Поражение Стармера на местах открыло трещину в британской политике

Володимир Зеленський стане першим іноземним лідером, якого прийме новий прем’єр-міністр Великої Британії Енді Бернем. Зустріч 27 липня відбудеться на військово-морській базі й стане першою виразною заявою нового уряду про зовнішньополітичні пріоритети. Бернем очолив британський уряд 20 липня.

Такий вибір гостя навряд чи можна вважати протокольним збігом. У перший тиждень на Даунінг-стріт Бернем міг зосередитися на Вашингтоні, Брюсселі або відносинах із найбільшими торговельними партнерами. Натомість він ставить у центр війну, яка визначає безпеку Європи.

Не менш промовистим є місце зустрічі. Зеленського приймають не в урядовому кабінеті, а поруч із військовими та моряками, які готуються до операцій у Чорному морі. Дипломатичний жест одразу отримує практичний оборонний зміст.

Володимир Зеленський стане першим іноземним лідером, якого прийме новий прем’єр-міністр Великої Британії Енді Бернем. Зустріч 27 липня відбудеться на військово-морській базі й стане першою виразною заявою нового уряду про зовнішньополітичні пріоритети. Бернем очолив британський уряд 20 липня.

Такий вибір гостя навряд чи можна вважати протокольним збігом. У перший тиждень на Даунінг-стріт Бернем міг зосередитися на Вашингтоні, Брюсселі або відносинах із найбільшими торговельними партнерами. Натомість він ставить у центр війну, яка визначає безпеку Європи.

Не менш промовистим є місце зустрічі. Зеленського приймають не в урядовому кабінеті, а поруч із військовими та моряками, які готуються до операцій у Чорному морі. Дипломатичний жест одразу отримує практичний оборонний зміст.

За оцінкою Дейком, Бернем намагається від початку сформувати образ прем’єра, для якого підтримка України є не спадщиною попередника, а власним політичним рішенням. Це важливо і для Києва, і для союзників, і для Москви, яка уважно шукає ознаки втоми після кожної зміни західного уряду.

Бернем і Зеленський зустрінуться з понад двома сотнями українських військовослужбовців та моряків. Протягом трьох тижнів вони брали участь у навчаннях Sea Breeze, присвячених морській безпеці, протимінній боротьбі та підготовці до майбутніх місій у Чорному морі.

Навчання мають значення, що виходить за межі окремих тактичних навичок. Українське узбережжя, торговельні коридори та порти залишаються під постійним російським тиском, а заміновані акваторії становитимуть загрозу ще довго після припинення активних бойових дій.

Протимінна підготовка тому є одночасно частиною нинішньої війни й інвестицією в післявоєнне відновлення. Без безпечних морських шляхів Україна не зможе повноцінно відновити експорт, залучити страхові компанії та повернути міжнародне судноплавство до нормального режиму.

Чорне море вже стало одним із небагатьох напрямків, де Україна змогла істотно змінити співвідношення сил. Не маючи великого традиційного флоту, вона витіснила значну частину російських кораблів із західної акваторії за допомогою ракет, морських дронів і точних ударів.

Однак заперечити російське панування — не те саме, що встановити стійкий контроль. Для цього потрібні кораблі, підготовлені екіпажі, розвідка, протиповітряна оборона, розмінування та постійна взаємодія з флотами держав НАТО.

Саме тут Британія може відігравати особливу роль. Вона має одну з найсильніших морських традицій у Європі, розвинену оборонну промисловість і досвід підготовки українських військових, який накопичувався ще до повномасштабного вторгнення.

Британські програми навчання українських сил продовжені щонайменше до кінця 2026 року. Вони поступово переходять від базової підготовки піхоти до складніших завдань: управління підрозділами, морських операцій, технічної спеціалізації та інтеграції із системами союзників.

Для Бернема зустріч із Зеленським також є способом забезпечити спадкоємність після відставки Кіра Стармера. За кілька днів до завершення каденції його уряд оголосив про виділення 300 мільйонів євро на оснащення України шістнадцятьма шведськими винищувачами Gripen.

Таке рішення створило для нового прем’єра високу стартову планку. Йому недостатньо повторити формулу про непохитну підтримку. Потрібно показати, що Лондон здатний виконувати вже взяті зобов’язання й одночасно формувати нові напрями співпраці.

Слова Бернема про «справедливий і тривалий мир» мають тому конкретне наповнення. Британська позиція виходить із того, що дипломатичне завершення війни не може бути стійким без української здатності захищати повітряний простір, узбережжя та критичну інфраструктуру.

Це особливо важливо на тлі спроб Москви представити західну військову допомогу як головну перешкоду для переговорів. Насправді слабка Україна не наближає надійний мир, а створює для Кремля стимули вимагати нових поступок під загрозою подальшої агресії.

Велика Британія вже спрямувала на підтримку України 25 мільярдів фунтів стерлінгів. Із цієї суми 16 мільярдів припадають на військову допомогу, а до 5,6 мільярда — на цивільну, гуманітарну та фінансову підтримку.

Ці цифри роблять Лондон одним із головних довгострокових партнерів Києва, але водночас створюють політичне зобов’язання пояснювати британському суспільству сенс подальших витрат. Новому прем’єру доведеться пов’язати допомогу Україні з безпекою самої Британії.

Таке пояснення має переконливу основу. Росія атакує європейську інфраструктуру, проводить кібератаки, втручається в політичні процеси та перевіряє стійкість НАТО. Українська армія стримує державу, яку британська оборонна стратегія прямо розглядає як довготривалу загрозу.

Для Бернема українська тема може стати частиною ширшої спроби оновити зовнішню політику після внутрішньої зміни влади. Відкриття урядового центру No10 North у Манчестері вже мало показати перенесення частини державної ваги за межі традиційного Вестмінстера.

Зустріч із Зеленським додає до цієї внутрішньої перебудови міжнародний вимір. Новий прем’єр намагається поєднати регіональне походження, промислову політику й оборонне лідерство — зокрема через контракти, які підтримують Україну та одночасно створюють робочі місця у Британії.

Це не усуває ризиків. Британські ресурси обмежені, армія потребує модернізації, а підтримка України дедалі частіше конкурує з внутрішніми бюджетними потребами. Бернему доведеться довести, що ці напрями не суперечать один одному.

Оборонні замовлення для України можуть розширювати британське виробництво боєприпасів, ракет, радарів і авіаційних компонентів. У такій моделі допомога перестає бути односторонньою витратою та стає механізмом відновлення промислової спроможності самої країни.

Для Зеленського візит має не менше значення. Київ отримує публічне підтвердження, що зміна британського прем’єра не призвела до перегляду підтримки. У період, коли кожен союзник проходить власні політичні цикли, така спадкоємність стає окремим стратегічним ресурсом.

Український президент також може використати зустріч для прискорення постачання Gripen, посилення морської коаліції та залучення додаткових коштів до виробництва дронів, ракет і засобів протиповітряної оборони.

Особливу увагу сторони, ймовірно, приділять майбутній архітектурі безпеки. Британія разом із Францією відіграє провідну роль у коаліції держав, які готують механізми довгострокової підтримки України та можливі гарантії після досягнення мирної угоди.

Морська складова може стати одним із найреалістичніших напрямів такої участі. Захист торговельних шляхів, розмінування, спостереження та навчання не вимагають обов’язкового розміщення великих наземних контингентів, але здатні суттєво обмежити можливості Росії відновити блокаду.

Саме тому зустріч на військово-морській базі є більше ніж символом. Вона показує, якою може бути наступна фаза британсько-українського партнерства: менше разових політичних жестів, більше підготовки інституцій, флоту та промисловості до тривалого протистояння.

Приймаючи Зеленського першим, Бернем робить ставку на спадкоємність у момент зміни влади. Для Кремля послання просте: відставка одного британського прем’єра не означає завершення британської політики щодо України.

Справжня вага цього жесту, однак, визначатиметься не фотографіями з бази. Вона залежатиме від того, чи перетворить новий уряд заявлену непохитність на літаки, навчання, морські можливості та виробничі контракти, здатні пережити ще одну політичну зміну.

Енді Бернем приходить на Даунінг-стріт із політично бездоганним словом — «надія». Воно достатньо широке, щоб об’єднати виснажену партію, і достатньо нечітке, щоб не відповідати одразу на найважчі питання: хто заплатить за відновлення Британії та якими інтересами доведеться пожертвувати.

У п’ятницю Бернем очолив Лейбористську партію, діставши підтримку 379 депутатів і 23 афілійованих організацій. У понеділок Кір Стармер має подати королю Карлу III формальну відставку, після чого новий партійний лідер отримає доручення сформувати уряд.

Так завершиться його чвертьстолітній шлях від парламенту й двох невдалих спроб очолити лейбористів до мерії Великого Манчестера, повернення у Вестмінстер і прем’єрської посади. Бернем стане сьомим главою британського уряду за десять років — цифра, яка сама собою описує кризу політичної стійкості.

Енді Бернем приходить на Даунінг-стріт із політично бездоганним словом — «надія». Воно достатньо широке, щоб об’єднати виснажену партію, і достатньо нечітке, щоб не відповідати одразу на найважчі питання: хто заплатить за відновлення Британії та якими інтересами доведеться пожертвувати.

У п’ятницю Бернем очолив Лейбористську партію, діставши підтримку 379 депутатів і 23 афілійованих організацій. У понеділок Кір Стармер має подати королю Карлу III формальну відставку, після чого новий партійний лідер отримає доручення сформувати уряд.

Так завершиться його чвертьстолітній шлях від парламенту й двох невдалих спроб очолити лейбористів до мерії Великого Манчестера, повернення у Вестмінстер і прем’єрської посади. Бернем стане сьомим главою британського уряду за десять років — цифра, яка сама собою описує кризу політичної стійкості.

За оцінкою «Дейком», його піднесення означає більше, ніж чергову зміну особи на Даунінг-стріт. Лейбористи намагаються замінити технократичне управління політикою територіальної й соціальної належності — повернути виборцям відчуття, що держава знову бачить місце, де вони живуть.

Бернем добре пристосований до цієї ролі. Він роками будував образ політика півночі Англії, який протиставляє практичний досвід регіонів віддаленому Вестмінстеру. Його політична мова виросла з транспортних маршрутів, вартості житла, лікарень і міських бюджетів, а не з абстрактних суперечок у столиці.

Саме тому його обіцянка створити уряд для «всіх частин країни» звучить переконливіше, ніж у більшості національних лідерів. Символом децентралізації має стати урядовий офіс у Манчестері — жест проти системи, у якій економічна, адміністративна й культурна влада десятиліттями концентрувалася в Лондоні.

Але символи не змінюють бюджетної арифметики. Бернем успадковує повільне економічне зростання, високий державний борг, перевантажену Національну службу охорони здоров’я, дефіцит житла та інфраструктуру, модернізацію якої відкладали уряди різних партій.

Його формула — «добре зростання в кожному британському поштовому індексі» — точно визначає проблему й водночас приховує її масштаб. Продуктивні компанії, інвестиції, транспорт і кваліфіковані працівники не розподіляються країною за політичним наказом. Для цього потрібні роки послідовної промислової політики.

Бернем пов’язує британський занепад із поворотом 1980-х років: приватизацією, дерегуляцією, деіндустріалізацією та передачею житла, води, енергетики й транспорту під контроль структур, орієнтованих передусім на прибуток. Він обіцяє інший курс, але поки що радше окреслив моральний вирок, ніж економічний механізм.

У цьому полягає перший ризик нового прем’єра. Критикувати сорокарічну модель значно простіше, ніж замінити її без стрибка податків, втечі інвестицій або нового боргового навантаження. Особливо коли Бернем водночас обіцяє бути прихильним до бізнесу й керувати «виразно лейбористським» урядом.

Ці формули можуть співіснувати, якщо уряд запропонує бізнесу стабільні правила, дешевшу енергію, кваліфіковану робочу силу та кращу інфраструктуру в обмін на інвестиції й підвищення зарплат. Вони вступлять у конфлікт, якщо ліве крило вимагатиме швидкої націоналізації, а ринки — негайного скорочення витрат.

Перші сигнали вказують на намір посилити державну роль у водному й енергетичному секторах, відновити масштабне будівництво муніципального житла та переглянути енергетичну політику. Але навіть усередині лейбористів немає згоди, як поєднати кліматичні цілі, видобуток у Північному морі та зниження рахунків.

Другим випробуванням стане партія. Стармер утратив посаду не лише через слабке управління країною, а й через нездатність сформувати стійкі правила співіснування між лівим крилом, центристами, профспілками й депутатами, які бояться втратити округи.

Бернем перетворює власну ідеологічну рухливість на перевагу. Він працював поруч із Тоні Блером, Гордоном Брауном і Джеремі Корбіном, засвоївши мови різних лейбористських традицій. Те, що критики називають відсутністю політичної філософії, він подає як здатність покінчити з фракційною війною.

Цей талант допоміг йому стати фактично безальтернативним наступником Стармера. Проте примирити партійні табори під час виборів лідера легше, ніж розподілити між ними міністерства, бюджетні ресурси й право визначати політику. Кабінет Бернема стане першим реальним тестом його єдності.

Надмірно широкий уряд ризикує перетворитися на колекцію взаємних вето. Надмірно вузький — швидко відтворить конфлікти попередника. Бернему доведеться не просто представити всі крила партії, а встановити межі, в яких незгода не паралізуватиме рішення.

Третім викликом буде політична легітимність. Він стане прем’єром без загальних виборів, оскільки лейбористи зберігають парламентську більшість. Це відповідає британській конституційній практиці, однак посилює вимогу швидко показати результат і довести, що зміна керівника не є лише внутрішньопартійною операцією.

Часу для цього небагато. Reform UK утримує перше місце в опитуваннях із приблизно 25 відсотками, тоді як підтримка лейбористів перебуває біля 20 відсотків. Партія Найджела Фараджа перетворила розчарування житлом, міграцією, державними послугами й регіональною нерівністю на просту розповідь про зраду еліт.

Бернем відповідає на цей виклик власною версією популізму — не правого, а муніципального. Він говорить про громади, яким країна «повернулася спиною», про владу, сконцентровану в кількох місцях, і про політичну систему, що захищає привілейовані інтереси.

Ця риторика дозволяє йому боротися за тих самих виборців, не копіюючи Фараджа. Замість національної образи Бернем пропонує соціальне відновлення; замість централізації — передачу повноважень регіонам; замість культурної війни — доступне житло, транспорт і медицину.

Його робота над встановленням правди про трагедію на стадіоні «Гіллсборо» додає цій мові особистої ваги. Для Бернема тема державної байдужості — не передвиборча конструкція, а ключова частина політичної біографії, побудованої на протистоянні закритим інституціям.

Проте навіть сильна біографія не замінює жорсткості. Скептики сумніваються, чи здатен він ухвалювати рішення, що неминуче створюватимуть переможців і переможених. Його інстинкт — домовлятися й об’єднувати. Прем’єрська влада часто вимагає протилежного: обрати одну сторону й витримати наслідки.

Особливо гостро це проявиться в охороні здоров’я. Відновлення NHS потребуватиме не лише додаткових коштів, а й конфліктних змін у продуктивності, управлінні, соціальній опіці та розподілі кадрів. Підтримувати медиків політично легко; змінювати систему, в якій вони працюють, значно складніше.

Так само децентралізація вимагатиме від Вестмінстера віддати не тільки відповідальність, а й гроші. Попередні уряди часто передавали місцевій владі проблеми без достатніх ресурсів. Бернемові доведеться довести, що його модель не стане новою формою бюджетного перекладання провини.

У найближчі дні він оголосить склад уряду й перші політичні рішення. Саме тоді стане зрозуміло, чи є за мовою надії послідовний порядок дій: що робити спочатку, скільки це коштуватиме і які обіцянки доведеться відкласти.

Британія не страждає від нестачі діагнозів. Її слабке зростання, територіальна нерівність, житлова криза та деградація публічних послуг описані з вичерпною точністю. Проблема полягає в тому, що кожне лікування зачіпає групи, які навчилися захищати свою частку старої системи.

Бернем приходить до влади з рідкісною перевагою: він може переконливо говорити і з партійним активом, і з профспілками, і з підприємцями, і з виборцями промислової півночі. Однак широта довіри залишатиметься активом лише доти, доки він не почне її витрачати.

Його прем’єрство визначить не здатність повернути британцям надію, а готовність пояснити її ціну. Надія стає політикою лише тоді, коли має бюджет, календар і тих, хто відповідає за виконання. У понеділок Бернем отримає владу. Відразу після цього почнеться значно складніша боротьба — за право нею скористатися.

Енді Бернем приходить до влади з обіцянкою, яку британці чують уже майже два десятиліття: економіка знову має почати відчутно зростати. Цього разу новизна полягає не в самій меті, а в запропонованому напрямку руху — подалі від Лондона.

Після обрання лідером Лейбористської партії Бернем має очолити уряд у понеділок, 20 липня. Його формула — «якісне зростання в кожному британському поштовому індексі» — перетворює регіональну нерівність із соціальної проблеми на головне економічне питання країни.

За цією обіцянкою стоїть тверезий діагноз. Британська економіка втратила швидкість після фінансової кризи 2008 року, продуктивність зростає повільно, державні фінанси перевантажені, а життєвий рівень дедалі сильніше залежить від цін на енергію, оренду та іпотеку.

Енді Бернем приходить до влади з обіцянкою, яку британці чують уже майже два десятиліття: економіка знову має почати відчутно зростати. Цього разу новизна полягає не в самій меті, а в запропонованому напрямку руху — подалі від Лондона.

Після обрання лідером Лейбористської партії Бернем має очолити уряд у понеділок, 20 липня. Його формула — «якісне зростання в кожному британському поштовому індексі» — перетворює регіональну нерівність із соціальної проблеми на головне економічне питання країни.

За цією обіцянкою стоїть тверезий діагноз. Британська економіка втратила швидкість після фінансової кризи 2008 року, продуктивність зростає повільно, державні фінанси перевантажені, а життєвий рівень дедалі сильніше залежить від цін на енергію, оренду та іпотеку.

За попереднім аналізом «Дейком», головний виклик Бернема полягає не в пошуку чергової програми стимулювання. Йому доведеться змінити сам механізм ухвалення економічних рішень у державі, яка надзвичайно довго концентрувала гроші, повноваження й компетенції у Вестмінстері.

Британія залишається однією з найбільш централізованих розвинених країн. Місцева влада відповідає за транспорт, житло, професійну освіту та частину соціальних послуг, але майже не контролює податкову базу, від якої залежить виконання цих обов’язків. Регіони змушені конкурувати за гранти центрального уряду замість того, щоб планувати розвиток на десятиліття.

Наслідком стала подвійна економіка. Лондон і південний схід потерпають від дорогого житла, перевантаженої інфраструктури та дефіциту працівників. Значна частина Півночі, Мідлендсу, Уельсу й прибережних міст — від слабких інвестицій, поганого транспорту та відтоку молоді.

Різниця в продуктивності між столицею та більшістю регіонів зберігається десятиліттями. Це не просто статистичний розрив. Він визначає зарплати, якість громадських послуг, вартість кредиту для бізнесу й здатність міст фінансувати власне майбутнє.

Саме тому Бернем пропонує найбільшу за покоління передачу влади з Вестмінстера. Мери та місцеві адміністрації мають отримати ширші бюджетні повноваження, можливість об’єднувати кошти різних програм і самостійно визначати, що важливіше для конкретної території: залізниця, професійний коледж, соціальне житло чи підтримка технологічного кластера.

Логіка децентралізації переконлива. Місцевий уряд краще знає, яких спеціалістів бракує підприємствам, чому працівники не можуть дістатися промислової зони та де будівництво житла стримується транспортною ізоляцією. Центр бачить усереднений показник; місто бачить конкретний затор у системі.

Організація економічного співробітництва та розвитку також пов’язує довгострокове зростання Британії зі скороченням регіональних диспропорцій, підвищенням продуктивності та посиленням місцевої політики зайнятості. Водночас реформи мають відбуватися без втрати бюджетної стійкості.

Політичною лабораторією Бернема став Великий Манчестер, яким він керував майже десять років. Місто, що пережило важку деіндустріалізацію, відновило здатність приваблювати інвестиції, розвивати університети, транспорт і сучасні послуги. Але його успіх почав формуватися задовго до приходу Бернема й спирався на масштаб, якого не має більшість британських міст.

Тому перенести манчестерську модель на всю країну простим адміністративним рішенням не вийде. Місцеве управління в Британії роздроблене: кордони різних відомств не збігаються, повноваження перекриваються, а десятиліття централізації послабили кадрову спроможність багатьох рад.

Передача грошей без відновлення інституцій може лише перемістити неефективність із Лондона до регіонів. Бернему знадобляться сильні місцеві фінансові служби, довгострокові бюджети, прозора відповідальність і зрозумілий поділ повноважень між мерами, радами та центральними міністерствами.

Навіть у разі успіху децентралізація не дасть швидкого економічного ефекту. Нові транспортні системи, житлове будівництво та професійна освіта підвищують продуктивність роками. Виборці ж очікують полегшення вже цієї осені — у рахунках, орендній платі та вартості щотижневих покупок.

Тому другою опорою програми Бернема стає зниження вартості життя. Він говорить про більший громадський контроль над водопостачанням, енергетикою, транспортом і житлом. Це звучить як повернення до державної економіки, але бюджетні обмеження роблять масштабну націоналізацію малоймовірною.

Практичнішим шляхом будуть жорсткіші правила для приватних операторів, муніципальні компанії, державні інвестиційні частки та довгострокові партнерства. Така модель може стримувати тарифи й покращувати послуги, не вимагаючи негайного викупу дорогих активів.

Проте навіть обмежене втручання коштує грошей. Державний борг і витрати на його обслуговування залишають урядові мало простору, а Бернем обіцяє зберегти фіскальні правила попереднього керівництва. Лейбористи також не хочуть підвищувати податок на доходи, національні страхові внески та ПДВ — три найбільші джерела бюджетних надходжень.

Це створює арифметичну пастку. Уряд хоче інвестувати в інфраструктуру, підтримати місцеву владу, здешевити базові послуги й водночас не збільшувати основні податки та борг. Без швидшого зростання доходів така конструкція потребуватиме скорочень в інших сферах або нових, політично складних зборів.

Додатковий ризик приходить ззовні. Британська економіка залежить від імпорту енергії, міжнародної торгівлі та іноземних покупців державних облігацій. Війна на Близькому Сході знову підняла енергетичні ціни, зруйнувавши очікування швидкого зниження інфляції та відсоткових ставок.

З липня граничний тариф на газ та електроенергію для типового домогосподарства зріс на 13 відсотків. Банк Англії утримує ключову ставку на рівні 3,75 відсотка, а інфляція, яка в травні становила 2,8 відсотка, ризикує знову прискоритися через дорожчу енергію.

Для нового прем’єра це особливо небезпечно. Високі ставки стримують будівництво, інвестиції та споживання. Дорогі енергоносії зменшують реальні доходи. Невпевнені домогосподарства відкладають покупки й накопичують заощадження, послаблюючи попит саме тоді, коли уряду потрібне економічне пожвавлення.

Перший квартал 2026 року приніс певне поліпшення: реальний ВВП на душу населення зріс на 0,6 відсотка, а за рік — на 0,7 відсотка. Але одного сильнішого кварталу недостатньо, щоб говорити про вихід із тривалої стагнації.

До цих проблем додається спадщина Brexit. Нові торговельні бар’єри не знищили британську економіку, але зробили її менш гнучкою: ускладнили експорт, скоротили частину інвестицій і підвищили витрати компаній. Бернему доведеться покращувати відносини з Європейським Союзом, не відкриваючи політично токсичної дискусії про повернення.

Його економічна стратегія тому залежить від послідовності. Спочатку уряд має показати кілька відчутних рішень щодо енергетики, оренди або соціального житла. Паралельно — закріпити передачу повноважень законом, щоб регіональна політика не змінювалася після кожної перестановки в кабінеті.

Справжній результат стане видимим пізніше: у швидших поїздах між містами, нових професійних навичках, більшій кількості житла та підприємствах, які зможуть розвиватися поза Лондоном. Саме такі зміни створюють продуктивність, хоча рідко вкладаються в один виборчий цикл.

Бернем пропонує Британії не традиційний план стимулювання, а новий розподіл економічної влади. Його ризик у тому, що децентралізація потребує часу, тоді як суспільне терпіння майже вичерпане. Його шанс — у тому, що старий централізований механізм уже довів власну нездатність забезпечити рівномірне зростання.

Новий прем’єр успадковує старі проблеми, але не може дозволити собі старі методи. Якщо британці не побачать зростання реальних доходів, жодна інституційна реформа не врятує уряд. Якщо ж Бернем зведе економічну політику лише до швидких субсидій, країна втратить ще одне десятиліття, не змінивши причин стагнації.

Енді Бернем завжди виглядав політиком, якому тісно в ролі технократа. Він говорить не як людина, що пояснює урядову записку, а як мер, який щойно вийшов із розмови з пасажирами автобуса, родинами загиблих або виборцями з міста, яке давно почувається недочутим.

Саме тому його повернення до британського парламенту через округ Мейкерфілд стало не просто ще однією довиборчою перемогою лейбористів. Воно відкрило Бернему шлях до боротьби за партійне лідерство — і, за нинішньої конфігурації влади, до Даунінг-стріт.

Після років у мерії Великого Манчестера він увійшов у Вестмінстер у момент, коли Кір Стармер утратив значну частину політичного імпульсу. Лейбористська більшість у парламенті ще не гарантує партії спокою, якщо виборці перестають вірити, що уряд розуміє їхнє роздратування.

Енді Бернем завжди виглядав політиком, якому тісно в ролі технократа. Він говорить не як людина, що пояснює урядову записку, а як мер, який щойно вийшов із розмови з пасажирами автобуса, родинами загиблих або виборцями з міста, яке давно почувається недочутим.

Саме тому його повернення до британського парламенту через округ Мейкерфілд стало не просто ще однією довиборчою перемогою лейбористів. Воно відкрило Бернему шлях до боротьби за партійне лідерство — і, за нинішньої конфігурації влади, до Даунінг-стріт.

Після років у мерії Великого Манчестера він увійшов у Вестмінстер у момент, коли Кір Стармер утратив значну частину політичного імпульсу. Лейбористська більшість у парламенті ще не гарантує партії спокою, якщо виборці перестають вірити, що уряд розуміє їхнє роздратування.

За попереднім аналізом Дейком, феномен Бернема важливий не лише як персональна альтернатива Стармеру. Він показує глибшу втому британської політики від лондонського центру, мови стриманого адміністрування й обіцянок, які не перетворюються на відчутні зміни на місцях.

Бернем народився в Ліверпулі 1970 року в родині телефонного інженера та реєстраторки в лікарській приймальні. Він виріс у Чеширі, недалеко від округу, який тепер повернув його до парламенту. Це походження стало частиною його політичного образу: північ, праця, футбол, католицька пам’ять і недовіра до зверхності столиці.

Його біографія водночас дуже британська й дуже лейбористська. Державні католицькі школи, Кембридж, робота дослідником у депутатки Тесси Джовелл, посади радника в уряді, а потім парламент. Він не прийшов у політику з вулиці, але навчився говорити так, ніби не втратив із нею зв’язку.

У Вестмінстері Бернем пройшов класичну школу Нових лейбористів. Він був молодшим міністром за Тоні Блера, увійшов до кабінету за Гордона Брауна, працював у фінансовому блоці, культурі та охороні здоров’я. Це дало йому досвід державної машини, але й прив’язало до політичної епохи, яку частина виборців давно сприймає з недовірою.

Окреме місце в його кар’єрі зайняла трагедія на «Гіллсборо», де загинули 97 уболівальників «Ліверпуля». Коли Бернема освистали на меморіальній службі, це стало для нього не приниженням, а політичним уроком. Він зрозумів, що родини загиблих борються не лише за пам’ять, а й проти системи, яка роками перекладала провину на жертв.

Його тиск допоміг домогтися нового розслідування. Саме там сформувався Бернем, який згодом стане «королем Півночі»: політик, що будує силу не на дистанції від емоцій, а на здатності перетворювати образу спільноти на інституційну вимогу.

Двічі він уже намагався очолити Лейбористську партію. У 2010 році програв, посівши четверте місце. У 2015-му стартував фаворитом, але поступився Джеремі Корбіну, якому пізніше служив у тіньовій команді. Для критиків це стало доказом його гнучкості до межі безпринципності.

Бернем справді працював із трьома дуже різними лідерами — Блером, Брауном і Корбіном. Його опоненти називають це політичним хамелеонством. Прихильники — умінням триматися біля виборця, а не біля доктрини. У британській політиці 2026 року ця різниця може виявитися вирішальною.

У 2017 році він залишив парламент і став мером Великого Манчестера. Саме там його образ перестав бути суто вестмінстерським. Мерія дала йому сцену, де політика виглядала не як абстрактна боротьба фракцій, а як транспорт, житло, робочі місця, бездомність і реальна влада над міськими сервісами.

Найсильніший приклад — автобусна реформа. Бернем домігся більшого контролю над перевезеннями й перетворив суху тему регулювання транспорту на сюжет про публічний інтерес проти приватної інерції. Там, де інший політик показав би таблицю, він запропонував конфлікт із зрозумілими сторонами.

Під час пандемії він посилив цей образ. Його спротив рішенням Лондона щодо обмежень і компенсацій для регіонів зробив Бернема символом Півночі, яка не хоче бути периферією чужих рішень. Прізвисько «король Півночі» приклеїлося саме тому, що відповідало настрою, а не лише медійному жесту.

У цьому його головна відмінність від Стармера. Чинний прем’єр побудував кар’єру на контролі, юридичній точності й обережності. Бернем продає інше: тепло, впізнаваність, енергію й відчуття, що політик не соромиться самої політики. Для лейбористів це може бути ліками від власної холодності.

Але харизма не скасовує обмежень влади. Велика Британія залишається країною з важкими бюджетними рамками, слабким зростанням, напруженими публічними сервісами й виборцями, які хочуть швидких результатів. У Даунінг-стріт Бернем уже не зможе вибирати лише ті битви, які добре розповідаються.

Його економічні висловлювання вже викликали нервозність у частини ринку й центристського крила партії. Фрази про потребу вийти з залежності від ринків облігацій звучать ефектно на політичній сцені, але в уряді кожне таке речення може коштувати дорожче, ніж у передвиборчій промові.

Водночас у Манчестері Бернем не був антибізнесовим романтиком. Він прагнув залучати інвестиції, працював із девелоперами, просував міську економіку й не зводив регіональну справедливість до простого перерозподілу. Його популізм, якщо це слово тут доречне, радше стилістичний, ніж програмно руйнівний.

Саме це робить його небезпечним суперником для Reform UK і Найджела Фараджа. Бернем може говорити з виборцями, які відчувають злість на Лондон, але не хочуть віддавати цю злість правим популістам. Він пропонує не культурну війну, а регіональну гідність, транспорт, роботу й контроль над повсякденним життям.

Проте його шлях до вершини не буде чистим сходженням. Щоб стати лідером лейбористів, йому потрібна підтримка значної частини парламентської фракції. А депутати оцінюватимуть не тільки його популярність, а й те, чи здатен він не зруйнувати партію в момент, коли вона вже перебуває під тиском справа й зсередини.

Для лейбористів Бернем є водночас шансом і ризиком. Він може повернути партії голос, який звучить людяніше за урядову інструкцію. Але він також принесе в центр влади очікування, які сам роками підживлював: більше Півночі, більше децентралізації, більше прямоти, більше відчутних змін.

Питання тепер не лише в тому, чи стане Енді Бернем наступним прем’єр-міністром Великої Британії. Питання в тому, чи зможе політик, який побудував силу на відстані від Вестмінстера, зберегти її, коли сам опиниться в його найтіснішій кімнаті — там, де щодня на столі лежать не символи, а кризи.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМНаступник Стармера: конкурс або коронація БернемаБританія входить у короткий, але вирішальний перехід влади: Лейбористська партія може провести повні вибори лідера або швидко передати уряд Енді Бернему.

Після відставки Кіра Стармера головне питання в Лондоні звучить не лише як «хто буде наступним прем’єром». Воно точніше: чи отримає Британія повноцінне внутрішньопартійне змагання, чи влада перейде до Енді Бернема майже без опору, у форматі політичної коронації.

Стармер залишатиметься прем’єр-міністром до завершення вибору нового лідера Лейбористської партії. Оскільки лейбористи мають більшість у Палаті громад, новий партійний лідер автоматично стане людиною, яку король запросить сформувати уряд. Загальні вибори для цього не потрібні.

У своїй заяві Стармер окреслив календар переходу: номінації мають відкритися 9 липня, а новий лідер повинен бути визначений до повернення парламенту після літньої перерви. Якщо буде кілька кандидатів, процес розтягнеться до кінця літа; якщо Бернем залишиться єдиним претендентом, усе може завершитися значно швидше.

Після відставки Кіра Стармера головне питання в Лондоні звучить не лише як «хто буде наступним прем’єром». Воно точніше: чи отримає Британія повноцінне внутрішньопартійне змагання, чи влада перейде до Енді Бернема майже без опору, у форматі політичної коронації.

Стармер залишатиметься прем’єр-міністром до завершення вибору нового лідера Лейбористської партії. Оскільки лейбористи мають більшість у Палаті громад, новий партійний лідер автоматично стане людиною, яку король запросить сформувати уряд. Загальні вибори для цього не потрібні.

У своїй заяві Стармер окреслив календар переходу: номінації мають відкритися 9 липня, а новий лідер повинен бути визначений до повернення парламенту після літньої перерви. Якщо буде кілька кандидатів, процес розтягнеться до кінця літа; якщо Бернем залишиться єдиним претендентом, усе може завершитися значно швидше.

За попереднім аналізом Дейком, саме ця розвилка найкраще показує стан британської політики після Брекзиту. Формально йдеться про партійну процедуру, але насправді — про спробу правлячої партії замінити лідера так, щоб не перетворити власну кризу на ще глибшу кризу держави.

Перший сценарій — повний конкурс. Для участі кандидат має зібрати підтримку 20% парламентської фракції лейбористів, що нині означає 81 депутата, а також отримати підтримку частини місцевих партійних організацій або афілійованих структур, зокрема профспілок. Після цього остаточне рішення переходить до членів партії та пов’язаних із нею профспілкових виборців.

Такий шлях дав би майбутньому прем’єрові ширший мандат. Він дозволив би партії проговорити причини падіння Стармера, розділити відповідальність за помилки уряду й визначити новий курс не лише через кулуарну згоду депутатів. Але він також несе ризик літа взаємних атак, розколу фракції й нового подарунка для Reform UK.

Другий сценарій — Бернем без конкурентів. Якщо до завершення номінацій він виявиться єдиним кандидатом, голосування членів партії не знадобиться. Він стане лідером лейбористів за замовчуванням, після чого Стармер поїде до Букінгемського палацу подати формальну відставку, а Бернем отримає запрошення сформувати уряд.

Саме цей варіант сьогодні виглядає найімовірнішим. Бернем щойно повернувся до парламенту через довибори в окрузі Мейкерфілд, його підтримав Вес Стрітінг, який міг стати найсерйознішим суперником, а частина лейбористів уже прагне не змагання, а швидкого завершення невизначеності.

У цьому є політична логіка. Лейбористи не хочуть повторити досвід консерваторів, які після Брекзиту змінювали лідерів так часто, що сама зміна влади стала ознакою слабкості. Партія прагне показати порядок: Стармер іде, Бернем приходить, уряд працює, країна не входить у нову фазу хаосу.

Але швидка коронація має й інший бік. Вона може залишити без відповіді питання, через які Стармер утратив владу: чому велика парламентська більшість не дала відчуття сильного уряду; чому економічне зростання залишилося млявим; чому виборці не побачили швидкого покращення державних послуг; чому Reform UK змогла перетворити невдоволення на постійний тиск.

Бернем входить у цю драму з найзручнішою для лейбористів біографією. Він не виглядає чужинцем у партії, бо вже був депутатом і міністром. Він не виглядає частиною лондонського центру, бо його політична сила виросла в Манчестері. Він не виглядає технократом без емоційного контакту, бо говорить мовою регіонів, рахунків, транспорту, житла й роботи.

Саме тому його можливе сходження не є просто кадровою заміною. Воно означатиме спробу змінити тон уряду: від юридичної стриманості Стармера до більш соціальної, північної, побутово зрозумілої політики. Для партії, яка виграла вибори без великої любові виборців, це може бути не менш важливо, ніж нова програма.

Проте Бернем не отримає чистого аркуша. Йому дістанеться та сама економіка, ті самі обмежені бюджети, та сама потреба збільшувати оборонні видатки, та сама втома від податків і та сама конкуренція з правими популістами. Зміна обличчя біля дверей Даунінг-стріт не скасовує того, що країна вже надто довго живе в режимі затяжного післякризового ремонту.

Конституційно шлях буде простим. Політично — ні. Коли Лейбористська партія визначить нового лідера, Стармер формально подасть відставку королю Чарльзу III. Після цього монарх запросить наступника сформувати уряд. У британській системі це церемоніальна, але вирішальна ланка: партійна воля перетворюється на державну владу.

Саме тому темп має значення. Якщо процес затягнеться, опозиція говоритиме про уряд без керма. Якщо Бернем зайде надто швидко, його можуть звинуватити в кулуарному захопленні влади без відкритої дискусії. Лейбористам доведеться знайти середину між демократичною легітимністю й потребою не виглядати розгубленими.

Стармер іде як прем’єр, який не зміг утримати власну більшість у стані довіри. Бернем може прийти як політик, на якого партія переносить надію на перезапуск. Але процедура його приходу вже стане першим тестом. Якщо вона виглядатиме впорядковано, лейбористи отримають шанс змінити сюжет. Якщо ні — Британія побачить не оновлення, а ще один епізод довгої післябрекзитної нестабільності.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМСтармер здався партії: Британія знову міняє прем’єраВідставка Кіра Стармера відкриває шлях Енді Бернему й показує, що після Брекзиту британська політика так і не навчилася втримувати владу довше за кризу.

Кір Стармер місяцями намагався не дійти до цієї сцени. Ще наприкінці минулого тижня він запевняв, що не піде з посади. Але 22 червня перед дверима на Даунінг-стріт прем’єр визнав те, що його партія вже вирішила без нього: його час на чолі уряду завершується.

Стармер оголосив, що залишає посаду лідера Лейбористської партії й піде з уряду після обрання наступника. До того моменту він залишатиметься прем’єром, щоб забезпечити передачу влади. Для Британії це означає сьомого прем’єр-міністра за десятиліття — ще один симптом країни, яка після референдуму про Брекзит не повернула собі політичної рівноваги.

Його відставка стала гірким фіналом історії, яка починалася майже тріумфально. У 2024 році лейбористи повернулися до влади після 14 років консерваторів, отримали велику парламентську більшість і обіцяли країні спокій після епохи скандалів, жорсткої економії та виснажливої політичної нестабільності.

Кір Стармер місяцями намагався не дійти до цієї сцени. Ще наприкінці минулого тижня він запевняв, що не піде з посади. Але 22 червня перед дверима на Даунінг-стріт прем’єр визнав те, що його партія вже вирішила без нього: його час на чолі уряду завершується.

Стармер оголосив, що залишає посаду лідера Лейбористської партії й піде з уряду після обрання наступника. До того моменту він залишатиметься прем’єром, щоб забезпечити передачу влади. Для Британії це означає сьомого прем’єр-міністра за десятиліття — ще один симптом країни, яка після референдуму про Брекзит не повернула собі політичної рівноваги.

Його відставка стала гірким фіналом історії, яка починалася майже тріумфально. У 2024 році лейбористи повернулися до влади після 14 років консерваторів, отримали велику парламентську більшість і обіцяли країні спокій після епохи скандалів, жорсткої економії та виснажливої політичної нестабільності.

За попереднім аналізом Дейком, слабкість цього тріумфу була закладена вже в день перемоги. Лейбористи здобули мандат, але не любов. Їхній результат у 34% голосів був достатнім для більшості в парламенті, але надто крихким для довгої довіри суспільства. Це була перемога над консерваторами, а не захоплення країни новою політичною ідеєю.

Стармер прийшов до влади як людина порядку. Він обіцяв компетентність, дисципліну й державну серйозність. Але дуже швидко з’ясувалося, що після хаосу виборець хоче не лише спокійнішого тону. Він хоче дешевшого життя, швидших лікарень, зрозумілої економіки, контрольованої міграції й відчуття, що уряд рухає країну вперед.

У перші два роки Стармер справді ухвалював важливі рішення. Він збільшував оборонні видатки, спрямовував інвестиції в Національну службу охорони здоров’я, демонстрував зменшення нелегальної міграції. Але ці кроки губилися в ширшому відчутті непевності, податкового тиску й постійних політичних відступів.

Найбільше його підточувала не одна помилка, а образ нерішучості. Зміни в соціальних виплатах, субсидіях на опалення й податковій політиці створили враження прем’єра, який одночасно хоче бути реформатором і боїться власної партії. У британській політиці така слабкість швидко стає самостійною причиною падіння.

Окремий удар завдала історія з Пітером Мандельсоном. Рішення призначити його послом у США попри токсичні зв’язки з Джеффрі Епштейном підірвало моральний образ уряду, який обіцяв чистішу політику. Для Стармера це було особливо небезпечно: його сила трималася саме на репутації обережності й етичної виваженості.

Після травневих муніципальних поразок терпіння в Лейбористській партії закінчилося. Депутати побачили не тимчасовий спад, а прем’єра, який веде їх до катастрофи на наступних виборах. Партійна дисципліна, яку Стармер роками будував, повернулася проти нього як механізм усунення.

На цьому тлі Енді Бернем давно чекав свого моменту. Колишній мер Великого Манчестера майже не приховував амбіцій замінити Стармера. Його шлях до Вестмінстера відкрився після того, як депутат від округу Мейкерфілд Джош Саймонс звільнив місце, фактично створивши коридор для Бернема в парламент.

Перемога Бернема на довиборах стала не просто процедурою. Вона перетворилася на демонстрацію сили. Особливо важливим було те, що він переконливо переміг кандидата Reform UK — правопопулістської партії Найджела Фараджа, яка вже понад рік тримає тиск на всю британську політичну систему.

Бернем одразу заявив про намір боротися за лідерство в партії. Його позицію швидко посилила підтримка Веса Стрітінга, колишнього міністра охорони здоров’я, який сам міг стати конкурентом. Це означає, що лейбористи, найімовірніше, спробують уникнути виснажливої внутрішньої війни й подати зміну лідера як оновлення, а не хаос.

Образ Бернема працює там, де образ Стармера ослаб. Він говорить мовою півночі Англії, місцевого транспорту, рахунків за воду й енергію, житла, промисловості та доступних можливостей для молодших поколінь. Його політика виглядає менш юридичною й більш соціальною, менш лондонською й більш регіональною.

Але популярність Бернема не скасовує спадщину, яку він може отримати. Британська економіка залишається млявою. Інфляція не зникла як політична загроза. Брекзит і далі тисне на торгівлю, інвестиції та продуктивність. Війна Росії проти України й нова криза довкола Ірану додають зовнішніх шоків до внутрішньої втоми.

Наступний прем’єр муситиме швидко визначитися з оборонним бюджетом, який уже став причиною конфлікту в уряді. Збільшення видатків на армію в умовах європейської нестабільності виглядає стратегічно неминучим, але політично болючим: гроші доведеться брати або з податків, або з послуг, або з нових боргів.

Ще складнішим буде питання правого популізму. Reform UK і нові радикальні сили не зникнуть разом зі Стармером. Вони вже навчилися говорити з виборцем мовою образи, міграційного страху й недовіри до «старих партій». Навіть падіння імміграційних показників не гарантує, що антиіммігрантська політика втратить емоційну силу.

Бернем не є новачком. Він уже був депутатом, міністром культури, міністром охорони здоров’я, а в Манчестері повертав транспорт під громадський контроль, розвивав доступне житло й залучав приватні інвестиції. Але керування регіоном і керування країною після десятиліття криз — різні масштаби політичного ризику.

Стармер залишає після себе неоднозначну спадщину. На міжнародній арені він виглядав сильніше, ніж удома. Його підтримка України, участь у європейській безпековій коаліції та спроби вибудувати відносини з Вашингтоном давали Британії вагу. Але зовнішня серйозність не компенсувала внутрішнього відчуття застою.

Відносини з Дональдом Трампом спершу були практичними й корисними, зокрема для торговельних домовленостей. Але вони різко охололи, коли Стармер відмовився надати британські військові бази для американських операцій у війні проти Ірану. У цей момент прем’єр намагався виглядати принциповим, але вдома вже втратив політичний ресурс для такої пози.

У своїй прощальній заяві Стармер говорив про країну, яку любить, і про рішення, ухвалені в її інтересах. Він дякував дружині Вікторії, голос зривався, і мить виглядала людською. Але політика рідко судить тільки за намірами. Вона судить за тим, чи вдалося перетворити мандат на тривалу владу.

Йому це не вдалося. Стармер став прем’єром, який переміг консерваторів, але не зміг переконати країну, що лейбористи справді відкрили нову епоху. Він обіцяв стабільність, але сам став черговим епізодом британської нестабільності.

Тепер Бернем, якщо очолить уряд, отримає не чистий аркуш, а країну з високими очікуваннями й низьким терпінням. Йому доведеться довести, що оновлення — це не просто інше обличчя біля чорних дверей Даунінг-стріт. Після Брекзиту Британія вже надто часто міняла прем’єрів, щоб сама зміна здавалася відповіддю.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМСтармер іде: Британія знову входить у зміну владиПрем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер оголосив про відставку після менш ніж двох років при владі, залишаючи Лейбористську партію перед ризикованим вибором наступника.

Британська політика знову повернулася до дверей на Даунінг-стріт, де прем’єри останнього десятиліття дедалі частіше оголошують не про новий курс, а про достроковий кінець власного мандата. Кір Стармер у понеділок заявив, що йде з посади лідера Лейбористської партії й залишить уряд після обрання наступника.

Це стало різким падінням для політика, який у липні 2024 року привів лейбористів до переконливої перемоги й обіцяв завершити епоху консервативного хаосу. Менш ніж за два роки його уряд сам став символом втоми, розчарування й внутрішнього партійного бунту.

Стармер залишиться тимчасовим прем’єром, доки партія не визначить нового лідера. Номінації мають відкритися 9 липня, а новий керівник Лейбористської партії повинен бути обраний до повернення парламенту після літньої перерви 1 вересня.

Британська політика знову повернулася до дверей на Даунінг-стріт, де прем’єри останнього десятиліття дедалі частіше оголошують не про новий курс, а про достроковий кінець власного мандата. Кір Стармер у понеділок заявив, що йде з посади лідера Лейбористської партії й залишить уряд після обрання наступника.

Це стало різким падінням для політика, який у липні 2024 року привів лейбористів до переконливої перемоги й обіцяв завершити епоху консервативного хаосу. Менш ніж за два роки його уряд сам став символом втоми, розчарування й внутрішнього партійного бунту.

Стармер залишиться тимчасовим прем’єром, доки партія не визначить нового лідера. Номінації мають відкритися 9 липня, а новий керівник Лейбористської партії повинен бути обраний до повернення парламенту після літньої перерви 1 вересня.

За попереднім аналізом Дейком, ця відставка є не просто персональною поразкою Стармера. Вона показує, що британська політична система після Брекзиту так і не повернула собі головного ресурсу — довгої довіри виборця до влади.

Оголошення прозвучало перед резиденцією на Даунінг-стріт, там само, де Стармер починав прем’єрство. У короткій заяві він визнав, що партія фактично відповіла на питання, чи здатен він вести її на наступні вибори, і що він приймає цю відповідь без спротиву.

Найближчим фаворитом перегонів став Енді Бернем, колишній мер Великого Манчестера, який минулого тижня виграв довибори до парламенту. Його повернення у Вестмінстер одразу було прочитане як заявка на лідерство й початок відкритого виклику Стармеру.

Бернем має те, чого Стармеру дедалі більше бракувало: образ політика з регіональним корінням, простішою мовою й умінням говорити з виборцем поза лондонською технократичною сценою. Для лейбористів це важливо не менше за програму, бо проблема партії стала проблемою контакту.

Стармер прийшов до влади як антипод турбулентності. Його сила полягала в обіцянці компетентності, юридичної точності й передбачуваності. Але саме ця модель швидко вичерпалася, коли виборці захотіли не тільки порядку після хаосу, а відчутного поліпшення життя.

Економічне зростання залишалося слабким, державні послуги — виснаженими, вартість життя — політично токсичною. Обіцянка ремонту країни зіткнулася з бюджетними обмеженнями, повільною бюрократією та відчуттям, що уряд не керує подіями, а запізно реагує на них.

До цього додалися кадрові помилки й скандали. Одним із найболючіших рішень стало призначення Пітера Мандельсона послом у Вашингтоні — крок, який вдарив по обіцянці етичного урядування й став символом старих зв’язків, від яких Стармер обіцяв дистанціюватися.

Лейбористи почали втрачати виборців одразу у двох напрямах. Ліберальна частина електорату рухалася до Зелених, а протестний і антиміграційний сегмент — до Reform UK Найджела Фараджа, який послідовно перетворював невдоволення урядом на аргумент проти всієї політичної системи.

У цьому сенсі відставка Стармера є симптомом ширшої британської кризи. Влада змінюється швидше, ніж країна бачить результат. Кожен новий прем’єр приходить із риторикою стабілізації, але сам швидко опиняється під тиском економіки, медіа, партійних фракцій і соціального роздратування.

Міжнародний баланс у Стармера виглядав сильніше, ніж внутрішня політика. Його уряд здобув визнання за підтримку України, участь у зміцненні європейської безпеки та спроби стримати наслідки нової кризи довкола Ірану. Але зовнішня компетентність не врятувала прем’єра від внутрішнього виснаження.

Навіть Дональд Трамп втрутився у момент британської зміни влади, пов’язавши падіння Стармера з імміграцією та енергетикою. Цей жест був не лише коментарем з-за океану. Він показав, як британська внутрішня криза стала частиною ширшої правопопулістської мови Заходу.

Для Лейбористської партії тепер головне питання не в тому, хто формально замінить Стармера. Питання в тому, чи зможе новий лідер відновити зв’язок між більшістю 2024 року й країною 2026 року, яка вже не готова чекати на відкладені результати.

Бернем, якщо саме він очолить партію, отримає не перемогу, а спадщину з високою ціною. Йому доведеться одночасно заспокоїти ринки, втримати центр, повернути робітничі регіони, не втратити ліберальні міста й не дозволити Фараджу монополізувати мову народного гніву.

Відставка Стармера завершує прем’єрство, яке починалося як спроба повернути Британії серйозність. Його помилка полягала не лише в окремих рішеннях. Він не зміг переконати країну, що стриманість і порядок можуть бути не паузою після хаосу, а початком нового політичного договору.

Тепер цей договір доведеться писати іншому. І Британія знову входить у перехідний період із тим самим запитанням, яке переслідує її від референдуму про Брекзит: хто здатен не просто зайняти Даунінг-стріт, а втримати країну від чергового кола розчарування.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМБританські лейбористи шукають вихід із кризи СтармераКір Стармер досі лишається на Даунінг-стріт, але його влада вже не виглядає безумовною. Відставка Веса Стрітінга і можливий ривок Енді Бернема відкрили боротьбу за майбутнє лейбористів.

Кір Стармер виграв вибори 2024 року на простій і сильній обіцянці: повернути Британії стабільність. Після років консервативних криз, Brexit, пандемії, скандалів і фінансових потрясінь його Лейбористська партія мала стати не революцією, а ремонтом держави. Тепер саме ця обіцянка опинилася під загрозою.

Після важких поразок лейбористів на місцевих виборах у партії заговорили про відставку прем’єра. Аргумент критиків жорсткий: Стармер став настільки непопулярним, що може потягнути партію до поразки на наступних загальних виборах. Його прихильники відповідають інакше: ще одна швидка зміна лідера лише поглибить британську хворобу нестабільності.

За останнє десятиліття Британія вже пережила п’ятьох прем’єрів. Девід Кемерон упав після референдуму про Brexit. Тереза Мей не змогла провести країну через угоду з ЄС. Борис Джонсон згорів у скандалах. Ліз Трасс увійшла в історію як символ економічного саморуйнування. Ріші Сунак програв вибори після спроби зібрати уламки.

Кір Стармер виграв вибори 2024 року на простій і сильній обіцянці: повернути Британії стабільність. Після років консервативних криз, Brexit, пандемії, скандалів і фінансових потрясінь його Лейбористська партія мала стати не революцією, а ремонтом держави. Тепер саме ця обіцянка опинилася під загрозою.

Після важких поразок лейбористів на місцевих виборах у партії заговорили про відставку прем’єра. Аргумент критиків жорсткий: Стармер став настільки непопулярним, що може потягнути партію до поразки на наступних загальних виборах. Його прихильники відповідають інакше: ще одна швидка зміна лідера лише поглибить британську хворобу нестабільності.

За останнє десятиліття Британія вже пережила п’ятьох прем’єрів. Девід Кемерон упав після референдуму про Brexit. Тереза Мей не змогла провести країну через угоду з ЄС. Борис Джонсон згорів у скандалах. Ліз Трасс увійшла в історію як символ економічного саморуйнування. Ріші Сунак програв вибори після спроби зібрати уламки.

Для Дейком нинішня криза Стармера важлива саме тому, що вона виходить за межі особистої боротьби за посаду. Британська політика, здається, звикла лікувати структурні проблеми заміною облич. Але новий прем’єр не скасовує слабкого зростання, виснажених державних служб, дорогого життя й наслідків Brexit.

Парламентська система робить зміну лідера технічно простою. На відміну від президентських моделей, партія може усунути прем’єра без загальнонаціональних виборів, якщо вирішить, що він став тягарем. Саме ця гнучкість колись вважалася перевагою. Тепер вона дедалі більше нагадує механізм постійної тривоги.

Проблема в тому, що кожна наступна зміна прем’єра зменшує відчуття політичної ваги самої посади. Коли лідер стає тимчасовим менеджером партійної паніки, уряд втрачає здатність переконувати країну в довгому плані. А Британії зараз потрібен саме довгий план, а не черговий акт внутрішньої драматургії.

Кемерон залишив Даунінг-стріт після рішення, яке мало закрити питання Європи, але відкрило десятиліття політичної турбулентності. Референдум про Brexit став не інструментом примирення консерваторів, а вибухом, що змінив економічну, дипломатичну й партійну логіку країни.

Девід Кемерон обіймав посаду прем'єр-міністра з 2010 по 2016 рік, пішовши у відставку після того, як Велика Британія проголосувала за вихід з Європейського Союзу на референдумі, який він скликав — Джастін Талліс

Тереза Мей успадкувала неможливу задачу: виконати волю виборців, зберігши керованість держави й єдність партії. Її м’якший підхід до виходу з ЄС розлютив жорстких євроскептиків, а спроби знайти компроміс не дали стабільної більшості. Brexit знову зламав прем’єра.

Тереза ​​Мей взялася за складне завдання переговорів щодо виходу країни з Європейського Союзу — Аріс Ойконому

Борис Джонсон прийшов як політик енергії, гасел і переможного мандата. Він пообіцяв “повернути контроль” і виграв великий виборчий мандат. Але пандемія, управлінський хаос і скандали на Даунінг-стріт підірвали головне — довіру до правил, які сама влада вимагала від громадян.

Борис Джонсон в останній день на посаді у вересні — Генрі Ніколлс

Ліз Трасс стала найкоротшим і найжорсткішим уроком про межі ідеологічного експерименту. Її нефінансовані податкові скорочення спричинили ринкову паніку, вдарили по фунту, облігаціях і довірі до економічного управління. Шість тижнів вистачило, щоб залишити довгий політичний шрам.

Прем’єр-міністр Великобританії Ліз Трасс оголошує про свою відставку, а її чоловік Х’ю О’Лірі стоїть поруч біля Даунінг-стріт, 10, Лондон, Великобританія, 20 жовтня 2022 р — Через Reuters

Ріші Сунак прийшов як технократична корекція після катастрофи Трасс. Його місія полягала в тому, щоб повернути спокій і компетентність. Але він не зміг втекти від тіні попередників. На виборах 2024 року виборці винесли вирок не лише йому, а всій консервативній ері виснаження.

Ріші Сунак під час своєї промови біля Даунінг-стріт, 10, перед тим, як зустрітися з королем Карлом III, щоб подати заяву про відставку у 2024 році — Кін Чеунг

Саме на цьому тлі Стармер обіцяв інше: менше спектаклю, більше управління. Лейбористи продавали себе як партію відновлення нормальності. Їхня сила полягала не в харизмі, а в контрасті з безперервним консервативним самоспаленням. Тепер цей контраст небезпечно тьмяніє.

Якщо лейбористи швидко усунуть Стармера, вони можуть отримати короткостроковий енергетичний імпульс. Новий лідер, нова риторика, нова спроба достукатися до виборця. Але ціна буде високою: партія, яка прийшла з обіцянкою стабільності, сама визнає, що не змогла втримати її навіть усередині себе.

Якщо ж Стармер залишиться, він мусить довести, що здатен не просто пережити бунт, а змінити темп уряду. Після місцевих поразок недостатньо говорити про прискорення. Потрібні видимі результати — у медицині, цінах, житлі, безпеці, державних послугах і відчутті, що країна справді виходить із застою.

Найглибша британська проблема полягає в тому, що політична нестабільність стала реакцією на економічну й соціальну безпорадність. Коли зростання слабке, послуги зношені, інфляція болюча, а довіра низька, партії шукають нового лідера як швидке пояснення. Але лідерська заміна не ремонтує систему автоматично.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПромова короля стала для Стармера церемонією під тиском бунтуКарл III відкрив нову сесію парламенту з урядовим порядком денним, але справжня інтрига розгорталася не в Палаті лордів, а всередині Лейбористської партії.

Стармер опинився перед парадоксом: щоб зберегти владу, йому потрібно показати зміни, але надто різкий поворот може виглядати як паніка. Йому потрібні і швидкість, і дисципліна; і партійна жорсткість, і суспільна чутливість. Це складний баланс для політика, чия головна сила завжди була в обережності.

Британія втомилася не лише від конкретних прем’єрів. Вона втомилася від відчуття, що кожна нова влада приходить із великим словом, а потім швидко потрапляє в ту саму пастку. Brexit мав повернути контроль. Джонсон мав дати енергію. Трасс обіцяла прорив. Сунак — компетентність. Стармер — стабільність.

Тепер питання звучить просто: чи стане він черговою ланкою в ланцюгу невиконаних обіцянок, чи зможе зупинити британську звичку до прем’єрських обвалів. Для Лейбористської партії це не лише боротьба за лідера. Це перевірка того, чи здатна вона бути протиотрутою від хаосу, а не його наступним розділом.

Британські вибори 7 травня стали для Кіра Стармера найнебезпечнішим політичним випробуванням від часу приходу лейбористів до влади. Формально йшлося про місцеві ради в Англії, парламент Шотландії та валлійський Сенедд. Фактично — про довіру до уряду.

Перші результати показали не просто втому виборців від Лейбористської партії. Вони оголили глибше зрушення: протест більше не повертається автоматично до консерваторів, як це працювало в старій британській моделі. Значна його частина пішла до Reform UK Найджела Фараджа.

До ранку 8 травня лейбористи вже втратили понад 200 місць у місцевих радах за підсумками лише частини підрахунку. Reform UK, навпаки, швидко перетнула позначку в 300 здобутих мандатів і почала говорити не про успішну ніч, а про «історичний зсув» у британській політиці.

Британські вибори 7 травня стали для Кіра Стармера найнебезпечнішим політичним випробуванням від часу приходу лейбористів до влади. Формально йшлося про місцеві ради в Англії, парламент Шотландії та валлійський Сенедд. Фактично — про довіру до уряду.

Перші результати показали не просто втому виборців від Лейбористської партії. Вони оголили глибше зрушення: протест більше не повертається автоматично до консерваторів, як це працювало в старій британській моделі. Значна його частина пішла до Reform UK Найджела Фараджа.

До ранку 8 травня лейбористи вже втратили понад 200 місць у місцевих радах за підсумками лише частини підрахунку. Reform UK, навпаки, швидко перетнула позначку в 300 здобутих мандатів і почала говорити не про успішну ніч, а про «історичний зсув» у британській політиці.

За попереднім аналізом Дейком, головний сенс цих виборів не в арифметиці окремих рад. Він у тому, що Велика Британія входить у фазу, де дві головні партії одночасно втрачають монополію на невдоволення. Виборець карає уряд, але вже не обов’язково рятує опозицію.

Для Стармера найболючішими стали втрати у старих лейбористських районах. У Вігані партія програла всі 22 місця, які захищала, — і всі вони відійшли Reform UK. У Темсайді, на території, пов’язаній з колишньою віцепрем’єркою Анджелою Рейнер, лейбористи втратили 16 із 17 місць.

Ці поразки небезпечні не лише символічно. Вони показують, що уряд втрачає контакт саме з тими громадами, для яких лейбористська перемога 2024 року мала означати повернення соціальної держави, швидше зростання, кращі послуги й відчуття, що центр знову чує периферію.

Стармер спробував зупинити паніку короткою, але важливою заявою. Він визнав, що втрати «болять» і мають боліти, взяв відповідальність на себе, але відмовився подавати у відставку. Для партії це сигнал: прем’єр не відкриває добровільний перехід влади й не збирається ставати тимчасовою фігурою.

Ринки прийняли цей сигнал спокійніше, ніж політичні коментатори. Фунт зріс приблизно на 0,4% до долара, а прибутковість десятирічних британських держоблігацій знизилася до рівня трохи нижче 4,9%. Для інвесторів важливо не те, що лейбористи програють ради, а те, що Даунінг-стріт поки не занурюється в хаос.

Це не означає, що економічний фон сприятливий. Британія входить у цей виборчий цикл із високими витратами на запозичення, тиском енергетичної кризи, наслідками війни з Іраном і втомою від повільного покращення життя. Але відмова Стармера йти з посади тимчасово зменшила ризик негайної урядової кризи.

Для Reform UK ніч стала моментом переходу з протестної політики в політику управління. Партія здобула контроль над Гаверінгом — своїм першим районом у Лондоні, нехай і в зовнішній частині столиці, де її правий популістський меседж мав більше шансів, ніж у прогресивному центрі.

Фарадж використав цей результат як доказ, що його партія здатна перемагати і в колишніх консервативних районах, і на територіях, де лейбористи домінували десятиліттями. Саме ця подвійність робить Reform UK небезпечною: вона атакує не одну партію, а всю стару карту британської лояльності.

Консерватори також не можуть назвати цей день успішним. Вони втратили контроль над Ньюкасл-андер-Лаймом на користь Reform UK і загалом продовжили платити за 14 років перебування при владі. Їхній частковий реванш у Вестмінстері, де вони повернули контроль над радою, радше виняток, ніж поворот тренду.

У Шотландії та Уельсі підрахунок має окреме значення. Там голосування визначає не лише склад парламентів, а й майбутній баланс у самому Сполученому Королівстві. Якщо Шотландська національна партія збереже провідні позиції, питання незалежності знову отримає політичний імпульс.

В Уельсі небезпека для лейбористів іще глибша. Партія десятиліттями сприймала валлійську політику як майже природну зону впливу. Але підйом Plaid Cymru та Reform UK показує, що навіть давні електоральні фортеці більше не гарантують стабільності.

Головна інтрига тепер не в тому, чи переживе Стармер цей день. Найімовірніше, переживе. Питання в іншому: чи зможе він перетворити поразку на зміну темпу, поки внутрішні суперники не перетворили її на питання лідерства.

Потенційні альтернативи теж не виглядають бездоганно захищеними. Енді Бернем, мер Манчестера, мав би спершу повернутися до парламенту, щоб реально кинути виклик прем’єрові. Анджела Рейнер і Вес Стрітінг не зробили відкритого руху проти Стармера. Але після таких результатів сама розмова про спадкоємців стає частиною тиску.

Ці вибори не зруйнували уряд. Але вони зруйнували комфортну ілюзію, що велика перемога 2024 року дала лейбористам довгий запас довіри. Британський виборець виявився нетерплячим, фрагментованим і готовим ризикувати новими політичними інструментами.

Для Стармера це криза без миттєвого фіналу, але з довгим післясмаком. Він залишається прем’єром, ринки поки не карають його за поразку, а партія ще не має очевидного змовника, здатного швидко його замінити. Проте після цих виборів його влада виглядає менш неминучою.

Reform UK отримала шанс довести, що вона не лише канал гніву, а й сила, здатна керувати. Консерватори мають вирішити, чи можуть повернути собі правий фланг. Лейбористи — чи здатні говорити з виборцями швидше, конкретніше й менш зверхньо.

Британські вибори 2026 року стали не кінцем Стармера, а початком набагато жорсткішого етапу його прем’єрства. Країна не просто дала уряду попередження. Вона показала, що стара політична система вже не контролює власний протест.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПоразка Стармера на місцях відкрила тріщину в британській політиціПерші результати місцевих виборів показали різке падіння підтримки лейбористів і швидке зростання Reform UK Найджела Фараджа.

Британські вибори цього тижня можуть стати не звичайним покаранням уряду, а рентгеном системи, яка втратила звичну опору. Лейбористи Кіра Стармера й консерватори, які десятиліттями ділили між собою головну політичну сцену, дедалі гірше утримують виборця.

Найважливіше відбувається не тільки в Лондоні. У Шотландії, Уельсі й англійських муніципалітетах накопичене розчарування перетворюється на політичну фрагментацію. Люди не просто переходять від однієї великої партії до іншої. Вони шукають вихід за межами старої двопартійної угоди.

Для Стармера ці вибори стали референдумом без його імені в бюлетені. Формально він не балотується, а загальні вибори можуть відбутися лише до 2029 року. Але прем’єр із рекордно слабкою популярністю вже опинився в ситуації, коли місцеве голосування оцінює не ради, а саме відчуття країни після 22 місяців його правління.

Британські вибори цього тижня можуть стати не звичайним покаранням уряду, а рентгеном системи, яка втратила звичну опору. Лейбористи Кіра Стармера й консерватори, які десятиліттями ділили між собою головну політичну сцену, дедалі гірше утримують виборця.

Найважливіше відбувається не тільки в Лондоні. У Шотландії, Уельсі й англійських муніципалітетах накопичене розчарування перетворюється на політичну фрагментацію. Люди не просто переходять від однієї великої партії до іншої. Вони шукають вихід за межами старої двопартійної угоди.

Для Стармера ці вибори стали референдумом без його імені в бюлетені. Формально він не балотується, а загальні вибори можуть відбутися лише до 2029 року. Але прем’єр із рекордно слабкою популярністю вже опинився в ситуації, коли місцеве голосування оцінює не ради, а саме відчуття країни після 22 місяців його правління.

За попереднім аналізом Дейком, головна небезпека для лейбористів полягає не в одному поганому результаті. Небезпека в тому, що розчарування вже не має одного напрямку. Праві виборці йдуть до Reform UK, ліві та екологічно налаштовані — до зелених, частина поміркованих — до ліберал-демократів, а в Уельсі й Шотландії посилюються національні альтернативи.

Це означає, що британська політика більше не працює за старою механікою маятника. Раніше втома від консерваторів майже автоматично допомагала лейбористам, а провал лейбористів повертав силу торі. Тепер виборець дедалі частіше не повертається до іншої великої партії, а виходить із цієї гри.

Прем'єр-міністр Кір Стармер проводить передвиборчу кампанію за Лейбористську партію в Лондоні у вівторок. Очікується, що його партія втратить багато місць — Карл Корт

Найджел Фарадж це відчув швидше за багатьох. Reform UK намагається перетворити антиелітарний гнів, страх перед імміграцією й втому від старих партій на справжню організаційну силу. Якщо партія зможе масово закріпитися в місцевих радах, вона перестане бути лише телевізійним протестом.

Для консерваторів це майже так само небезпечно, як і для лейбористів. Торі більше не є природним домом для правого невдоволення. Після 14 років при владі їхня спадщина залишається токсичною, а Фарадж пропонує виборцям простіший і жорсткіший варіант: не виправляти стару партію, а замінити її.

Уельс може стати найболючішим символом цієї зміни. Там, де лейбористи поколіннями здавалися майже природною владою, виборці дедалі частіше кажуть, що більше не готові голосувати за червону розетку за інерцією. Це не просто зміна настрою. Це ерозія історичної лояльності.

У містах на кшталт Тредегара пам’ять про лейбористські корені залишається на муралах, у біографіях шахтарських родин, у шані до творців Національної служби здоров’я. Але ця пам’ять більше не гарантує голос. Люди можуть поважати минуле партії й водночас не бачити в ній відповіді на сьогоднішню втому.

Саме тут змагаються дві різні форми протесту. Reform UK пропонує виборцю просту мову контролю, кордонів і покарання політичного класу. Plaid Cymru пропонує іншу логіку — валлійську політичну автономію, лівий акцент і дистанцію від лондонської системи. Обидві сили ростуть на одному ґрунті: відчутті, що центр не чує.

Найджел Фараж, лідер партії Reform UK, під час передвиборчої кампанії в Лідсі у березні — Олі Скарфф

Для лейбористів Уельс особливо важливий, бо це не периферійний плацдарм, а частина їхньої політичної пам’яті. Втрата домінування там означала б, що партія має проблему не лише з новими виборцями, а й зі старими соціальними середовищами, які колись були її природним тилом.

Шотландія дає інший, але не менш складний урок. Там лейбористи давно втратили безумовну першість, а політика будується довкола питання ідентичності, незалежності, соціальної держави й довіри до місцевої влади. Якщо навіть давні лейбористські округи почнуть хитатися, це посилить відчуття загальнонаціонального зламу.

Виборець у Шотландії може бути розчарований і Шотландською національною партією, і лейбористами, і торі, але це не означає, що він автоматично піде до Reform. Частина суспільства відкидає жорсткий правий популізм через його імміграційну риторику й культурний багаж. Це відкриває простір зеленим, незалежним і локальним кандидатам.

Англійські місцеві ради показують ще одну сторону кризи. Тут політика торкається не конституційних питань, а сміття, бібліотек, ям на дорогах, безпеки, податків на нерухомість і щоденного відчуття держави. Коли люди розчаровані на цьому рівні, вони карають партії не за ідеологію, а за побутову втому.

Саме тому втрати лейбористів у місцевих радах можуть бути такими великими. Виборець не обов’язково формулює складну програмну претензію до Стармера. Часто достатньо відчуття, що життя не стало легшим, рахунки не зменшилися, медицина не працює краще, житло не стало доступнішим, а політики знову говорять обережніше, ніж діють.

Зелені намагаються забрати інший сегмент невдоволення — прогресивних виборців, які вважають Стармера надто центристським, надто жорстким щодо міграції й недостатньо рішучим у питаннях клімату та прав палестинців. Для лейбористів це удар зліва, який складно компенсувати рухом до центру.

Мурал у Тредегарі, Уельс, із зображенням Анейріна Бевана, героя Лейбористської партії, який допоміг створити Національну службу охорони здоров'я Великої Британії — Ендрю Теста

Ліберал-демократи також користуються розпадом старої дисципліни. Вони не несуть такого тягаря, як торі, і не викликають такого розчарування, як урядові лейбористи. У частині округів їхній головний аргумент простий: вони не є ні тими, ні іншими.

У підсумку Стармер стикається з політичною задачею, яку неможливо вирішити одним гаслом. Якщо він піде вправо, втратить ще більше лівих і молодих виборців. Якщо піде вліво, налякає ринки й частину поміркованих. Якщо залишиться в центрі, ризикує виглядати прем’єром без імпульсу.

Ця дилема посилюється економікою. Дорогий борг, інфляційний тиск, висока вартість життя й обмежений бюджетний простір роблять швидкі перемоги майже недосяжними. Але саме швидких результатів тепер хоче виборець. Він чекав зміни після 14 років консерваторів, а отримав пояснення, чому зміна буде повільною.

Британська система не обвалилася, але її стара форма вже не виглядає природною. Лейбористи й консерватори залишаються великими інституціями, та їхня монополія на уяву виборця слабшає. Коли 98-річний син лейбористської родини готовий голосувати за незалежного кандидата, це не анекдот, а політичний симптом.

Найближчі результати покажуть масштаб втрат, але напрямок уже зрозумілий. Британці не просто сердяться на уряд. Вони дедалі частіше не вірять, що стара партійна архітектура здатна доставити їм зміни. А коли виборець перестає вірити системі, кожні місцеві вибори стають початком національного перезбирання.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПоразка Стармера на місцях відкрила тріщину в британській політиціПерші результати місцевих виборів показали різке падіння підтримки лейбористів і швидке зростання Reform UK Найджела Фараджа.

Британська економіка знову опинилася в точці, де ринки починають голосувати швидше за виборців. Прибутковість довгострокових державних облігацій піднялася до рівнів, яких країна не бачила майже три десятиліття, і цей рух уже став політичним сигналом для уряду Кіра Стармера.

На перший погляд, причина лежить поза Британією. Блокування Ормузької протоки, війна на Близькому Сході, стрибок цін на енергоносії та загроза нової інфляційної хвилі тиснуть на більшість великих економік. Але саме у Великій Британії цей зовнішній шок наклався на особливо вразливу внутрішню конструкцію.

Тридцятирічні gilts піднімалися вище 5,7%, до найвищого рівня з 1998 року. Десятирічні папери наблизилися до 5%. Для держави з високим боргом, повільним зростанням і політично виснаженим урядом це не просто технічний рух на ринку. Це дорожчання часу, який уряд купує в інвесторів.

Кір Стармер отримав найбільший політичний удар від часу перемоги лейбористів на загальних виборах 2024 року. Голосування 7 травня охопило місцеві ради в Англії, парламент Шотландії, валлійський Сенедд і мерські перегони, перетворивши розрізнені вибори на загальнонаціональний тест довіри.

Перші результати в Англії виявили те, чого Даунінг-стріт боялася найбільше: Лейбористська партія втрачала радників у своїх традиційних промислових опорах, тоді як Reform UK Найджела Фараджа швидко перетворювала невдоволення виборців на мандати.

Масштаб голосування був достатнім, щоб воно перестало бути локальною історією. В Англії розігрувалися понад п’ять тисяч місць у 136 радах, у Шотландії обирали 129 депутатів парламенту, а в Уельсі — 96 членів оновленого Сенедду за новою пропорційною системою.

Кір Стармер отримав найбільший політичний удар від часу перемоги лейбористів на загальних виборах 2024 року. Голосування 7 травня охопило місцеві ради в Англії, парламент Шотландії, валлійський Сенедд і мерські перегони, перетворивши розрізнені вибори на загальнонаціональний тест довіри.

Перші результати в Англії виявили те, чого Даунінг-стріт боялася найбільше: Лейбористська партія втрачала радників у своїх традиційних промислових опорах, тоді як Reform UK Найджела Фараджа швидко перетворювала невдоволення виборців на мандати.

Масштаб голосування був достатнім, щоб воно перестало бути локальною історією. В Англії розігрувалися понад п’ять тисяч місць у 136 радах, у Шотландії обирали 129 депутатів парламенту, а в Уельсі — 96 членів оновленого Сенедду за новою пропорційною системою.

За попереднім аналізом Дейком, головна інтрига цих виборів не зводиться до того, скільки саме місць утратить Стармер. Важливіше інше: виборець одночасно карає уряд, не прощає консерваторам їхніх 14 років при владі й шукає вихід поза звичною дуеллю Лейбористської та Консервативної партій.

Для Стармера проблема особливо небезпечна, бо вона двостороння. Праворуч його атакує Reform UK — партія, яка говорить мовою міграції, вартості життя, образи периферії й антисистемного голосу. Ліворуч лейбористів під’їдають Зелені, які забирають міський, молодший і прогресивніший електорат.

Консерватори також не виглядають очевидними бенефіціарами урядової слабкості. Після довгого періоду влади, внутрішніх криз і втрати репутації керованості вони досі не повернули собі роль природної альтернативи. Це відкриває простір для політичного ринку, де протест більше не має одного дому.

Саме тут успіх Reform UK набуває стратегічного значення. Фарадж довго був майстром тиску ззовні — політиком, який змінював порядок денний без повної відповідальності за управління. Місцеві ради дають його партії інше випробування: не лише мобілізувати гнів, а й адмініструвати дороги, сміття, соціальні служби й бюджети.

Для лейбористів це особливо болісно в колишніх індустріальних районах півночі Англії та Мідлендсу. Саме там виборці роками переходили між обіцянками консервативного «вирівнювання» регіонів і лейбористським поверненням соціальної держави. Тепер частина з них голосує не за програму майбутнього, а проти повільності змін.

Стармер визнав складність результатів і заявив, що не піде з посади. Але формула «я беру відповідальність» має сенс лише тоді, коли за нею швидко з’являється інша політична швидкість. Виборці карають його не за одну помилку, а за відчуття, що після великої перемоги 2024 року країна не побачила достатньо швидкого перелому.

В Уельсі удар може бути ще символічнішим. Лейбористи десятиліттями сприймали його як майже природну територію влади, але нинішні настрої вивели вперед Plaid Cymru й Reform UK, залишивши правлячу силу в небезпечній зоні третього місця. Для британської політики це знак, що навіть найстабільніші електоральні карти більше не гарантують безпеки.

У Шотландії голосування має іншу логіку. Там головне питання — не лише доля лейбористів, а й здатність Шотландської національної партії зберегти домінування після років втоми від теми незалежності. Якщо націоналісти втримають першість, дебати про майбутнє Сполученого Королівства знову отримають політичну силу, навіть якщо Лондон блокуватиме новий референдум.

Ці вибори показують, що Велика Британія входить у період фрагментації. Англійська периферія, шотландський національний проект, валлійський автономізм, міський зелений протест і правий популізм уже не складаються в акуратну двопартійну таблицю. Країна голосує різними мовами одночасно.

Для Стармера це не просто неприємний проміжний результат. Це попередження про те, що парламентська більшість сама по собі не гарантує політичної гегемонії. У сучасній британській політиці уряд може мати мандат у Вестмінстері й водночас втрачати контакт із місцями, де формується повсякденне відчуття держави.

Найближчі дні покажуть остаточну арифметику рад, парламентів і коаліцій. Але політичний зміст уже видно. Лейбористи більше не можуть покладатися на втому від консерваторів. Консерватори більше не можуть розраховувати, що невдача уряду автоматично поверне виборця до них.

У цьому й полягає головний урок голосування. Британський виборець не просто карає Стармера. Він тестує всю систему, яка десятиліттями пропонувала вибір між двома великими партіями й дедалі частіше отримує у відповідь роздратування, недовіру та бажання ризикнути третім варіантом.

Для прем’єра це найнебезпечніший тип кризи: вона ще не обов’язково зносить лідера, але вже підточує його неминучість. Стармер може залишитися на Даунінг-стріт, пережити внутрішні розмови про змову й відбити першу хвилю критики. Та після цих виборів він керуватиме країною, де стара політична карта стала помітно менш надійною.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМБританський борг входить у шторм, де політика вже дорожчає разом із нафтоюПрибутковість довгих державних облігацій Британії сягнула максимумів із кінця 1990-х, а війна на Близькому Сході зробила старі слабкості економіки небезпечнішими.

Британія входить у виборчий день із відчуттям, що на дільницях вирішуватиметься більше, ніж склад місцевих рад і регіональних парламентів. Для Кіра Стармера це перший великий тест після перемоги лейбористів на загальних виборах 2024 року — і, можливо, найнебезпечніший.

Формально прем’єр не балотується. Але голосування в Англії, Шотландії та Уельсі перетворилося на референдум щодо його 22 місяців при владі. Виборець оцінює не лише партійні програми, а й швидкість змін, вартість життя, стан державних послуг і відчуття політичної втоми.

На кону близько 5 тисяч місць у 136 місцевих радах Англії, шість мерських перегонів, а також вибори до парламентів Шотландії й Уельсу. Це складна політична мапа, але її головний сигнал уже зрозумілий: дві традиційні партії більше не контролюють невдоволення так, як раніше.

Британія входить у виборчий день із відчуттям, що на дільницях вирішуватиметься більше, ніж склад місцевих рад і регіональних парламентів. Для Кіра Стармера це перший великий тест після перемоги лейбористів на загальних виборах 2024 року — і, можливо, найнебезпечніший.

Формально прем’єр не балотується. Але голосування в Англії, Шотландії та Уельсі перетворилося на референдум щодо його 22 місяців при владі. Виборець оцінює не лише партійні програми, а й швидкість змін, вартість життя, стан державних послуг і відчуття політичної втоми.

На кону близько 5 тисяч місць у 136 місцевих радах Англії, шість мерських перегонів, а також вибори до парламентів Шотландії й Уельсу. Це складна політична мапа, але її головний сигнал уже зрозумілий: дві традиційні партії більше не контролюють невдоволення так, як раніше.

За попереднім аналізом Дейком, головна інтрига цих виборів полягає не лише в масштабі втрат лейбористів. Значно важливіше те, куди підуть голоси розчарованих: до правопопулістської Reform UK, до зелених, до ліберал-демократів або до національних сил у Шотландії й Уельсі.

Лейбористи опинилися між двома ударами. Праворуч їх атакує Reform UK Найджела Фараджа, яка зростає в робітничих регіонах півночі Англії, Мідлендсу й Уельсу. Ліворуч дедалі активніше тисне Зелена партія, що забирає міських прогресивних виборців.

Це особливо небезпечно для Стармера, бо його політична модель будувалася на центрі: фіскальна стриманість, обережні реформи, відмова від різких обіцянок, спроба повернути державі образ компетентності після років консервативної нестабільності. Але виборець чекав швидшого полегшення.

Лейбористи захищають в Англії приблизно 2 550 місць у радах і можуть втратити більшість із них. Для партії, яка прийшла до влади з обіцянкою повернути нормальне управління, це означало б не просто локальний удар, а втрату організаційного ґрунту на місцях.

Консерватори також не мають підстав для спокою. Після 14 років при владі вони залишаються партією, яку значна частина виборців досі карає за спадщину високих цін, кризу державних послуг, внутрішні скандали й економічні потрясіння. Нова лідерка Кемі Бейденок поки не змогла стерти цей тягар.

Саме тому Reform UK має шанс стати головним переможцем англійського голосування. Фарадж намагається довести, що його партія — не тимчасовий протестний бренд, а сила, здатна брати місця, будувати місцеві структури й претендувати на роль нової правої альтернативи.

Для британської політики це принциповий момент. Правий протест довго існував у вигляді кампаній, медійних вибухів і теми Brexit. Тепер він може отримати муніципальну базу. Якщо Reform UK закріпиться в радах, вона почне змінювати не лише тон дебатів, а й політичну інфраструктуру країни.

На іншому фланзі зелені намагаються стати домом для виборців, які розчарувалися в лейбористському центризмі. Їхній електорат бачить у Стармері надто обережного, надто жорсткого щодо міграції й недостатньо рішучого щодо клімату, соціальної справедливості та прав палестинців лідера.

Ліберал-демократи можуть отримати менш драматичний, але важливий приріст. Їхня перевага в частині округів проста: вони не є ні урядовими лейбористами, ні виснаженими консерваторами. У фрагментованій політиці така позиція знову стає цінною.

Найболючішим для лейбористів може стати Уельс. Партія керувала валлійською політикою з моменту створення регіональної асамблеї наприкінці 1990-х. Якщо вона опиниться там на третьому місці, це буде не просто поразка, а символічний удар по одному з її історичних бастіонів.

В Уельсі за першість можуть боротися Reform UK і Plaid Cymru. Перша пропонує мову обурення, контролю й кордонів. Друга — валлійську автономію, лівий акцент і довгу перспективу незалежності. Обидві сили живляться одним джерелом: відчуттям, що Лондон не відповідає на місцеву втому.

Шотландія має власну логіку. Там Шотландська національна партія, попри втому від тривалого перебування при владі, може залишитися найбільшою силою в Единбурзі. Її перемога знову поставить питання про другий референдум щодо незалежності, навіть якщо Лондон майже напевно блокуватиме такий шлях.

Якщо після цих виборів Шотландією й Уельсом керуватимуть партії, які в різній формі прагнуть послабити або переосмислити союз із Лондоном, це стане не лише регіональною новиною. Це буде новий тиск на саму архітектуру Сполученого Королівства.

Для Стармера внутрішня загроза не менш серйозна. У лейбористів уже місяцями обговорюють потенційні виклики його лідерству. Серед можливих фігур називають Енді Бернема, Анджелу Рейнер і Веса Стрітінга. Поки що жоден із них не зробив відкритого кроку, але дуже поганий результат може змінити температуру партії.

Прем’єр опинився в пастці. Якщо він рухатиметься правіше, ризикує втратити молодих, міських і прогресивних виборців. Якщо піде лівіше, може налякати ринки й частину поміркованого електорату. Якщо залишиться в центрі, виглядатиме як лідер, який не чує масштабу невдоволення.

Економіка лише звужує вибір. Висока вартість життя, дорогі запозичення, інфляційний тиск, проблеми Національної служби здоров’я, житлова криза й обмежений бюджетний простір не дають уряду легких перемог. Але саме швидких результатів від нього тепер вимагають виборці.

Практичний вимір виборів також великий. Місцеві ради відповідають за сміття, бібліотеки, дороги, соціальну допомогу літнім людям і щоденне відчуття держави. Парламенти Шотландії й Уельсу мають повноваження у сферах здоров’я, освіти, транспорту й частково податків.

Тому це голосування не є декоративним. Воно визначить, хто керуватиме послугами, які люди бачать не в телевізійних дебатах, а на власній вулиці, у школі, лікарні й платіжці. Саме там розчарування владою найшвидше перетворюється на бюлетень проти неї.

Результати стануть зрозумілі поступово, але головне питання вже сформульоване: чи це лише жорстке покарання уряду в середині циклу, чи початок більшого зламу британської партійної системи. Відповідь важлива не тільки для Стармера, а й для майбутнього всієї британської політики.

Якщо лейбористи втратять тисячі місць, консерватори продовжать падіння, Reform UK прорветься на місцях, зелені зміцнять лівий фланг, а національні партії посиляться в Шотландії й Уельсі, стара двопартійна рівновага вже не виглядатиме тимчасово ослабленою. Вона виглядатиме історично виснаженою.

На урочистій церемонії з нагоди відкриття нового парламенту король Чарльз зачитає закони, які уряд хоче, щоб Палата громад схвалила першою після того, як лівоцентристська Лейбористська партія Стармера здобула переважну більшість на національних виборах цього місяця.

Пакет з понад 35 законопроектів буде спрямований на зростання економіки, включаючи реформи, які полегшать будівництво житла та прискорять реалізацію великих інфраструктурних проектів, покращать транспортну систему та створять більше робочих місць.

«Настав час зняти гальма з Британії», - сказав Стармер у своїй заяві. «Я сповнений рішучості створити добробут для людей по всій країні. Це єдиний шлях, яким наша країна може рухатися вперед».

На урочистій церемонії з нагоди відкриття нового парламенту король Чарльз зачитає закони, які уряд хоче, щоб Палата громад схвалила першою після того, як лівоцентристська Лейбористська партія Стармера здобула переважну більшість на національних виборах цього місяця.

Пакет з понад 35 законопроектів буде спрямований на зростання економіки, включаючи реформи, які полегшать будівництво житла та прискорять реалізацію великих інфраструктурних проектів, покращать транспортну систему та створять більше робочих місць.

«Настав час зняти гальма з Британії», - сказав Стармер у своїй заяві. «Я сповнений рішучості створити добробут для людей по всій країні. Це єдиний шлях, яким наша країна може рухатися вперед».

Королівська промова, написана урядом, буде зачитана монархом у парламенті о 10:30 за Гринвічем під час церемонії, сповненої помпезності та урочистості.

Стармер здобув одну з найбільших парламентських більшості в сучасній британській історії 4 липня, що робить його найвпливовішим національним лідером з часів колишнього прем'єр-міністра Тоні Блера, але перед ним стоїть низка складних завдань, включаючи покращення державних послуг, які перебувають у скрутному становищі і не мають можливості для збільшення видатків.

ЖИТЛО, ІНФРАСТРУКТУРА

За повідомленням Даунінг-стріт, у четвер уряд оголосить про прийняття закону, який «прискорить і впорядкує процес планування», щоб допомогти вирішити проблему гострого дефіциту житла в Британії і довгих затримок, які супроводжують багато інфраструктурних проектів.

Уряд також викладе плани поступової ренаціоналізації пасажирської залізничної мережі та встановлення доступних тарифів, щоб повернути людей на потяги.

План передбачає відсторонення приватних компаній від управління пасажирськими поїздами шляхом переходу кожного оператора під контроль держави після закінчення терміну дії їхніх контрактів на управління поїздами.

Це рішення здебільшого скасує приватизацію залізниць, проведену в 1990-х роках тодішнім консервативним урядом.

Уряд оголосить про прийняття закону про передачу більших повноважень місцевим громадам після того, як Стармер використав свій перший тиждень перебування при владі для зустрічі з мерами великих міст і представниками автономних регіонів Сполученого Королівства.

Це був ретельно зрежисований показ театральної постановки великої сили - або, точніше, театральної постановки зустрічі середньої сили з великою силою.

"Ви з'єднані з бортом номер один", - сказав оператор Білого дому, коли прем'єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер, згорбившись над гучномовцем, у короткому відеоролику, опублікованому в суботу на Даунінг-стріт, 10.

"Пане прем'єр-міністре, вітаю вас", - сказав президент Байден, який летів до Вісконсіна на передвиборчий мітинг. "Яка неймовірна перемога!"

Це був ретельно зрежисований показ театральної постановки великої сили - або, точніше, театральної постановки зустрічі середньої сили з великою силою.

"Ви з'єднані з бортом номер один", - сказав оператор Білого дому, коли прем'єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер, згорбившись над гучномовцем, у короткому відеоролику, опублікованому в суботу на Даунінг-стріт, 10.

"Пане прем'єр-міністре, вітаю вас", - сказав президент Байден, який летів до Вісконсіна на передвиборчий мітинг. "Яка неймовірна перемога!"

Обидва лідери тепло говорили про важливість "особливих відносин" між Великою Британією та США, про їхню спільну відданість справі захисту України та про майбутню зустріч: У вівторок пан Стармер вирушає до Вашингтона, де пан Байден приймає саміт НАТО.

З часів першого терміну Барака Обами і Білий дім, і Даунінг-стріт не перебували в руках лівоцентристських партій. Після багатьох років напруженості через Брекзіт, Північну Ірландію і розчаровані британські надії на торговельну угоду це може ознаменувати нову еру гармонії в трансатлантичних відносинах.

Це також може бути коротка ера. Американські вибори через чотири місяці можуть повернути на посаду президента Дональда Трампа, який встиг зіпсувати відносини з правоцентристським британським лідером, прем'єр-міністром Терезою Мей, не кажучи вже про лівоцентристів.

На думку дипломатів та аналітиків, управління відносинами Британії з одним з її найближчих союзників у часи гострої невизначеності буде делікатним викликом для пана Стармера. Він стикається з президентом-демократом, який перебуває в обороні, навіть у своїй власній партії, і з примарою республіканської заміни, яка буде розходитися з ним у ключових питаннях, від України до зміни клімату.

Переконлива перемога Лейбористської партії зазвичай була б приємною новиною для пана Байдена. Британські виборці мають звичку передбачати політичні зміни в Сполучених Штатах, чи то вибори Маргарет Тетчер за рік до Рональда Рейгана, чи то голосування за Brexit у 2016 році за п'ять місяців до обрання пана Трампа.

Але перемога пана Стармера, хоч і була переконливою, але не обійшлася без застережень, не в останню чергу через сильний результат бунтівної, антиіммігрантської Реформістської партії Великобританії на чолі з Найджелом Фараджем, активним союзником пана Трампа. І у Байдена є свої проблеми, пов'язані радше з актуарними таблицями, ніж з політичними циклами.

"Для цього уряду все зводиться до того, щоб застрахуватися від того, хто буде кандидатом від Демократичної партії, застрахуватися від того, чи буде обраний Дональд Трамп, застрахуватися від того, якою буде політика США, незалежно від того, хто буде обраний", - сказала Леслі Вінджамурі, директорка програми США та Америки в британському дослідницькому інституті Chatham House.

За її словами, пану Стармеру доведеться навіть оцінювати такі питання, як реакція на результати американських виборів, особливо якщо вони будуть близькими і не на користь пана Трампа. Коли прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу привітав Байдена з перемогою на виборах 2020 року - результатом, який Трамп продовжує бездоказово оскаржувати, - Трамп відреагував гнівно і затаїв образу на Нетаньягу.

З огляду на такі сценарії, дипломати вважають за краще зосередитися на тому, чого пан Стармер може досягти з паном Байденом протягом наступних шести з половиною місяців. Обидва вони єдині в таких питаннях, як військова підтримка України, агресивні дії уряду щодо стримування зміни клімату та тісніші зв'язки між Британією та Європейським Союзом.

Останнє, на думку аналітиків, може дійсно змінити тон, враховуючи, що трансатлантична напруженість через Brexit виникла ще до референдуму про вихід Британії з ЄС. Пан Обама, як відомо, попередив британців, що вони опиняться в "кінці черги" на укладення торговельної угоди, якщо проголосують за вихід з Європейського Союзу.

"Політичні відносини були напруженими після рішення Великої Британії вийти з ЄС, не в останню чергу через ризик, який Brexit становив для безперешкодного виконання Угоди Страсної п'ятниці в Північній Ірландії", - сказав Девід Меннінг, який був останнім послом Великої Британії у Вашингтоні за часів прем'єр-міністра-лейбориста Тоні Блера. Угода Страсної П'ятниці - це угода 1998 року, яка поклала край десятиліттям насильства на релігійному ґрунті в Північній Ірландії.

"Це шанс для нового початку", - сказав він.

До Вашингтона пана Стармера супроводжуватиме його міністр закордонних справ Девід Ламмі, який має тісні зв'язки з паном Обамою через Гарвардську школу права, яку вони обидва закінчили. Він і його бос не покладають великих надій на торговельну угоду, зважаючи на відсутність інтересу адміністрації Байдена до таких угод.

Але пан Стармер міг би розрядити затяжну напруженість навколо Північної Ірландії, яка опинилася втягнутою в часто ворожі переговори з Брюсселем щодо умов виходу Британії з ЄС.

Це питання турбувало пана Байдена, який з гордістю підкреслює своє ірландське походження. Він регулярно застерігав попередні британські уряди від дій, які могли б поставити під загрозу Угоду Страсної п'ятниці.

Під час свого першого візиту до Белфасту після того, як він став прем'єр-міністром у понеділок, пан Стармер назвав перемогу лейбористів перезавантаженням для Північної Ірландії і пообіцяв "шанобливі і засновані на співпраці" відносини.

Мері Лу Макдональд, лідер ірландської націоналістичної партії "Шинн Фейн", сказала, що різниця у відносинах з лейбористським і консервативним урядами була як "день і ніч".

Навіть за попередника пана Стармера, Ріші Сунака, напруженість навколо Північної Ірландії дещо зменшилася. Минулого року пан Сунак уклав угоду з Європейським Союзом щодо торговельних домовленостей для Півночі.

На думку аналітиків, більшим джерелом напруженості можуть стати такі питання, як комерційні зв'язки з Китаєм, де адміністрація Байдена підштовхує Британію та інших союзників до більш войовничого підходу.

"Британії потрібне економічне зростання, - сказала пані Вінджамурі. "Обирати між США та Китаєм - не найкраща позиція для Великої Британії".

На думку аналітиків, якщо пана Трампа оберуть на другий термін, йому буде байдуже до Північної Ірландії, але його відштовхнуть зусилля пана Стармера щодо зближення з Європою. Якщо Трамп і мав теплі стосунки з якимось прем'єр-міністром, то лише з Борисом Джонсоном, який з радістю конфліктував з Європейським Союзом і мав побіжну схожість з власним популізмом президента.

Це не означає, що британський і американський лідери з протилежних партій не можуть працювати разом. Зрештою, пан Обама зробив своє попередження про Brexit за вказівкою Девіда Кемерона, прем'єр-міністра-консерватора, який призначив референдум, але агітував проти виходу з Європейського Союзу. А пан Блер, як відомо, підтримав війну Джорджа Буша в Іраку, причому Буш навіть покладався на нього в консультаціях з іншими лідерами від його імені.

"Бушу було корисно, що він міг помірятися силами з Блером", - сказав пан Меннінг. "Важко уявити, що Трамп хоче таких відносин, але багато що залежить від того, який підхід він обере до традиційних трансатлантичних партнерів Америки".

Президент США Джо Байден проведе свої перші переговори віч-на-віч з новим прем'єр-міністром Великої Британії Кейром Стармером у Білому домі в середу, повідомив у понеділок Білий дім.

У четвер Байден також проведе захід з президентом України Володимиром Зеленським на саміті НАТО, який проходить цього тижня у Вашингтоні, повідомив журналістам речник національної безпеки Джон Кірбі.

На зустрічі зі Стармером Байден планує "підкреслити важливість продовження зміцнення особливих відносин між Сполученими Штатами і Великою Британією", йдеться в заяві прес-секретаря Білого дому Карін Жан-П'єр.

Президент США Джо Байден проведе свої перші переговори віч-на-віч з новим прем'єр-міністром Великої Британії Кейром Стармером у Білому домі в середу, повідомив у понеділок Білий дім.

У четвер Байден також проведе захід з президентом України Володимиром Зеленським на саміті НАТО, який проходить цього тижня у Вашингтоні, повідомив журналістам речник національної безпеки Джон Кірбі.

На зустрічі зі Стармером Байден планує "підкреслити важливість продовження зміцнення особливих відносин між Сполученими Штатами і Великою Британією", йдеться в заяві прес-секретаря Білого дому Карін Жан-П'єр.

За її словами, обидва лідери матимуть можливість обговорити співпрацю між США і Великобританією з широкого кола питань - від України до війни між Ізраїлем і Газою, забезпечення того, щоб Іран не отримав ядерну зброю, а також протистояння загрозам комерційному судноплавству з боку підтримуваних Іраном повстанців Хуті, що загрожують комерційному судноплавству.

Лідери також обговорять подальшу співпрацю в таких сферах, як захист передових технологій і розробка рішень щодо клімату та чистої енергії.

Виступаючи в Белфасті після переговорів з лідерами Північної Ірландії, де правила торгівлі після Брекзиту роками домінували в політиці, Стармер сказав, що його новий уряд спочатку повинен буде внести зміни в поточну угоду, щоб побудувати довіру з Європейським Союзом.

"Ми думаємо, що зможемо укласти кращу угоду, ніж та, яку привіз Борис Джонсон, і ми будемо працювати над цим", - сказав Стармер, який минулого тижня здобув переконливу перемогу на виборах, в інтерв'ю журналістам.

"Ми не зможемо досягти кращих відносин, якщо не продемонструємо відданість відносинам і домовленостям, які вже були досягнуті", - додав він.

Виступаючи в Белфасті після переговорів з лідерами Північної Ірландії, де правила торгівлі після Брекзиту роками домінували в політиці, Стармер сказав, що його новий уряд спочатку повинен буде внести зміни в поточну угоду, щоб побудувати довіру з Європейським Союзом.

"Ми думаємо, що зможемо укласти кращу угоду, ніж та, яку привіз Борис Джонсон, і ми будемо працювати над цим", - сказав Стармер, який минулого тижня здобув переконливу перемогу на виборах, в інтерв'ю журналістам.

"Ми не зможемо досягти кращих відносин, якщо не продемонструємо відданість відносинам і домовленостям, які вже були досягнуті", - додав він.

Лейбористи виключили приєднання до єдиного ринку або митного союзу ЄС, але заявили про можливість усунення деяких торговельних бар'єрів з блоком 27 країн, з якого Британія вийшла в 2020 році.

Найбільша пробританська партія Північної Ірландії припинила бойкот автономної асамблеї після того, як у лютому колишній прем'єр-міністр Ріші Сунак домігся змін у правилах торгівлі, але відтоді вона закликала до подальших змін.

Відповідаючи на запитання про перспективу референдуму щодо об'єднаної Ірландії після того, як ірландські націоналісти Шинн Фейн стали найбільшою партією в парламенті провінції, Стармер сказав, що "діятиме відповідно до Угоди Страсної п'ятниці", мирної угоди 1998 року, яка поклала край тридцятирічному насильству на релігійному ґрунті.

Згідно з угодою, референдум може бути проведений на розсуд британського уряду, якщо міністру у справах Північної Ірландії "видасться ймовірним", що більшість населення висловиться за розрив зв'язків з Лондоном.

Стармер, яка відвідала Единбург у неділю, продовжить післявиборче турне чотирма країнами Сполученого Королівства з візитом до Кардіффа пізніше в понеділок.

Прем'єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер ледве встигне опустити ноги під стіл на Даунінг-стріт, 10, як наступного тижня полетить до Вашингтона на саміт НАТО. Через тиждень після цього він прийматиме 50 європейських лідерів на зустрічі з питань безпеки в Бленгеймському палаці, на батьківщині Вінстона Черчилля.

Для пана Стармера, першого за 14 років прем'єр-міністра Великої Британії від лейбористів, це прискорений курс глобального державного управління. Але це також дасть йому шанс спроектувати образ Британії, нехарактерний для епохи після Брекзиту: стабільна, традиційна, лівоцентристська країна на тлі хвилі політично невпевнених союзників.

У Вашингтоні пан Стармер зустрінеться з президентом Байденом, який чинить опір закликам відмовитися від перегонів за переобрання через віковий спад. Він зустрінеться з президентом Еммануелем Макроном, чия спроба протистояти ультраправим у Франції, схоже, дала зворотний ефект, і з канцлером Німеччини Олафом Шольцем, чия коаліція була ослаблена перемогою ультраправих на виборах до Європейського парламенту.

Прем'єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер ледве встигне опустити ноги під стіл на Даунінг-стріт, 10, як наступного тижня полетить до Вашингтона на саміт НАТО. Через тиждень після цього він прийматиме 50 європейських лідерів на зустрічі з питань безпеки в Бленгеймському палаці, на батьківщині Вінстона Черчилля.

Для пана Стармера, першого за 14 років прем'єр-міністра Великої Британії від лейбористів, це прискорений курс глобального державного управління. Але це також дасть йому шанс спроектувати образ Британії, нехарактерний для епохи після Брекзиту: стабільна, традиційна, лівоцентристська країна на тлі хвилі політично невпевнених союзників.

У Вашингтоні пан Стармер зустрінеться з президентом Байденом, який чинить опір закликам відмовитися від перегонів за переобрання через віковий спад. Він зустрінеться з президентом Еммануелем Макроном, чия спроба протистояти ультраправим у Франції, схоже, дала зворотний ефект, і з канцлером Німеччини Олафом Шольцем, чия коаліція була ослаблена перемогою ультраправих на виборах до Європейського парламенту.

Успіх пана Стармера з лейбористами може викликати у декого надію на те, що британська підтримка лівоцентристської партії може бути відтворена у Франції та Сполучених Штатах. Але не менш імовірно, що Британія може бути передвісником чогось іншого: антиурядового бунту і тліючого популізму, уособленням якого в Британії є бунтівна Партія реформ, що може розгорітися і в інших країнах. Так було у 2016 році, коли виборці підтримали референдум щодо Brexit за шість місяців до того, як Сполучені Штати обрали Дональда Трампа.

Перехід Британії до лейбористів, як зазначають аналітики, був пов'язаний не стільки з ідеологією, скільки з втомою від консервативного уряду і недовірою до політичних інститутів загалом. Така ж втома існує у Франції за непопулярного президента-центриста і в Сполучених Штатах за старіючого президента-демократа.

Наразі, однак, дипломати кажуть, що видатна перемога пана Стармера на виборах додасть йому блиску політичної зірковості серед його колег-лідерів, для яких такі перемоги останнім часом були дефіцитом.

"Величезна перемога означає, що на саміті НАТО він буде оточений натовпом, - сказав Кім Даррок, який працював послом Великої Британії у Вашингтоні. "Кожен захоче з ним поговорити, кожен захоче зробити з ним селфі".

Залежно від того, як пройдуть американські президентські вибори, пан Стармер може колись навіть опинитися в становищі, подібному до становища іншого німецького канцлера, Ангели Меркель, яка вважалася оплотом міжнародного порядку, заснованого на правилах, коли пан Трамп був президентом.

Однак, за словами пана Даррока, для того, щоб прийняти цю мантію, пану Стармеру доведеться знайти спосіб запустити британську економіку. Дипломатична сила корелює з економічною силою, а анемічна економіка Британії - в поєднанні з її рішенням покинути Європейський Союз - зменшила роль країни в міжнародних справах.

Пан Дарроч також сказав, що пан Стармер повинен подолати свою репутацію обережного політика і спробувати зробити щось сміливе у відносинах з Європою. Він виключив приєднання до величезного єдиного економічного ринку блоку, оскільки це означало б дозволити людям з Європи вільно жити і працювати в Британії, або до митного союзу, що означало б прийняття деяких правил блоку щодо тарифів і мит.

Будь-яка значна угода передбачає складні компроміси, але пан Стармер, який виступав проти виходу з Європейського Союзу, не має багажу попередників-консерваторів, таких як Борис Джонсон, який очолював кампанію "Брекзиту" і заробив собі репутацію людини, яка насолоджується конфліктами з європейцями.

"Лейбористи не образили їх так, як це зробили торі", - сказав пан Дарроч, який також був постійним представником Великої Британії в Європейському Союзі. "У нього немає такої спадщини, у нього немає такого багажу".

Пан Стармер багато подорожував за кордоном, коли працював адвокатом з прав людини. Але його досвід не стосується зовнішньої політики, і під час виборчої кампанії він в основному намагався уникати значних розбіжностей з консервативним урядом щодо двох головних питань сьогодення: війни в Україні та секторі Газа.

Пан Стармер пообіцяв зберегти військову підтримку України з боку Великої Британії, яка користується широкою громадською підтримкою з самого початку війни. Як лідер Лейбористської партії, він наполегливо працював над тим, щоб позбутися репутації ворожості до НАТО і підозрілості до військових, яка вкоренилася за часів його попередника Джеремі Корбіна.

"Одна з катастрофічних речей при Корбіні - це те, що він не мав зобов'язань перед НАТО, не мав зобов'язань перед обороною, і людям це не подобалося", - сказав Роберт Форд, професор політології в Манчестерському університеті.

Ізраїль і Газа є більш складним питанням для пана Стармера. Він закликав до припинення вогню в конфлікті, але не поспішав з цим, що обурило ліве крило його партії, а також мусульманських прихильників лейбористів.

Електоральні наслідки виявилися більшими, ніж очікувалося. Джонатан Ешворт, лейборист, який, ймовірно, був призначений до кабінету пана Стармера, несподівано втратив своє місце в південному окрузі Лестера на користь Шоката Адама, незалежного кандидата, який під час своєї переможної промови заявив: "Це заради народу Гази".

Навіть частка голосів пана Стармера в його власному окрузі на півночі Лондона зменшилася на 17 відсоткових пунктів порівняно з виборами 2019 року, частково через виклик з боку незалежного кандидата, який висловив обурення позицією лейбористів щодо Ізраїлю та війни в Газі.

Ізраїль може продовжувати дратувати пана Стармера так само, як і Байдена та Макрона. Обидва зазнали критики за те, що занадто довго підтримували прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу і не засуджували більш рішуче ведення Ізраїлем війни в Газі.

Девід Ламмі, якого пан Стармер призначив міністром закордонних справ у п'ятницю, описав підхід свого шефа до війни як такий, що сформувався під впливом його досвіду роботи адвокатом з прав людини. У квітневому інтерв'ю він заявив, що пан Стармер продовжуватиме підтримувати Ізраїль, але вимагатиме від нього дотримання міжнародного права.

"Ситуація в Газі - це опис пекла на Землі, - сказав пан Ламмі. "Штучний голод, повна відсутність медичної допомоги, люди їдять кактуси. Лейбористська партія зіграла найкращу роль, яку вона могла зіграти як опозиційна партія".

Пан Ламмі сказав, що лейбористський уряд поєднає прогресивні цінності з реалістичним підходом до світу - формула, яку він назвав "прогресивним реалізмом".

"У період Бориса Джонсона, Терези Мей, Ліз Трасс, Ріші Сунака було багато магічного мислення", - сказав пан Ламмі, маючи на увазі чотирьох прем'єр-міністрів-консерваторів, які передували пану Стармеру. "І повернення до епохи, яка давно минула, і недостатня увага до сьогоднішніх викликів".

Кейр Стармер і Лейбористська партія, можливо, і перемогли на загальних виборах у Британії, але інший політик також виглядав щасливим у п'ятницю.

Найджел Фарадж, британський політичний дезорганізатор і агітатор за Brexit, побачив, як його нова антиімміграційна партія "Реформи Великобританії" отримала п'ять місць у парламенті, а могло бути й більше. За "Реформи" проголосувало понад чотири мільйони виборців по всій країні - близько 14 відсотків, що робить її третьою найуспішнішою партією в Британії за цим показником.

Це був останній успішний результат популістських правих партій в Європі, і його миттєво почали порівнювати з "Національним об'єднанням", яке прагне стати найбільшою партією Франції в парламенті цієї країни в останньому турі голосування в неділю. У своїй передвиборчій кампанії пан Фарадж заявив, що імміграція "знизила" якість життя в Британії і що "настав час встати і сказати "досить". Він закликав "заморозити" несуттєву імміграцію, звинувачуючи її в тому, що вона створює тиск на систему охорони здоров'я і житловий фонд.

Кейр Стармер і Лейбористська партія, можливо, і перемогли на загальних виборах у Британії, але інший політик також виглядав щасливим у п'ятницю.

Найджел Фарадж, британський політичний дезорганізатор і агітатор за Brexit, побачив, як його нова антиімміграційна партія "Реформи Великобританії" отримала п'ять місць у парламенті, а могло бути й більше. За "Реформи" проголосувало понад чотири мільйони виборців по всій країні - близько 14 відсотків, що робить її третьою найуспішнішою партією в Британії за цим показником.

Це був останній успішний результат популістських правих партій в Європі, і його миттєво почали порівнювати з "Національним об'єднанням", яке прагне стати найбільшою партією Франції в парламенті цієї країни в останньому турі голосування в неділю. У своїй передвиборчій кампанії пан Фарадж заявив, що імміграція "знизила" якість життя в Британії і що "настав час встати і сказати "досить". Він закликав "заморозити" несуттєву імміграцію, звинувачуючи її в тому, що вона створює тиск на систему охорони здоров'я і житловий фонд.

Британська виборча система мажоритарних округів, як правило, працює проти невеликих партій, а це означає, що "Реформи" отримали набагато менше місць у Палаті громад, яка складається з 650 членів, ніж це могло б свідчити про їхню частку в голосах. Тим не менш, у п'ятницю пан Фарадж звучав тріумфально.

"У правому центрі британської політики існує величезна прогалина, і моя робота полягає в тому, щоб заповнити її", - сказав він радісним прихильникам після того, як було оголошено, що він з великим відривом виграв місце в парламенті в Клактоні, економічно неблагополучному приморському регіоні. Це була його перша успішна кампанія після семи невдалих виборів до парламенту.

Він сказав, що його партія також "тепер буде націлена на голоси лейбористів", спираючись на своє друге місце в народному голосуванні, щоб стати домінуючою лівоцентристською партією в кількох місцях на півночі Англії.

Але консерваторів, можливо, зараз найбільше турбує раптовий підйом "Реформи". Протягом багатьох років пан Фарадж мучив їх, штовхаючи партію вправо. Тиск з боку Партії незалежності Великобританії, яку він колись очолював, спонукав торі запропонувати референдум щодо Brexit у 2016 році, який призвів до виходу Британії з Європейського Союзу.

Напередодні загальних виборів пан Фарадж припустив, що може очолити консерваторів, якщо вони зазнають катастрофічної поразки. Крах такого масштабу вдалося запобігти. Але разом з трьома своїми колегами-законодавцями пан Фарадж тепер має плацдарм у парламенті, ресурси для розбудови своєї молодої партії та платформу, з якої він може переслідувати консерваторів, а також орієнтуватися на виборців у деяких традиційно лейбористських районах.

Успіх може призвести до більшої уваги. Під час виборчої кампанії на пана Фараджа обрушилася хвиля критики після того, як Channel 4 News показав викривальний сюжет, в якому слідчий під прикриттям таємно знімав, як агітатори за реформи в Клактоні робили расистські та гомофобські заяви, в тому числі використовували расистські образи для опису чинного прем'єр-міністра Ріші Сунака.

Пан Фарадж не звик до суперечок. Палкий прихильник Дональда Трампа - спочатку він заявив, що не балотуватиметься до парламенту, щоб мати змогу агітувати за пана Трампа в США - він також стверджував, що Захід спровокував Росію на вторгнення в Україну.

Його любов до уваги і небажання делегувати повноваження можуть завадити йому перетворити свою нову партію на силу, якою, за його словами, вона має стати. Але він, тим не менш, зміг пробитися на політичну сцену.

Після того, як пан Сунак заявив у п'ятницю, що йде у відставку з посади лідера партії, консерватори повинні прийняти рішення про нове керівництво і напрямок, а також про те, чи варто відновлювати свою позицію, апелюючи до центристських виборців, чи до тих, хто стоїть на крайніх правих позиціях.

На загальних виборах торі програли десятки місць центристським ліберал-демократам, тому деякі помірковані вважають це причиною для своєї партії наблизитися до центру. Але інші побоюються, що гучний, але часто ефективний голос пана Фараджа підштовхне партію ще далі вправо.

"Мене ніколи в житті не називали боязкою", - заявила Анжела Рейнер, депутат від лейбористів, під час телевізійних дебатів минулого місяця, викладаючи свої політичні пріоритети перед аудиторією британських виборців.

Заступник лідера Лейбористської партії, 44-річна пані Рейнер стане однією з найвпливовіших жінок у британській політиці після того, як її партія сформує новий уряд у п'ятницю, поклавши край 14-річному правлінню Консервативної партії.

Прямолінійний законодавець з теплою, прямою манерою спілкування і часом брутальною чесністю, пані Рейнер вважається одним з найпотужніших електоральних активів лейбористів, що дозволяє їм достукатися до пересічних виборців.

"Мене ніколи в житті не називали боязкою", - заявила Анжела Рейнер, депутат від лейбористів, під час телевізійних дебатів минулого місяця, викладаючи свої політичні пріоритети перед аудиторією британських виборців.

Заступник лідера Лейбористської партії, 44-річна пані Рейнер стане однією з найвпливовіших жінок у британській політиці після того, як її партія сформує новий уряд у п'ятницю, поклавши край 14-річному правлінню Консервативної партії.

Прямолінійний законодавець з теплою, прямою манерою спілкування і часом брутальною чесністю, пані Рейнер вважається одним з найпотужніших електоральних активів лейбористів, що дозволяє їм достукатися до пересічних виборців.

Політологи кажуть, що вона апелює до тих верств населення, з якими новому прем'єр-міністру Кейру Стармеру в іншому випадку було б складно знайти спільну мову.

"Вона може говорити з широким колом виборців, в тому числі з представниками робітничого класу, які, можливо, не підтримують проект Стармера, - сказала доктор Ліза Батлер, викладач сучасної історії в Лондонському університеті Сіті. "Я вважаю, що її стать має важливе значення. Вона приваблива. Вона чітко висловлюється, а іноді дуже відверто".

У п'ятницю пані Рейнер була призначена віце-прем'єр-міністром і державним секретарем з питань поліпшення житлових умов і розвитку громад. Обидві посади в новій адміністрації є ключовими.

Рано вранці в п'ятницю, після перемоги на виборах в Ештон-андер-Лайн поблизу Манчестера, у своїй переможній промові вона віддала данину поваги "людям робітничого класу, які є основою цієї країни". "Немає більшої честі, ніж служити вам", - сказала вона.

У той час як на вищих політичних посадах у Британії традиційно домінують представники еліти країни, багато з яких походять з тих самих приватних шкіл та університетів, пані Рейнер обрала менш традиційний шлях до вершини.

Вона покинула школу у 16 років, коли була вагітною, пізніше доглядала за літніми людьми, а потім стала представником профспілки на своєму робочому місці.

Саме через профспілковий рух вона прийшла в політику, спочатку піднявшись у лавах профспілки, а потім була обрана першою жінкою-депутатом парламенту від свого округу.

Вона обіймала високі політичні посади за часів Джеремі Корбіна, колишнього лідера лейбористів, і часто асоціюється з більш лівим крилом партії. У 2020 році вона була обрана заступницею лідера Лейбористської партії, і, незважаючи на деяку початкову напруженість у відносинах з паном Стармером, вона процвітає в його оновленій і більш лівоцентристській Лейбористській партії.

"Вона дуже обережно зближує різні частини партії, - сказала пані Батлер. "Я вважаю, що вона є рідкісним прикладом людини, яка змогла здобути авторитет як у керівництві Корбіна, так і в керівництві Стармера".

Але політичні опоненти і бульварна преса регулярно націлювалися на неї, що, на думку Сари Чайлдс, професора політики і гендеру в Единбурзькому університеті, безумовно, пов'язано з її висхідною політичною кар'єрою.

"Той факт, що вона не вибачається, що вона іноді може бути досить різкою, вона не обов'язково завжди поводиться так, як деякі люди хотіли б, щоб поводилися жінки в суспільному житті", - сказала пані Чайлдс. І це "створює контекст, в якому критики, які хочуть, беруть цей конкретний спосіб поведінки і проблематизують його".

У 2022 році британський таблоїд надрукував репортаж, заснований на заяві неназваного депутата-консерватора про те, що пані Рейнер намагалася відволікти прем'єр-міністра Бориса Джонсона в парламенті, переставляючи ноги, і порівняв її з Шерон Стоун у фільмі "Основний інстинкт". Стаття викликала широке обурення з боку інших депутатів парламенту, один з яких сказав наступне: "Це історія про те, що мізогінія жива і здорова і переслідує коридорами Палати громад".

Сильний північний акцент пані Рейнер, який є чітким маркером її виховання у Стокпорті, став об'єктом насмішок з боку деяких антилейбористських критиків у соціальних мережах, але для неї він є предметом гордості.

"Я розмовляю так, як розмовляють люди там, де я виросла, - написала пані Рейнер минулого року на соціальній мережі X. - Я хочу, щоб люди з таких місць, як Стокпорт, могли розмовляти так само, як і я. Я хочу, щоб люди з таким же походженням, як у мене, яким говорили "знай своє місце", знали, що суспільне життя - це і їхнє місце теж".

У п'ятницю Рейчел Рівз стала першою жінкою-канцлером Казначейства Великої Британії, обійнявши одну з чотирьох головних державних посад країни, відповідальну за управління британським бюджетом.

Після півтора десятиліття економічної стагнації перед пані Рівз, лейбористкою, яка має репутацію серйозного і впевненого керівника, стоїть складне завдання прискорити зростання продуктивності праці в Британії, що є ключовим показником процвітання країни, а також відродити державні послуги, які перебувають у скрутному становищі.

"Я знаю масштаб виклику, який я, ймовірно, успадкую", - сказала пані Рівз в інтерв'ю Бі-Бі-Сі в п'ятницю рано вранці. "Там немає величезної кількості грошей", - сказала вона, додавши, що партії необхідно розблокувати приватні інвестиції.

У п'ятницю Рейчел Рівз стала першою жінкою-канцлером Казначейства Великої Британії, обійнявши одну з чотирьох головних державних посад країни, відповідальну за управління британським бюджетом.

Після півтора десятиліття економічної стагнації перед пані Рівз, лейбористкою, яка має репутацію серйозного і впевненого керівника, стоїть складне завдання прискорити зростання продуктивності праці в Британії, що є ключовим показником процвітання країни, а також відродити державні послуги, які перебувають у скрутному становищі.

"Я знаю масштаб виклику, який я, ймовірно, успадкую", - сказала пані Рівз в інтерв'ю Бі-Бі-Сі в п'ятницю рано вранці. "Там немає величезної кількості грошей", - сказала вона, додавши, що партії необхідно розблокувати приватні інвестиції.

Очікується, що пані Рівз підійде до своєї нової ролі з усією відповідальністю.

"Лейбористи пройшли довгий шлях, щоб відновити довіру людей до своїх економічних досягнень, і вона не хоче ризикувати цим", - сказав Керіс Робертс, директор Інституту досліджень державної політики.

Наприклад, в останні роки лейбористи перейшли до більш центристської політики після лівої програми колишнього лідера Джеремі Корбіна, яка передбачала збільшення витрат і широку націоналізацію промисловості.

45-річна пані Рівз була обрана до парламенту в 2010 році в північному місті Лідс. Намагаючись довести свою надійність, вона часто посилається на свою традиційну освіту економіста, отриману протягом шести років роботи в Банку Англії після коледжу.

Вона підкреслює, що її метою є створення стабільності після періоду міжнародних та внутрішніх економічних потрясінь, включаючи різке зростання цін на енергоносії та прем'єрство Ліз Трасс, яка протрималася на посаді лише 49 днів після того, як її пропозиції щодо скорочення податків сколихнули фінансові ринки.

Пані Рівз називає свій економічний порядок денний "сек'юрітекономікою", що звучить нудно і відображає її вже досить серйозну репутацію. Якось вона сказала The Guardian, що якщо ви хочете, щоб "колеса оберталися", зверніться до когось іншого.

Вона описала "сек'юрономіку" як забезпечення економічної безпеки Британії у світі, що фрагментується, а також забезпечення безпеки фінансів працюючих людей. Вона натхненна політикою міністра фінансів США Джанет Єллен.

Але заклик до стабільності також є ознакою того, що британцям не варто очікувати швидких або радикальних змін в управлінні економікою.

В умовах високого рівня боргу та відносно високих податків пані Рівз пообіцяла не підвищувати корпоративний, особистий податок та податок на додану вартість, а також дотримуватися суворих боргових правил. Враховуючи ці обмеження, вона сподівається, що стабільність стимулюватиме вкрай необхідне економічне зростання.

На практиці це, як очікується, означатиме надання більших повноважень інституціям, таким як Офіс бюджетної відповідальності, та тіснішу співпрацю з бізнесом, щоб заохотити його до нарощування приватних інвестицій.

"Лейбористи покладають великі надії на економічне зростання, в тому числі сподіваються, що зростання дозволить їм витрачати більше на послуги", - сказала пані Робертс.

Цього тижня британські виборці принесли Лейбористській партії переконливу перемогу на виборах, але не без зірочок.

Прем'єр-міністр Кейр Стармер вступив на посаду в п'ятницю з переконливою більшістю в британському парламенті, проте за загальною кількістю поданих голосів його партія отримала лише третину голосів, що менше, ніж у 2017 році, коли вона програла консерваторам. Лейбористи здобули перемогу по всій Британії, але їхні перемоги часто затьмарювалися поразками торі, зокрема Ліз Трус, непопулярної колишньої прем'єр-міністерки, яку вигнали зі свого крісла.

Громовий бунт виборців, можливо, був єдиним найбільшим посланням британських виборів. Вони відкрили нову еру лейбористського уряду, змусили консерваторів переживати найгіршу поразку в їхній історії і стали попередженням для всіх, хто перебуває при владі, про небезпеку невиконання своїх обіцянок.

Цього тижня британські виборці принесли Лейбористській партії переконливу перемогу на виборах, але не без зірочок.

Прем'єр-міністр Кейр Стармер вступив на посаду в п'ятницю з переконливою більшістю в британському парламенті, проте за загальною кількістю поданих голосів його партія отримала лише третину голосів, що менше, ніж у 2017 році, коли вона програла консерваторам. Лейбористи здобули перемогу по всій Британії, але їхні перемоги часто затьмарювалися поразками торі, зокрема Ліз Трус, непопулярної колишньої прем'єр-міністерки, яку вигнали зі свого крісла.

Громовий бунт виборців, можливо, був єдиним найбільшим посланням британських виборів. Вони відкрили нову еру лейбористського уряду, змусили консерваторів переживати найгіршу поразку в їхній історії і стали попередженням для всіх, хто перебуває при владі, про небезпеку невиконання своїх обіцянок.

Але тріумф лейбористів був лише однією з кількох перехресних течій, які продемонстрували надзвичайну мінливість сучасного британського електорату: підйом Reform UK, повстанської антиімміграційної партії, яка здобула понад чотири мільйони голосів; падіння частки голосів основних партій; найнижча явка виборців за останні десятиліття і спалах війни в Газі, яка стала темою передвиборчої кампанії, що боляче вдарила по кандидатах від лейбористів, навіть по пану Стармеру.

Незважаючи на те, що він комфортно втримав своє місце в Лондоні, пан Стармер отримав на 17 000 голосів менше, ніж у 2019 році, частково завдяки виклику з боку незалежного кандидата, який спрямував гнів лівих сил на позицію лейбористів щодо Ізраїлю та війни в Газі.

Усе це призвело до складних виборів, які не піддаються легкій класифікації: переконлива перемога, але не пряме перекроювання політичної карти; поворот до лівоцентризму, але такий, що дав популістським правим цінний плацдарм; приголомшлива перемога лейбористів, але без ейфорії, яка охопила перемогу Тоні Блера в 1997 році. "Обвал без любові", - сказав один з коментаторів у п'ятницю вранці.

"Ми хотіли змін, - сказав Ананд Менон, професор європейської політики в Королівському коледжі Лондона, підсумовуючи складний стан британської політики, - але лейбористи нас не надихають".

На певному рівні, прихильність Британії до лівоцентристської партії відрізняє її від правої хвилі, яка піднімається по всій Європі і, можливо, в Сполучених Штатах. Коли наступного тижня пан Стармер поїде до Вашингтона на саміт НАТО, він буде свіжою фігурою серед виснаженої групи центристських лідерів: президента Байдена, президента Франції Еммануеля Макрона і канцлера Німеччини Олафа Шольца.

Проте деякі аналітики кажуть, що вибори не слід інтерпретувати як підтримку лівої політики. Масштаб перемоги лейбористів частково є наслідком британської виборчої системи "переможець отримує все", яка надає перевагу великим партіям над меншими. Вона також відображає глибину краху консерваторів, який посилився завдяки здатності реформ переманити на свій бік правих виборців.

"Це не великий зсув вліво, - сказав Тоні Треверс, професор політики в Лондонській школі економіки. "Лейбористи значно поміркованіші під керівництвом Кейра Стармера".

У п'ятницю пан Стармер дав зрозуміти, що не можна гаяти часу, діючи на однобоку більшість своєї партії: 412 місць, що майже відповідає кількості, отриманій паном Блером у 1997 році. І він звернувся до виборців, які не підтримали лейбористів.

"Ви дали нам чіткий мандат, і ми використаємо його для здійснення змін", - сказав пан Стармер радісним прихильникам після прибуття на Даунінг-стріт, 10. "Відновити служіння і повагу до політики. Закінчити епоху галасливих виступів. Легше ставитись до своїх життів. І об'єднати нашу країну".

Через кілька годин після поїздки до Букінгемського палацу, де король Чарльз III запросив його сформувати уряд, пан Стармер призначив свою команду, в тому числі Рейчел Рівз на посаду канцлера казначейства, першу жінку, яка обійняла цю посаду.

На думку аналітиків, пану Стармеру доведеться діяти швидко, щоб задовольнити нетерплячу публіку. Він пообіцяв дати поштовх економіці, переглянувши правила планування, і підтримати перевантажену Національну службу охорони здоров'я. Але зважаючи на стрімке зростання державного боргу Британії, він матиме обмежені інструменти, щоб розпочати десятиліття національного оновлення, яке він проголосив.

Більше того, поява "Реформи", яка отримала 14,3% голосів, порівняно з 23,7% у консерваторів і 33,8% у лейбористів, наштовхнула декого на думку, що Британія все ще вразлива до правого популізму, який зараз набирає обертів у Франції, особливо якщо новий уряд не зможе швидко здобути кілька перемог.

Найджел Фарадж, популістський фаєрбренд, який очолює "Реформи" і був одним з перших прихильників Brexit, схоже, намагається переосмислити себе з цією метою.

"У правому центрі британської політики існує величезна прогалина", - заявив радісний пан Фарадж своїм прихильникам у містечку Клактон-он-Сі після того, як він вперше з восьми спроб здобув місце в парламенті. "Моя робота полягає в тому, щоб заповнити його, і це саме те, що я збираюся робити".

Реформи отримали лише п'ять місць, що обмежить їхній голос у Палаті громад. Але аналітики кажуть, що пан Фарадж може використати свою платформу, щоб дошкулити консерваторам у момент, коли вони розділені, розчаровані і відкриті для спокуси ультраправих.

Центристські ліберал-демократи стали ще одним великим переможцем у четвер ввечері, отримавши 12 відсотків голосів і збільшивши свою кількість місць з восьми до 71. Вони завдали значної шкоди консерваторам у їхньому осередку на півдні та південному заході Англії. Серед пріоритетів партії, яка рішуче виступала проти Brexit, - налагодження тісніших зв'язків з Європейським Союзом.

Реформи у Великій Британії та ліберал-демократи підкреслили швидку фрагментацію британської політики. Разом лейбористи і консерватори набрали лише 57,5% голосів, що є найнижчим показником за весь період після Другої світової війни. У 2019 році обидві партії отримали 75,7%; у 2017 році - 82,4%.

Відчуття політичної нудьги посилювала явка виборців. На рівні близько 60% вона була найнижчою з 2001 року, коли пан Блер виграв другий термін.

У своїй промові на Даунінг-стріт пан Стармер визнав глибину невдоволення традиційними політичними інститутами. "Це призводить до втоми в серці нації, виснаження надії, духу, віри в краще майбутнє", - сказав він. "Цю рану, цей брак довіри можна вилікувати лише діями, а не словами".

Професор Треверс зазначив, що традиційні моделі голосування були перевернуті в останні роки, частково через розвиток соціальних мереж, а також, за його словами, через те, що незадоволені люди тепер використовують вибори для того, щоб надсилати повідомлення.

"Це переорієнтація від непохитності однієї партії до відкритості для нових партій", - сказав він. "Люди не голосують так, як голосували їхні батьки. Люди більше не голосують за класовою ознакою. Вони просто менше прив'язані до політичних партій".

Ці вибори відрізнялися від двох попередніх ще в одному важливому аспекті: на них не домінували дебати щодо Brexit. Рішення Британії про вихід з Європейського Союзу, прийняте у 2016 році, майже не згадувалося під час шеститижневої кампанії, і жодна з партій не прагнула повторно обговорювати аргументи останніх семи років. Лейбористи зосередилися на "кухонних" питаннях, таких як економіка та Національна служба охорони здоров'я (NHS).

Але те, що Брекзит не фігурував у дебатах, не означає, що він не відігравав жодної ролі. Пристрасті, які розв'язав референдум, розкололи консерваторів, штовхаючи їх у більш екстремальні напрямки в таких питаннях, як імміграція. Багато виборців звинувачують Brexit в економічних негараздах Британії або через те, що він перешкоджає торгівлі з Європою, або, на думку прихильників Brexit, через те, що він ніколи не був належним чином реалізований.

"Брекзит все ще лежить в основі всього цього, - сказав професор Треверс. "Консерватори завдали собі шкоди через нього. Більше того, зараз він непопулярний або вважається, що ним погано керували".

Він стрибав з тарзанки з висоти 160 футів, катався на американських гірках, що вивертають шлунок, падав з водної гірки і падав в озеро під час спроби покататися на дошці для серфінгу.

Як лідер Ліберальних демократів, невеликої центристської партії, Ед Дейві не поскупився на приниження, щоб забезпечити собі висвітлення в ЗМІ під час британської виборчої кампанії, в якій домінують великі партії.

Ці виступи, а також щирі роздуми пана Дейві про турботу про свого сина-інваліда, підняли його авторитет і авторитет ліберальних демократів, які досягли значних успіхів на цих виборах. Партія отримала 71 місце, що є найкращим показником за останнє сторіччя, і повернула собі статус третьої за чисельністю партії в парламенті.

Він стрибав з тарзанки з висоти 160 футів, катався на американських гірках, що вивертають шлунок, падав з водної гірки і падав в озеро під час спроби покататися на дошці для серфінгу.

Як лідер Ліберальних демократів, невеликої центристської партії, Ед Дейві не поскупився на приниження, щоб забезпечити собі висвітлення в ЗМІ під час британської виборчої кампанії, в якій домінують великі партії.

Ці виступи, а також щирі роздуми пана Дейві про турботу про свого сина-інваліда, підняли його авторитет і авторитет ліберальних демократів, які досягли значних успіхів на цих виборах. Партія отримала 71 місце, що є найкращим показником за останнє сторіччя, і повернула собі статус третьої за чисельністю партії в парламенті.

Нещодавно, на виборах 2015 року, частка партії в парламенті скоротилася до восьми місць.

У своїй заяві 58-річний пан Дейві сказав, що вражаюча зміна ситуації стала результатом "позитивної кампанії, в основі якої лежать питання охорони здоров'я і турботи про здоров'я".

"Я вдячний мільйонам людей, які підтримали нас, щоб вигнати консерваторів з влади і здійснити зміни, яких потребує наша країна", - написав пан Дейві в соціальних мережах.

Значною мірою підтримка ліберальних демократів, схоже, походить від виборців, які займають зазвичай безпечні консервативні місця, які хотіли усунути правлячу партію і вважали центристську партію пана Дейві більш прийнятною, ніж лівоцентристська Лейбористська партія.

Ліберальні демократи скористалися вразливістю консерваторів і кинули їм виклик у десятках парламентських округів, особливо в їхньому серці - південній Англії. Там вони намагалися переконати прихильників інших партій віддати свої голоси за кандидата від Ліберально-демократичної партії, щоб допомогти перемогти чинному торі, і ця стратегія принесла свої дивіденди.

Вірусні моменти пана Дейві не були лише трюками. У зворушливому пості в соціальних мережах, який переглянули понад 6,5 мільйонів разів, пан Дейві також пролив світло на життя тих, хто піклується про інших, описавши виклики та винагороди догляду за своїм 16-річним сином-інвалідом.

Очолюючи партію, яка зробила охорону здоров'я та соціальну допомогу головними пріоритетами під час кампанії, пан Дейві також розповів про своє дитинство - про те, як його батько помер, коли йому було 4 роки, залишивши матір виховувати трьох хлопчиків віком до 10 років, поки вона не захворіла на рак молочної залози всього через кілька років.

"Ми з молодшим братом доглядали за нею, поки вона не померла, коли мені було 15 років, тож я був молодим доглядальником", - сказав він в одному з інтерв'ю.

Це був довгий шлях повернення до політичної актуальності для ліберальних демократів, найбільш проєвропейської партії Британії, яка все ще оговтується від свого рішення увійти до коаліційного уряду з консерваторами у 2010 році, в часи різкого скорочення витрат після світової фінансової кризи. Партія розлютила студентів, відмовившись від передвиборчої обіцянки скасувати плату за навчання (натомість підвищивши її), а потім була покарана виборцями, незадоволеними скороченням державних послуг.

У 2010 році в парламенті було 57 депутатів від ліберальних демократів. На останніх загальних виборах у 2019 році партія отримала 11 місць.

Пан Дейві зазнав певної критики через те, що був міністром у коаліційному уряді з консерваторами під час руйнівного скандалу, коли сотні людей, які керували відділеннями Пошти по всій Британії, були безпідставно звинувачені у крадіжках після того, як несправна ІТ-система зафіксувала недоліки в їхній бухгалтерії.

Лідер ліберал-демократів вибачився за те, що не зробив більше для розслідування скандалу, заявивши, що йому шкода, що він "не побачив брехню Пошти".

Пан Сунак отримав 47,5% голосів у своєму виборчому окрузі Річмонд і Норталлертон на півночі Англії. Це, ймовірно, стало полегшенням для пана Сунака, який, як повідомляється, був стурбований збереженням свого колись безпечного місця в дні, що передували голосуванню.

Але це був також і похмурий момент, оскільки у своїй промові пан Сунак визнав, що його партія програла. "Лейбористська партія виграла ці загальні вибори", - заявив пан Сунак, додавши, що він зателефонував Кейру Стармеру, лідеру лейбористів і майбутньому прем'єр-міністру, щоб привітати його.

Мало хто в Річмонді очікував, що його виженуть з парламенту. Консервативна партія пана Сунака вже давно має вплив у сільській місцевості Йоркширу. Якби він програв перегони, то став би першим чинним прем'єр-міністром, який втратив би своє місце в парламенті.

Пан Сунак отримав 47,5% голосів у своєму виборчому окрузі Річмонд і Норталлертон на півночі Англії. Це, ймовірно, стало полегшенням для пана Сунака, який, як повідомляється, був стурбований збереженням свого колись безпечного місця в дні, що передували голосуванню.

Але це був також і похмурий момент, оскільки у своїй промові пан Сунак визнав, що його партія програла. "Лейбористська партія виграла ці загальні вибори", - заявив пан Сунак, додавши, що він зателефонував Кейру Стармеру, лідеру лейбористів і майбутньому прем'єр-міністру, щоб привітати його.

Мало хто в Річмонді очікував, що його виженуть з парламенту. Консервативна партія пана Сунака вже давно має вплив у сільській місцевості Йоркширу. Якби він програв перегони, то став би першим чинним прем'єр-міністром, який втратив би своє місце в парламенті.

"Якби вони поставили козла від консерваторів у Річмонді, він би пройшов, - каже 94-річний Лоуренс Хетевей. "Він завжди був консервативним".

Але цього року пан Сунак - мультимільйонер, якого опоненти змальовують як нездатного зрозуміти потреби простих людей - зіткнувся з історичним зустрічним вітром після 14 років консервативного лідерства. Партія очолювала бурхливий вихід з Європейського Союзу, а Британія роками боролася з кризою вартості життя, інфляція досягла 11,1% у 2022 році і лише нещодавно повернулася до цільового рівня.

Опитування громадської думки показали, що виборці також розчаровані неефективним управлінням урядом пандемією коронавірусу, стурбовані станом системи охорони здоров'я та роздратовані керівництвом попередниці пана Сунака, Ліз Трасс, яка протрималася на посаді лише 45 днів.

У Річмонді дехто вважав, що пана Сунака звинувачують у проблемах, які почалися ще до його перебування на посаді і йдуть набагато глибше, ніж може вирішити будь-який прем'єр-міністр.

Прем'єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак, який залишає посаду, виступає з промовою на Даунінг-стріт, номер 10, після оголошення результатів виборів, у Лондоні, Велика Британія, 5 липня 2024 року. Філ Ноубл

"Більшості людей тут подобається Ріші Сунак, - каже 70-річна Барбара Річмонд, яка має будинок для відпочинку неподалік, хоча вона не голосує в Річмонді.

"Для більшості жителів Йоркширу сім'я на першому місці", - сказала вона. "І він - сімейна людина".

Але багатьом набридли скандали, які переслідували Консервативну партію. Був "Партігейт", коли Борис Джонсон і його співробітники на Даунінг-стріт порушили власні урядові правила ізоляції під час пандемії, що призвело до падіння пана Джонсона. Потім був економічний хаос, спричинений непродуманим планом зниження податків пані Трасс. А в останні тижні співробітники штабу консерваторів, як стверджується, робили ставки щодо часу проведення дострокових виборів.

"Я дуже розлючена, - сказала Керол Шиард, пенсіонерка у віці 70 років, яка голосує у виборчому окрузі пана Сунака. "Це схоже на цирк".

Навіть деякі з прихильників пана Сунака ставилися до нього прохолодно. Під час передвиборчої кампанії прем'єр-міністр припустився низки помилок, зокрема, рано покинув урочистості з нагоди Дня висадки в Німеччині. Надзвичайно багатий, він часто здавався нездатним спілкуватися зі звичайними виборцями.

"Він настільки відірваний від людей", - сказав Джон Моррісон, 86 років. Але він сказав, що все одно голосував за консерваторів.

"Як і багато людей, я тримав ніс за зубами і голосував за Ріші, - сказав він. "Він кращий з поганих".