ять безпілотників за останні 24 години.

На шостому тижні війни між США, Ізраїлем та Іраном Британія формулює не просто тактичну позицію, а принцип. Лондон не відмовляється від союзництва зі Сполученими Штатами, але наполягає: британська територія не може бути стартовим майданчиком для необмеженої наступальної кампанії. У цій формулі важливе кожне слово — і “територія”, і “необмеженої”.

Ця межа була проведена ще на початку березня, коли уряд Кіра Стармера відмовився брати участь у початкових ударах США та Ізраїлю по Ірану. Пізніше Лондон погодив лише “конкретні та обмежені” оборонні дії проти іранських ракетних об’єктів, пов’язаних з атаками на регіональних союзників, наголосивши, що це не означає входження Британії у ширшу війну. Саме на цій юридичній і політичній різниці зараз тримається вся британська лінія.

Суть конфлікту між Лондоном і Вашингтоном тепер не в тому, чи підтримує Британія США, а в тому, де закінчується підтримка і починається співучасть у війні. Дозвіл на зліт американських бомбардувальників з британських баз — це вже не технічна деталь, а акт політичного авторства. Як уже відзначав Дейком, у таких кризах справжня межа союзництва проходить не по гучних заявах, а по праву сказати “так” або “ні” на власній землі.

Іранські державні ЗМІ у вівторок повідомили, що нічні авіаудари по Тегерану зруйнували синагогу. У синагозі Рафі-Нія зберігалися цінні сувої Тори, які зараз поховані під завалами, повідомив державному телеканалу Press TV представник єврейської громади в парламенті Ірану Хомаюн Самея Наджафабаді. За даними напівофіційного інформаційного агентства ISNA, багатовікові Тори синагоги, ймовірно, були серйозно пошкоджені.

Маджид Саїді

Іранські державні ЗМІ у вівторок повідомили, що нічні авіаудари по Тегерану зруйнували синагогу. У синагозі Рафі-Нія зберігалися цінні сувої Тори, які зараз поховані під завалами, повідомив державному телеканалу Press TV представник єврейської громади в парламенті Ірану Хомаюн Самея Наджафабаді. За даними напівофіційного інформаційного агентства ISNA, багатовікові Тори синагоги, ймовірно, були серйозно пошкоджені.

Маджид Саїді

Представник Демократичної партії штату Нью-Йорк і лідер меншості Хакім Джеффріс заявив у вівторок вранці в інтерв'ю, що демократи в Палаті представників наполягатимуть на проведенні ще одного голосування щодо резолюції про обмеження застосування військової сили в Ірані.

«Нам потрібен лише один чи два додаткові республіканці, і я думаю, що ми на шляху до цього», – сказав Джеффріс. Він додав: «Конгрес повинен негайно проголосувати за припинення безрозсудної війни, яку обрав Дональд Трамп, і за те, щоб він не втягнув нас у Третю світову війну».

Представник Демократичної партії штату Нью-Йорк і лідер меншості Хакім Джеффріс заявив у вівторок вранці в інтерв'ю, що демократи в Палаті представників наполягатимуть на проведенні ще одного голосування щодо резолюції про обмеження застосування військової сили в Ірані.

«Нам потрібен лише один чи два додаткові республіканці, і я думаю, що ми на шляху до цього», – сказав Джеффріс. Він додав: «Конгрес повинен негайно проголосувати за припинення безрозсудної війни, яку обрав Дональд Трамп, і за те, щоб він не втягнув нас у Третю світову війну».

Люди утворюють живі ланцюги вздовж мостів та навколо електростанцій по всьому Ірану у відповідь на погрози президента Трампа знищити інфраструктуру, про що свідчать відео та фотографії, опубліковані державними та іншими місцевими ЗМІ. Багато демонстрантів розмахували прапором Ісламської Республіки Іран або тримали плакати аятоли Алі Хаменеї, верховного лідера, який загинув під час перших залпів американо-ізраїльської війни.

У західному місті Керманшах фотографії напівофіційного інформаційного агентства Mehr показують протестувальників перед електростанцією, які несуть банер з написом: «Напад на електричну інфраструктуру вважається воєнним злочином». На півночі протестувальники перед електростанцією Семнан скандували «Смерть Америці. Смерть Ізраїлю», згідно з відео, опублікованим реформістською газетою Shargh.

Уряд Ірану організовував мітинги на свою підтримку протягом усієї війни. Незрозуміло, чи були сьогоднішні демонстрації спонтанними, чи запланованими.

Люди утворюють живі ланцюги вздовж мостів та навколо електростанцій по всьому Ірану у відповідь на погрози президента Трампа знищити інфраструктуру, про що свідчать відео та фотографії, опубліковані державними та іншими місцевими ЗМІ. Багато демонстрантів розмахували прапором Ісламської Республіки Іран або тримали плакати аятоли Алі Хаменеї, верховного лідера, який загинув під час перших залпів американо-ізраїльської війни.

У західному місті Керманшах фотографії напівофіційного інформаційного агентства Mehr показують протестувальників перед електростанцією, які несуть банер з написом: «Напад на електричну інфраструктуру вважається воєнним злочином». На півночі протестувальники перед електростанцією Семнан скандували «Смерть Америці. Смерть Ізраїлю», згідно з відео, опублікованим реформістською газетою Shargh.

Уряд Ірану організовував мітинги на свою підтримку протягом усієї війни. Незрозуміло, чи були сьогоднішні демонстрації спонтанними, чи запланованими.

Іран припинив переговори зі Сполученими Штатами, повідомивши Пакистан, що більше не братиме участі в переговорах про припинення вогню, повідомили троє високопоставлених іранських чиновників.

Іран припинив переговори зі Сполученими Штатами, повідомивши Пакистан, що більше не братиме участі в переговорах про припинення вогню, повідомили троє високопоставлених іранських чиновників.

Рада Безпеки ООН має проголосувати о 11:00 ранку у вівторок щодо резолюції Бахрейну щодо Ормузької протоки. Резолюція була пом'якшена порівняно з початковим формулюванням, яке вимагало дозволу на застосування військової сили проти Ірану для відкриття протоки. За словами дипломатів, тепер вона рішуче закликає країни, життєво зацікавлені в протоці, координувати зусилля щодо оборони, щоб зберегти життєво важливий водний шлях відкритим.

Рада Безпеки ООН має проголосувати о 11:00 ранку у вівторок щодо резолюції Бахрейну щодо Ормузької протоки. Резолюція була пом'якшена порівняно з початковим формулюванням, яке вимагало дозволу на застосування військової сили проти Ірану для відкриття протоки. За словами дипломатів, тепер вона рішуче закликає країни, життєво зацікавлені в протоці, координувати зусилля щодо оборони, щоб зберегти життєво важливий водний шлях відкритим.

Ізраїльські військові заявили у вівторок, що вони уразили вісім мостів по всьому Ірану. Військові не назвали назви мостів, але, згідно з графікою, доданою до оголошення, вони, схоже, зосереджені на північному заході Ірану.

Раніше ізраїльські військові попередили іранців утримуватися від залізничних поїздок по всій країні до вівторкового вечора.

У пізнішій заяві військові повідомили, що мости, за якими вони постраждали, знаходилися в Тегерані, Караджі, Тебрізі, Кашані та Кумі. Іранські державні ЗМІ повідомили про трьох загиблих внаслідок удару по залізничному мосту в Кашані раніше у вівторок.

Ізраїльські військові заявили у вівторок, що вони уразили вісім мостів по всьому Ірану. Військові не назвали назви мостів, але, згідно з графікою, доданою до оголошення, вони, схоже, зосереджені на північному заході Ірану.

Раніше ізраїльські військові попередили іранців утримуватися від залізничних поїздок по всій країні до вівторкового вечора.

У пізнішій заяві військові повідомили, що мости, за якими вони постраждали, знаходилися в Тегерані, Караджі, Тебрізі, Кашані та Кумі. Іранські державні ЗМІ повідомили про трьох загиблих внаслідок удару по залізничному мосту в Кашані раніше у вівторок.

Віце-президент Дж. Д. Венс заявив під час візиту до Угорщини у вівторок: «Фундаментально військові цілі Сполучених Штатів виконано. Це означає, що, як сказав президент, дуже скоро ця війна закінчиться».

Але він також сказав, що залишаються «речі, над якими ми хотіли б трохи більше попрацювати у військовому плані», як-от «здатність Ірану виробляти зброю».

Віце-президент Дж. Д. Венс заявив під час візиту до Угорщини у вівторок: «Фундаментально військові цілі Сполучених Штатів виконано. Це означає, що, як сказав президент, дуже скоро ця війна закінчиться».

Але він також сказав, що залишаються «речі, над якими ми хотіли б трохи більше попрацювати у військовому плані», як-от «здатність Ірану виробляти зброю».

Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху заявив у вівторок, що Ізраїль завдав ударів по залізницях та мостах по всьому Ірану. У заяві йдеться, що удари були спрямовані на інфраструктуру, яку Корпус вартових революції Ірану використовував для транспортування зброї та оперативників, але нею також користувалися цивільні особи.

Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху заявив у вівторок, що Ізраїль завдав ударів по залізницях та мостах по всьому Ірану. У заяві йдеться, що удари були спрямовані на інфраструктуру, яку Корпус вартових революції Ірану використовував для транспортування зброї та оперативників, але нею також користувалися цивільні особи.

Сполучені Штати та Ізраїль посилюють атаки, намагаючись змусити Іран відкрити Ормузьку протоку та досягти угоди про припинення вогню, повідомляють американські та ізраїльські чиновники, обізнані з операціями, які говорили на умовах анонімності, щоб обговорити делікатні питання.

Сполучені Штати та Ізраїль посилюють атаки, намагаючись змусити Іран відкрити Ормузьку протоку та досягти угоди про припинення вогню, повідомляють американські та ізраїльські чиновники, обізнані з операціями, які говорили на умовах анонімності, щоб обговорити делікатні питання.

За словами Джалала Малекі, речника пожежної служби міста, внаслідок удару по Великому базару в Тегерані у вівторок загинула щонайменше одна людина та знищено кілька магазинів, у коментарях, опублікованих іранськими державними ЗМІ. Хто саме здійснив удар, поки що невідомо. Базар, що розкинувся по центру Тегерана, простягається на багато миль лабіринтом критих коридорів, уздовж яких розташовані тисячі магазинів. Іран раніше повідомив ЮНЕСКО, культурну агенцію Організації Об'єднаних Націй, що американо-ізраїльські удари минулого місяця пошкодили історичний комплекс, а також сусідній палац Голестан.

За словами Джалала Малекі, речника пожежної служби міста, внаслідок удару по Великому базару в Тегерані у вівторок загинула щонайменше одна людина та знищено кілька магазинів, у коментарях, опублікованих іранськими державними ЗМІ. Хто саме здійснив удар, поки що невідомо. Базар, що розкинувся по центру Тегерана, простягається на багато миль лабіринтом критих коридорів, уздовж яких розташовані тисячі магазинів. Іран раніше повідомив ЮНЕСКО, культурну агенцію Організації Об'єднаних Націй, що американо-ізраїльські удари минулого місяця пошкодили історичний комплекс, а також сусідній палац Голестан.

Президент Франції Еммануель Макрон щойно оголосив, що Сесіль Колер та Жак Паріс, двоє громадян Франції, яких утримували в Ірані понад три роки, покинули країну та повертаються до Франції. Колер та Паріс були засуджені минулого року за звинуваченнями у шпигунстві , які французька влада назвала безпідставними. Вони були звільнені з в'язниці в листопаді, і з того часу перебували у французькому посольстві в столиці Ірану Тегерані. «Ми хотіли б подякувати владі Оману за їхні посередницькі зусилля, а також урядовим установам та громадянам, які невпинно працювали над сприянням їхньому поверненню», – написав Макрон у соціальних мережах .

Президент Франції Еммануель Макрон щойно оголосив, що Сесіль Колер та Жак Паріс, двоє громадян Франції, яких утримували в Ірані понад три роки, покинули країну та повертаються до Франції. Колер та Паріс були засуджені минулого року за звинуваченнями у шпигунстві , які французька влада назвала безпідставними. Вони були звільнені з в'язниці в листопаді, і з того часу перебували у французькому посольстві в столиці Ірану Тегерані. «Ми хотіли б подякувати владі Оману за їхні посередницькі зусилля, а також урядовим установам та громадянам, які невпинно працювали над сприянням їхньому поверненню», – написав Макрон у соціальних мережах .

На запитання про повідомлення про авіаудари по острову Харг, головному центрі експорту нафти Ірану, Ванс відповів, що, на його думку, після обговорень з високопосадовцями Пентагону, «ми збиралися завдати удару по деяких військових цілях на острові Харг. Я вважаю, що ми це зробили».

На запитання про повідомлення про авіаудари по острову Харг, головному центрі експорту нафти Ірану, Ванс відповів, що, на його думку, після обговорень з високопосадовцями Пентагону, «ми збиралися завдати удару по деяких військових цілях на острові Харг. Я вважаю, що ми це зробили».

У відповідь на запитання про війну віце-президент Джей Ді Венс заявив, що Сполучені Штати «значною мірою виконали свої військові цілі» і що «як сказав президент, дуже скоро ця війна завершиться». Він додав, що «характер завершення зрештою залежить від іранців». Венс, який перебуває в Угорщині, описав один зі шляхів, за допомогою яких Іран укладає угоду. Якщо до крайнього терміну, встановленого президентом Трампом у вівторок, угоди не буде, «ми з'ясуємо», що станеться.

У відповідь на запитання про війну віце-президент Джей Ді Венс заявив, що Сполучені Штати «значною мірою виконали свої військові цілі» і що «як сказав президент, дуже скоро ця війна завершиться». Він додав, що «характер завершення зрештою залежить від іранців». Венс, який перебуває в Угорщині, описав один зі шляхів, за допомогою яких Іран укладає угоду. Якщо до крайнього терміну, встановленого президентом Трампом у вівторок, угоди не буде, «ми з'ясуємо», що станеться.

Іранська влада заявила про призупинення залізничного сполучення на двох основних залізничних лініях – Південній та Загросській залізницях – до подальшого повідомлення, повідомили у вівторок державні ЗМІ. У вівторок вранці ізраїльські військові попередили мешканців Ірану утриматися від подорожей поїздом до 21:00 за місцевим часом.

Іранська влада заявила про призупинення залізничного сполучення на двох основних залізничних лініях – Південній та Загросській залізницях – до подальшого повідомлення, повідомили у вівторок державні ЗМІ. У вівторок вранці ізраїльські військові попередили мешканців Ірану утриматися від подорожей поїздом до 21:00 за місцевим часом.

Сполучені Штати завдали удару по військових цілях на острові Харг, головному центрі експорту нафти Ірану, у вівторок рано вранці, повідомив чиновник Білого дому.

Сполучені Штати завдали удару по військових цілях на острові Харг, головному центрі експорту нафти Ірану, у вівторок рано вранці, повідомив чиновник Білого дому.

Влада Шарджі, що входить до складу Об'єднаних Арабських Еміратів, заявила, що реагує на інцидент із балістичною ракетою з Ірану, яка була спрямована на адміністративну будівлю телекомунікаційної компанії. Двоє громадян Пакистану отримали травми середньої тяжкості та були госпіталізовані, повідомило прес-служба уряду Шарджі.

Влада Шарджі, що входить до складу Об'єднаних Арабських Еміратів, заявила, що реагує на інцидент із балістичною ракетою з Ірану, яка була спрямована на адміністративну будівлю телекомунікаційної компанії. Двоє громадян Пакистану отримали травми середньої тяжкості та були госпіталізовані, повідомило прес-служба уряду Шарджі.

Президент США Трамп висловив ще одну серйозну погрозу Ірану, якщо той не укладе угоди, щоб запобігти погрозі пана Трампа щодо масованих атак пізніше у вівторок.

«Ціла цивілізація загине сьогодні вночі, і вона ніколи більше не повернеться», – написав Трамп на Truth Social, додавши, що сподівається, що «можливо, станеться щось революційно чудове», щоб уникнути нападів до крайнього терміну у вівторок ввечері.

Він продовжив: «Ми дізнаємося сьогодні ввечері, в один з найважливіших моментів у довгій та складній історії світу».

Президент США Трамп висловив ще одну серйозну погрозу Ірану, якщо той не укладе угоди, щоб запобігти погрозі пана Трампа щодо масованих атак пізніше у вівторок.

«Ціла цивілізація загине сьогодні вночі, і вона ніколи більше не повернеться», – написав Трамп на Truth Social, додавши, що сподівається, що «можливо, станеться щось революційно чудове», щоб уникнути нападів до крайнього терміну у вівторок ввечері.

Він продовжив: «Ми дізнаємося сьогодні ввечері, в один з найважливіших моментів у довгій та складній історії світу».

Пан Трамп заявив, що Іран, «на нашу думку, веде переговори добросовісно» — Кенні Голстон

Десятки людей зібралися під хмарним небом у Яхшуші, місті Ліван, на похорон П'єра Муавада, місцевого чиновника, який загинув у неділю внаслідок хвилі ізраїльських авіаударів по столиці Бейруту, в результаті яких загинуло 39 людей. Вбивство Муавада та його дружини Флавії Мурад викликало обурення в Лівані, оскільки вони були вбиті у своєму будинку в Айн-Сааде, місті на горах на схід від Бейрута, що далеко від районів, які Ізраїль досі атакував під час війни. Крім того, Муавад був посадовцем Ліванських сил, християнської політичної партії, яка давно виступає проти підтримуваного Іраном бойовика "Хезболли". На запитання про вбивство ізраїльського чиновника він сказав, що Муавад "точно не був ціллю", і що військові намагаються зрозуміти обставини інциденту. "Ця війна - війна проти всього Лівану", - сказав Еліас Бідран, який був присутній на похороні з дружиною та сином у Яхшуші. "Ми дуже шоковані".

Десятки людей зібралися під хмарним небом у Яхшуші, місті Ліван, на похорон П'єра Муавада, місцевого чиновника, який загинув у неділю внаслідок хвилі ізраїльських авіаударів по столиці Бейруту, в результаті яких загинуло 39 людей. Вбивство Муавада та його дружини Флавії Мурад викликало обурення в Лівані, оскільки вони були вбиті у своєму будинку в Айн-Сааде, місті на горах на схід від Бейрута, що далеко від районів, які Ізраїль досі атакував під час війни. Крім того, Муавад був посадовцем Ліванських сил, християнської політичної партії, яка давно виступає проти підтримуваного Іраном бойовика "Хезболли". На запитання про вбивство ізраїльського чиновника він сказав, що Муавад "точно не був ціллю", і що військові намагаються зрозуміти обставини інциденту. "Ця війна - війна проти всього Лівану", - сказав Еліас Бідран, який був присутній на похороні з дружиною та сином у Яхшуші. "Ми дуже шоковані".

Щонайменше троє людей загинули та ще троє отримали поранення внаслідок удару по залізничному мосту в центральному іранському місті Кашан, повідомили у вівторок іранські державні ЗМІ з посиланням на місцевого чиновника служби безпеки. Іранські ЗМІ також повідомили про напади на мости в кількох інших частинах країни.

Щонайменше троє людей загинули та ще троє отримали поранення внаслідок удару по залізничному мосту в центральному іранському місті Кашан, повідомили у вівторок іранські державні ЗМІ з посиланням на місцевого чиновника служби безпеки. Іранські ЗМІ також повідомили про напади на мости в кількох інших частинах країни.

Урсула фон дер Ляєн, президент виконавчого органу Європейського Союзу, використала промову з нагоди вручення нагороди, щоб розповісти про те, як наслідки війни в Ірані відчуваються по всій Європі. «Ми пережили, як швидко геополітичні потрясіння можуть відчуватися в Європі», – сказала вона. «На заправках дорогою на роботу, на полицях супермаркетів, коли ми купуємо продукти, в наших аеропортах».

Урсула фон дер Ляєн, президент виконавчого органу Європейського Союзу, використала промову з нагоди вручення нагороди, щоб розповісти про те, як наслідки війни в Ірані відчуваються по всій Європі. «Ми пережили, як швидко геополітичні потрясіння можуть відчуватися в Європі», – сказала вона. «На заправках дорогою на роботу, на полицях супермаркетів, коли ми купуємо продукти, в наших аеропортах».

Іранський Корпус вартових ісламської революції у вівторок заявив про готовність розширити масштаби своїх атак за межі регіону, якщо Сполучені Штати здійснять напади на його цивільні об'єкти. Заява була опублікована державними ЗМІ через кілька годин після того, як президент Трамп повторив свою погрозу розпочати масований напад на мости, електростанції та інші цивільні об'єкти в Ірані, якщо країна не відкриє Ормузьку протоку до вівторка, 20:00 за східним часом.

Іранський Корпус вартових ісламської революції у вівторок заявив про готовність розширити масштаби своїх атак за межі регіону, якщо Сполучені Штати здійснять напади на його цивільні об'єкти. Заява була опублікована державними ЗМІ через кілька годин після того, як президент Трамп повторив свою погрозу розпочати масований напад на мости, електростанції та інші цивільні об'єкти в Ірані, якщо країна не відкриє Ормузьку протоку до вівторка, 20:00 за східним часом.

Міністерство оборони Об'єднаних Арабських Еміратів заявило рано у вівторок, що воно стикається з ракетними атаками та атаками безпілотників з боку Ірану. А Міністерство внутрішніх справ Бахрейну вдруге з півночі оголосило, що в королівстві вмикають сирени.

Міністерство оборони Об'єднаних Арабських Еміратів заявило рано у вівторок, що воно стикається з ракетними атаками та атаками безпілотників з боку Ірану. А Міністерство внутрішніх справ Бахрейну вдруге з півночі оголосило, що в королівстві вмикають сирени.

Очікується, що військові планувальники з понад трьох десятків країн, але не Сполучених Штатів, зустрінуться особисто та віртуально в Лондоні у вівторок, щоб обговорити варіанти забезпечення безпеки міжнародного судноплавства через Ормузьку протоку. Офіційні особи заявили, що зустріч, організована Великою Британією, в першу чергу має на меті зосередитися на кроках, які можна було б зробити після закінчення бойових дій між Іраном, Сполученими Штатами та Ізраїлем.

Очікується, що військові планувальники з понад трьох десятків країн, але не Сполучених Штатів, зустрінуться особисто та віртуально в Лондоні у вівторок, щоб обговорити варіанти забезпечення безпеки міжнародного судноплавства через Ормузьку протоку. Офіційні особи заявили, що зустріч, організована Великою Британією, в першу чергу має на меті зосередитися на кроках, які можна було б зробити після закінчення бойових дій між Іраном, Сполученими Штатами та Ізраїлем.

Серед цілей ізраїльських військових в Ірані в понеділок був нафтохімічний завод у місті Шираз. У вівторковій заяві ізраїльські військові заявили, що цей завод виробляє хімікати, що використовуються у виробництві вибухівки та матеріалів для балістичних ракет.

Серед цілей ізраїльських військових в Ірані в понеділок був нафтохімічний завод у місті Шираз. У вівторковій заяві ізраїльські військові заявили, що цей завод виробляє хімікати, що використовуються у виробництві вибухівки та матеріалів для балістичних ракет.

Реза Амірі Могадам, посол Ірану в Пакистані, заявив у соціальних мережах у вівторок вранці, що пакистанські посередницькі зусилля «наближаються до критичної, делікатної стадії». Він не навів подробиць і написав: «Слідкуйте за оновленнями». Речник Міністерства закордонних справ Пакистану поки що відмовився коментувати можливість переговорів між Сполученими Штатами та Іраном.

Реза Амірі Могадам, посол Ірану в Пакистані, заявив у соціальних мережах у вівторок вранці, що пакистанські посередницькі зусилля «наближаються до критичної, делікатної стадії». Він не навів подробиць і написав: «Слідкуйте за оновленнями». Речник Міністерства закордонних справ Пакистану поки що відмовився коментувати можливість переговорів між Сполученими Штатами та Іраном.

У вівторок вранці ізраїльські військові попередили мешканців Ірану утриматися від подорожей поїздом у будь-яку точку країни до 21:00 за місцевим часом. Перебування в поїздах або поблизу залізничних колій «наражатиме на небезпеку ваше життя», йдеться у повідомленні фарсі в соціальних мережах.

У вівторок вранці ізраїльські військові попередили мешканців Ірану утриматися від подорожей поїздом у будь-яку точку країни до 21:00 за місцевим часом. Перебування в поїздах або поблизу залізничних колій «наражатиме на небезпеку ваше життя», йдеться у повідомленні фарсі в соціальних мережах.