Євгеній Хмара став новим міністром оборони України після того, як його призначення підтримали 312 депутатів. Колишній командир спецпідрозділу отримує відомство в момент, коли Києву необхідні не нові декларації, а безперервність постачання, швидше масштабування технологій і стабільне управління війною.
Верховна Рада 19 серпня затвердила Євгенія Хмару на посаді міністра оборони України. За його призначення проголосували 312 народних депутатів за мінімально необхідних 226. Таким чином завершився перехідний період, протягом якого Хмара вже фактично керував відомством як виконувач обов’язків.
Велика парламентська підтримка прибирає принаймні одну проблему — невизначеність щодо керівництва ключовим воєнним міністерством. Україна входить у черговий етап війни з постійним очільником відомства, яке контролює закупівлі, міжнародну військову співпрацю та значну частину технологічної модернізації армії.
Водночас саме призначення відбулося після надзвичайно нервового місяця. Звільнення попереднього міністра Михайла Федорова спричинило протести та суперечки про напрям оборонних реформ. Тому Хмара успадковує не лише величезну систему, а й необхідність довести, що чергова кадрова зміна не означає нового розриву в управлінні.
Його професійна біографія суттєво відрізняється від профілю попередника. Хмара сформувався всередині сектору безпеки, очолював Центр спеціальних операцій «А» Служби безпеки України, а на початку 2026 року тимчасово виконував обов’язки керівника СБУ. Його репутація значною мірою пов’язана зі спеціальними операціями.
За попереднім аналізом «Дейком», головний сенс призначення Хмари полягає у спробі зблизити політичне керівництво Міноборони з тією моделлю війни, в якій дедалі більшу роль відіграють безпілотники, далекобійні удари, спеціальні операції та короткий цикл від отримання розвідданих до застосування зброї.
Це важливо, оскільки Україна дедалі менше може дозволити собі симетричне змагання з Росією. Російська армія має більші людські ресурси, значну промислову базу та можливість підтримувати масове застосування ракет, авіабомб і дронів. Відповіддю Києва стає прагнення змусити технологію компенсувати частину цієї різниці.
Сам Хмара ще у статусі виконувача обов’язків формулював цю логіку як необхідність діяти асиметрично. Україна, за такої концепції, не повинна відповідати Росії однаковою кількістю платформ чи боєприпасів, а має шукати ділянки, де дешевше рішення може завдати противнику непропорційно великих втрат.
Далекобійні безпілотники є найочевиднішим прикладом. За останній період українські удари дедалі частіше охоплюють військові об’єкти, логістику, паливну інфраструктуру та інші цілі далеко від фронту. Для такої кампанії потрібні не тільки дрони, але й розвідка, планування та швидке відновлення запасів після масованих запусків.
Президентська постановка завдань для нового міністра також концентрується на цьому напрямку. Від Міноборони очікують розширення можливостей далекобійних ударів, більшої підтримки українських виробників озброєння та нарощування засобів, здатних захищати країну від російських повітряних атак.
Не менш важливою є взаємодія міністра з військовим командуванням. Саме конфлікт між політичним керівником оборонного відомства та верхівкою Збройних сил став одним із факторів попередньої кадрової кризи. В умовах війни суперечки неминучі, але їхня тривала публічна форма створює ризик для швидкості рішень.
Тому від Хмари очікуватимуть не лише сильного особистого досвіду, а й здатності працювати як системний адміністратор. Міністр оборони керує не спеціальною операцією і не окремим підрозділом. Його зона відповідальності охоплює бюджети, контракти, міжнародних партнерів, виробництво та складну цивільно-військову бюрократію.
Саме тут починається його найскладніший перехід. Успішний командир може швидко ухвалювати рішення в обмеженій вертикалі, тоді як міністерство вимагає керувати десятками взаємозалежних систем. Помилка в закупівлях або затримка контракту іноді проявляється на фронті лише через кілька місяців, коли виправити її значно складніше.
Окрема проблема — надто швидка зміна керівництва оборонного відомства. Якщо кожен новий міністр починає масштабну перебудову під власне бачення, система витрачає час на реорганізацію замість виконання вже розпочатих програм. Для країни у війні управлінська послідовність сама стає частиною обороноздатності.
Хмара тому успадковує значну частину реформ, запущених до нього. Серед них цифровізація управління, швидше масштабування безпілотних систем, зміни оборонних закупівель і прагнення використовувати дані як практичний інструмент війни. Питання полягає не в авторстві цих рішень, а в тому, які з них довели ефективність.
Повний демонтаж системи попередника був би не менш ризикованим, ніж механічне продовження всіх його ініціатив. Новому міністру доведеться провести власний аудит: залишити те, що приносить результат військам, виправити слабкі місця й відмовитися від програм, які створюють більше адміністративного шуму, ніж бойового ефекту.
При цьому технологічна війна сама не стоїть на місці. Росія швидко адаптується до українських дронів, розширює радіоелектронну боротьбу, змінює маршрути постачання та способи захисту об’єктів. Те, що давало перевагу ще пів року тому, сьогодні може потребувати глибокої модернізації або зовсім іншого підходу.
Це означає, що Міноборони має працювати з оборонною промисловістю не як звичайний державний замовник. Виробникам потрібен прогнозований попит, швидкі контракти й можливість масштабувати успішні моделі. Військовим — механізм оперативно повідомляти, які системи справді працюють на фронті, а які вже застарівають.
Хмара отримує цю систему в момент, коли особливо гострим залишається питання протиповітряного захисту. Росія продовжує використовувати балістичні ракети, ударні безпілотники та авіаційні засоби ураження. Навіть значне розширення українського виробництва не усуває потреби в західних системах і боєприпасах.
Тому дипломатична функція міністра залишиться не менш важливою за технологічну. Міноборони повинно одночасно вести переговори про ППО, ракети, артилерійські боєприпаси, спільне виробництво та довгострокове фінансування. Особисті контакти й передбачуваність керівника тут мають цілком практичну військову ціну.
312 голосів у парламенті дають Хмарі сильний стартовий мандат, але не гарантують успішної каденції. Висока підтримка означає, що в найближчий період новий міністр навряд чи зіткнеться з проблемою формальної політичної легітимності. Значно складнішим буде питання довіри до результатів його роботи.
Її доведеться створювати за показниками, які для фронту значно конкретніші за політичні рейтинги. Чи отримуватимуть підрозділи більше потрібних дронів? Чи скоротиться час від бойової заявки до контракту? Чи стане швидшим ремонт техніки? Чи зросте кількість далекобійних систем і засобів перехоплення?
Не менш важливим стане збереження контролю над оборонними витратами. Величезні бюджети воєнного часу неминуче створюють корупційні ризики. Технологічне прискорення закупівель не повинно перетворюватися на відмову від перевірки, оскільки втрачена на непрозорій угоді сума безпосередньо означає менше ресурсу для армії.
Для суспільства призначення нового міністра також стане тестом комунікації влади. Попередня кадрова криза показала, наскільки небезпечним може бути рішення, яке громадяни сприймають як недостатньо пояснене. Під час тривалої війни навіть професійно обґрунтовані перестановки потребують зрозумілої відповіді на питання «чому саме зараз».
Хмарі доведеться знайти баланс між необхідною військовою закритістю та публічною підзвітністю. Міністр оборони не може розкривати оперативні плани або деталі виробництва, але має пояснювати стратегічні пріоритети, критерії реформ і причини великих змін, що безпосередньо стосуються армії та державних коштів.
Призначення 19 серпня тому закриває лише процедурну частину переходу влади в Міноборони. Справжній зміст почнеться після голосування — з рішень щодо бюджетів, контрактів, виробників, командної взаємодії та визначення того, які технологічні напрями отримають пріоритет у найближчі місяці.
Для самого Хмари це перехід від світу, де успіх спеціальної операції може залежати від кількох правильно ухвалених рішень, до системи, де результат вимірюється мільйонами деталей, що працюють одночасно. У масштабі Міноборони навіть найсильніша особиста репутація швидко поступається місцем якості інституційного управління.
Україна отримала нового міністра оборони не в момент стратегічної паузи, а під час безперервної технологічної гонки з противником. Хмарі не дадуть традиційних ста днів для спокійного входження в посаду: контракти, фронт, повітряна оборона і далекобійні операції вже вимагають рішень.
Тому головне значення 312 голосів полягає не в самій парламентській арифметиці. Вони дали Євгенію Хмарі політичний мандат і прибрали слово «виконувач» із назви його посади. Тепер відповідь на головне питання залежатиме від практики: чи зможе він перетворити досвід спецоперацій на стійку систему управління всією обороною країни.
